РАДИО

Помилкове ототожнення сучасних та історичних народів. Міфи про урумів і реальність

22 Листопада 2018, 18:11
Закртити

Євген Березовський

Ірина Шевчук

Мамуре Чабанова

Помилкове ототожнення сучасних народів с історичними спричинено ігноруванням складності процесів еволюції народів, історичного контексту та чинників, що на неї впливали. Про наслідки такого ототожнення QHA – radio «Hayat» спілкувалися з експертом з культурології Сходу та методологом Петром Потопахіним.

Пане Петре, давайте поговоримо про урумів.

Назва народу, який я представляю — це греко-татари або уруми, офіційна назва, в академічному середовищі — урумський народ. Родове — це Рум. Румеос — це видатний суфій, Румі, його мавзолей розташований у Туреччині. Видатний знавець суфійської музики. Рум, Румі перекладається як візантієць. Ромеос або Рум — поняття, від якого походить сучасний румун. А Уруми — це греко-татари, тобто народ, який утворився у результаті змішення, яке відбулося в Криму: грецької спільноти з північно-чорноморських колоній (Кафа, Херсонес, Ольвія), які ще з давніх часів заселялися по узбережжю Чорного моря на території Криму, і так званих «татар». Останне теж досить поширений термін, адже є казанські татари, кримські татари, але коли розбираєшся, який між ними зв’язок, то виявляється, що це зовсім різні речі.

Головне питання ідентифікації: греки – це християни, православні, а татари перш за все ті, хто сповідують іслам. Тобто, ті, хто за культурою і за мовою ближчі до татар, а за вірою вони все ж таки греки — це і є греко-татари. Зараз цей народ є, він існує, компактно проживає у Донецькій області, але вони вже змішані. Тому про чітку ідентифікацію говорити складно. Зберігається елемент традиційної культури, але з плином часу він піддається диструкції сучасною культурою і сучасними форматами життя.


Поява перших греків

Чи стикаєтеся ви, як урум, з помилковим ототожненням?

Це дуже цікаве запитання, і я би його прив’язував до фактору нацполітики, яка була за часів СРСР і наслідків. Я не розумів це у дитинстві, але пізніше я робив таку рефлексію, що я вже тоді мав відношення до нацменшини, тому що я навчався в українській школі і більш російськомовне оточення навколо — для Донеччини це досить характерно. Мене інколи називали греком, існувала певна ідентифікація — зовнішність відігравала значну роль. І я цього не розумів, бо, наприклад, традиція — це те, що наслідується. І нацтрадиція – це те, що тобі пояснюють батьки, привчають і вкладають у голову. От бабусі як раз були носіями цієї греко-татарської культури, яка піддалася радянському тиску. Вона мала елементи прихованості. Вільно транслювати свою культуру було важко — це залишалося тільки для себе, всередині зберігаєш, але не транслюєшь, не пояснюєшь щось. Наприклад, спілкування у нашій сім’ї вже було російською з елементами української – суржиком, а елементи тюркізмів також були, але як вставки з певною специфікою (не ґарбуз, а кабак). Але певні елементи етнокультури зберігалися у будинках, наприклад тахта — це дерев’яний диван, який вкритий чимось м’яким. Але сенс тобі ніхто не пояснює, ніякого символізму.

 

Як з’явилися (утворилися) перші греки на Півдні України?

В Криму вони з’явилися ще з давньогрецьких часів у колоніях, коли Греція усвідомила, що їй десь потрібно брати зерно, тобто вирішувати продовольчі питання. Тому вони створювали колонії, щоб зручно було вивозити харчі. Колонії утворили на Причорномор’ї, і вони залишаються територіально там й досі – це Крим і Одеська область. Потім вони були сильно асимільовані місцевими народами, так званими варварами з точки зору греків, і вже у 18 столітті після чергової Російсько-турецької війни змінилася так звана політична повістка у регіоні.

Тоді Туреччина надала Криму певну автономію під військовим тиском військ Суворова в Криму на той момент. Таким чином Крим відсунули від турецько-османського впливу. У 1778 році Катерина ІІ ініціювала переселення християн Криму на територію Російської Імперії до Приазов’я (залишивши там тільки тих, хто сповідував іслам — ред.).

Основна політична ідея у тому, що таким чином вирішувалися дві основні задачі – по-перше, території Півдня України були дикими и незаселеними, входили частково до Войска Донського, територія Дикого поля – це взагалі так званий буфер, який знаходився між запорожцями і донцями (жителі Дону). Ця місцевість освоювалася поступово і у тому числі, тому що було обмаль жителів, які могли б жити в умовах степу.

Крим тоді мав статус автономії, і додатково вирішено «допомогти християнським народам» позбутися від мусульманського гніту (за версією історіографії Російської Імперії). І ось Катерина ІІ своїм указом надала християнам можливість прийняти громадянство Російської Імперії. Ієрархи церковні на той момент звернулися з листом про прийняття до християнської держави, і у тому ж 1778 році під керівництвом Суворова надано 6 тис. підвод, для переміщення людей.

Інше питання, чи це було добровільне переселення. Дехто стверджує, що вони дуже бажали переселитися, інші вважають, що їх змусили переселитися. Сукупність факторів демонструє, що вони хотіли більшої самостійності й чекали на великі незаселені землі, які їм надавали у користування безкоштовно на території Приазов’я. Суворов їм забезпечив захист, але у цей момент дуже незадоволений кримський хан намагався перешкодити реалізації цього проекту. Довелося з казни виділяти велику суму відступних. У результаті, роми, греки, болгари, вірмени, грузини і валахи (сучасні румуни) були переселені з Криму.

Організовано усе було не на належному рівні, дійшли до сучасної Дніпропетровської області (м. Новомосковськ) і там стали на зимівлю. Багато хто загинув дорогою, бо погано налагоджені були поставки провізії та інших товарів. До того всього, це була територія з іншим кліматом (лісостепова зона). Ще однією метою було послабити позиції кримського ханства, як торгівельного гравця, зробити його більш залежним. Грекам не сподобалася нова територія для проживання і після численних звернень у Петербург їм дозволили зайняти території у Приазов’ї. Так утворився центр грецького самоуправління і діаспори на цих землях (Маріамполь – Маріуполь). Старобешево – це останнє урумське поселення перед Кальміусом, ближче до запорізьких земель. Урумам надали землю і автономію.

 

Це дуже цікава така тема про Старобешево, Маріуполь, як ці міста виникали і особливо в контексті сучасної історії.

Тут є такий визначний лінгвістичний факт – Маріамполь – це еліністична назва: Маріам – це Марія, Богоматір, а Поліс – це місто. Маріуполь – це місто Марії.

Старобешево – Бешево від тюркської – це П’ятихатки (Беш єв – п’ять хат). Фонетика відрізняється тільки.

 

Тобто, назва дає таку підказку…

Саме так. Характерно, що коли виходили з Криму, то всі назви збереглися — ті села, які перевозили з Криму, так само назвали і на Приазов’ї. Ялта, Гурзуф, Старий Крим є у Донецькій обл, вони дублюються з Кримом. Пізніше відбулася певна русифікація у рамках Російської Імперії і СРСР, але це вже інші впливи, вони відрізняються модерновою історією, коли конструювали ідентичність і національну міфологію.

З 90-х років і до 2000-х відбулося певне ототожнення, урумів приєднали до греків, їм дали право вивчати грецьку мову. Але урумська мова зараз зовсім не поширена — це мова спілкування старшого покоління, це культурний артефакт.

 

Оце ототожнення з іншими, воно якось підштовхує до створення цього міфу?

Звісно, бо, наприклад, коли вже розпадалася оця радянська ідентичність, тоді виникли питання «нових нацміфологій». І тому багато хто вчепився за це як за нову ідеологію. Тут потрібно розрізняти ідеологію. Є культура – феномен глибокий і органічний, а є ідеологія, як щось поверхневе, сконструйоване, і вона має політичний аспект, аспект штучності.

 

Це, до речі, цікавий такий приклад.

Звісно, це таке спрощення. На прикладі тих самих греків чітко видно, де є органічна складова, яка спирається на столітні пласти пам’яті. Особистість там — це тонка плівка. Ось це глибинне коріння, воно являє архітип, культурний пласт пам’яті, який ти не можеш знецінити, відкинути. У сучасних народі присутня ірраціональна пам’ять, вона закликає до чогось, є прояви національного характеру, менталітету. І саме в них знаходиться історична пам’ять.


Небезпека кривих дзеркал

Чим відрізняються історичні греки від сучасних, і чому важливо це розуміти?

Найбільш яскравий приклад у міфологізації — це те, що самі сучасні греки “культивують національне самолюбство або чванство”. Це цитата, не моя особиста думка. Але ось це відчуття особливості й почуття цивілізаційної приналежності… У багатьох випадках на цьому побудована національна ідентичність, ідеологія сучасної Греції, держави, політичного устрою і т.д. І погляд ззовні, коли є недоінформованість, недоосвіченість або якісь міфи, вони заважають розпізнанню, що є сучасні греки як національність, як громадяни Еллади (Греції). Вони є спадкоємцями великого історичного спадку. Але на сьогодні сучасні греки ідентифікують себе здебільшого з міжконфесійним загалом. Тобто, ми православні (ортодокси), спадкоємці Візантійської імперії і хранителі православної віри, є історичне заперечення приналежності до тюркського світу — ми не турки. Це все сучасні незвичайні відносини Греції і Туреччини.

 

На вашу думку, чи потрібне переосмислення ось цього всього, чи потрібне усвідомлення, що таке ототожнення — хибне?

Звісно. Мені здається, що це питання самоусвідомлення народу — це усвідомлення себе у дзеркалі інших народів, сусідніх, тих, які були в історії. Це як відображення. Коли ти дивишся у правильне дзеркало, то ти побачиш себе, але якщо ти дивишся у криве дзеркало — то побачиш спотворення (історичні, міжкультурні, міжнародні). Нам важливо зрозуміти, де саме ці дзеркала — де правильні, а де криві зі спотвореннями. Не можна їх плутати. Самоусвідомлення — це процес. Тобто, це не те, що ми отут зараз розвінчаємо певні міфи і відкриється істина нам. Цих міфів цілі пласти — це омани у поколіннях, і самоусвідомлення є процесом хворобливим.

 

Мені здається, що потрібне переосмислення не лише представників народу, але й інших…

Так-так, звісно. Якщо українці самоусвідомлюють себе у дзеркалі інших народів, то оці інші народи мають сприйматися через дзеркало правильне, а не криве. Якщо вони неадекватно сприймаються — то це і є криве дзеркало. Тобто, якщо ми дивимося на цих греків не розуміючи якими вони є, то ми самі себе неправильно розуміємо. Це питання, хто є поряд з нами і через контакти, діалог, ми розуміємо краще себе.

 

Ми бачимо на прикладі греків, що дуже хибне це поняття — ототожнення між історією і сучасністю, тому як відійти від цього ототожнення?

Ви знаєте, це складне запитання. Мені здається, що тут, у першу чергу, потрібні дослідження і прояснення. Усе залежить від актуальності повістки питання. Але одне цілком зрозуміло, що відбувається певне штампування. Бо сучасний розум не хоче думати, йому потрібна проста відповідь — хто правий, а хто ні, хто хороший, хто нехороший. Усі історії міжетнічних і міжнаціональних відносин — це дуже тонке питання, і на раціональному рівні їх не можна осягнути, їх потрібно відчувати…

 

Насправді, якщо подивитися в корінь усіх цих міфів, стереотипів, то ми бачимо, що вони безпідставні…

Безумовно, вони не мають підґрунтя або ж основа брехлива. Але існують вони тому, що або так склалося. Або це вже політика, соціальний вимір спеціфичний, але для тих, хто хоче себе усвідомлювати, завжди є вибір, можливість зрозуміти як воно є.

#Спецпроект: 10 міфів про Південь України. Говоримо про помилкове ототожнення історичних народів і сучасних. Гість: Петр Потопахин – експерт зі східної культурології і методолог. Ведучі: Irynka Shevchuk та Mamure Çabanova

Опубліковано Radio Hayat Середа, 7 листопад 2018 р.

Проект «Міфи про Південь України» реалізується за підтримки Українського культурного фонду та ГО Кримський інститут стратегічних досліджень.