13 Березня 2019, 16:15

Кримський біг по колу

Закртити
АРСЕН ЖУМАДИЛОВглава правления Крымского института стратегических исследований

Наближається п’ята річниця анексії Криму. Уже традиційно в цей сезон українці згадують події весни 2014 року в Криму. Виходить низка інтерв’ю політиків, активістів, просто очевидців, які часто відкривають таємницю про те, що насправді Крим можна було відстояти.

З більшим або меншим успіхом з українцями діляться сенсацією, як насправді могло бути. Наступний, ніби очевидний крок для читача – автоматично звинуватити тодішнє керівництво держави в “здачі” півострова.

Це є приклад неправильного ставлення до кримських подій, непродуктивного ставлення до попереднього досвіду. Ба більше. У такому підході до розуміння окупації півострова закладена логічна помилка, яка не дозволяє конструктивно формулювати і реалізовувати політику з деокупації і реінтеграції півострова.

Ця помилка полягає в тому, що два різних по суті питання “чи могло бути інакше”і “чи винуваті посадовці” об’єднуються у логічну послідовність таким чином, що ствердна відповідь на перше тягне ствердну відповідь на друге.

Зрештою увага вузько фокусується на останньому, і читачі починають розважатись в аналітичних вправах з визначення, хто саме винний і як їх покарати. При цьому фактор, так скажімо, суб’єктивної сторони злочину витісняє собою інші об’єктивні обставини анексії Криму.

Це дає привід для розмов у формі поверхових розмірковувань на кухні на якийсь час. Але минає березень, і знову на рік рефлексії на незаконну анексію Криму сходять з радарів суспільної уваги.

Водночас саме об’єктивні обставини мали визначальну роль у подіях 2014 року. Саме у відповіді на питання, як їх можна виправити, криється потенціал до спрямування суспільної уваги і державної політики в русло конструктивних рішень і дій.

Розберемось нижче.

Чи могло бути інакше?


Так. Інакше бути могло. У теорії кожної миті існує незліченна кількість сценаріїв подальшого розгортання подій. Реалізація цих сценаріїв залежить від численних факторів: природних, соціальних, людських.

На практиці те, що Крим окупувала, а потім і анексувала Росія, теж сталось через поєднання множини обставин.

Якби не Харківські угоди, якби не Чорноморський флот, якби не тривала маргіналізація кримських татар у суспільно-політичному житті автономії, якби не потреба Путіна в консолідації розчарованого електорату, якби не скорочення чисельності української армії, якби піймали Януковича, якби більш рішучі дії західних партнерів, якби вони ще за Грузію покарали б Росію, якби…

Список “якби” можна продовжувати. Усі вони інформативні. І очевидним є те, що рішення і дії тодішньої влади в короткому проміжку часу не могли вплинути на більшість з них.

Чи винуваті посадовці?


Бездіяльність тогочасної української влади є предметом критики. Критики з позиції раціонального вибору. Ніби все ясно. Маємо ціль – збереження територіальної цілісності. Маємо засоби – кількість військових, техніки, частину лояльного місцевого населення, інші параметри. Робимо висновок, що могло і однозначно мало бути ухвалене рішення про збройну відсіч.

І це – неправильний висновок.

Політичні рішення ухвалюються під тиском значної кількості неочевидних обставин. Окрім несприятливої міжнародної кон’юнктури у лютому-березні 2014 року на тих, хто ухвалював рішення, тиснули деякі з перелічених нижче:

• Невизначеність пріоритетів: захищаємо територіальну цілісність чи бережемо життя людей?

Останнє принаймні формально досі є конституційно закріпленою найвищою соціальною цінністю в Україні. За умов відсутності на той момент суспільного консенсусу щодо готовності жертвувати життям громадян, відповідної домовленості політичних еліт, рішення про збройний захист територіальної цілісності тягнули значну політичну відповідальність, легітимності для якої могло не вистачати новій владі в ті дні.

Українське суспільство лише згодом, після розгортання агресії на Донбасі, у переважній більшості (хоча досі не одностайно) визначилось із пріоритетом державного суверенітету і цілісності кордонів, що надало державному керівництву мандат на військові дії.

• Власне, легальність і легітимність. Правові колізії у зв’язку зі втечею Януковича були на поверхні. Всенародні вибори президента України були не тільки і не стільки суб’єктивним бажанням лідерів Революції Гідності, скільки об’єктивною необхідністю відновлення повноти влади верховного головнокомандувача.

Менш очевидним, але не менш впливовим фактором були суто політичні міркування. Політична вага тогочасних керманичів держави була недостатньою у порівнянні з нормативно необхідною для ухвалення жорстких політичних рішень.

Центральні, регіональні еліти в масі своїй розуміли, що тимчасово виконуючі обов’язки скоро підуть з посад, і, відповідно, не поспішали виконувати або іншим чином підтримувати їхні рішення.

• Інституційна пам’ять. А точніше її відсутність. Владні органи в Україні до 2014 року не функціонували за умов гібридної агресії. Не були готові шаблони рішень, доручень. Не були усталені практики спрямування і координації дій. Розгубленість по всій державній вертикалі навряд додавала рішучості керівництву в ухваленні рішень про збройну відсіч агресорові.

• “Непередомовлені” відносини з кримськими татарами. Найбільш мобілізована і одночасно лояльна до України група в Криму була і є кримські татари.

Роками до окупації Українська держава і частково суспільство відтворювали радянські практики протидії кримськотатарському національному руху, вбачаючи в ньому загрози. Лютий-березень 2014 могли деконструювати цю інституційну і соціальну звичку, але не утворити нову із достатнім рівнем довіри до кримських татар, що була б необхідною для повноцінного партнерства з метою захисту територіальної цілісності України в Криму.

Список факторів, які не є очевидними, але які впливали на рішення тодішнього політичного керівництва держави не воювати за Крим, можна продовжити.

Уроки подій лютого-березня 2014-го


У нестандартних, повністю відмінних від звичного ситуаціях розгортання масштабних ризикових явищ (а події лютого-березня 2014 року складали саме таку ситуацію) управлінець має обмаль реальних знань і реальних навичок щодо того, як треба діяти.

Він перебуває в умовах невизначеності, відсутності звичних поведінкових патернів, відсутності адекватної експертизи.

Лише з часом стає доступною раціоналізація попереднього досвіду – тобто розуміння “заднім умом” подій, аналіз причинно-наслідкових зв’язків, узагальнення і виведення відповідних правил.

Власне, ефективність управлінця в таких випадках оцінюється здебільшого не тим, що подія сталась, а тим, як саме він долає її наслідки.

Я не кажу, що не потрібно зовсім шукати винних. Але, на мою думку, інші висновки більш важливі, а засвоєння уроків більш цінне:

• інституціоналізація готовності воювати за державний суверенітет і територіальну цілісність у відповідних структурах;

• побудова і становлення відповідних формальних практик і поведінкових патернів органів публічної влади;

• розрахунок і мобілізація ресурсів для забезпечення безперервності функціонування ключових державних і суспільних функцій за умов реалізації найбільш несприятливих сценаріїв відкритого вторгнення зовнішнього агресора;

• утримання безсумнівної легітимності і легальності центральної державної влади.

У переліченому вище Україна однозначно робить поступ. Уже неможливо уявити повторення окупації і незаконної анексії, як це сталось у Криму, в жодному іншому регіоні України. Принаймні неможливо таке уявити, якщо сьогоднішні тенденції не будуть розвернуті назад унаслідок двох хвиль виборів, що наближаються.

Окремо підкреслю, що довіра українців до кримських татар зростає з огляду на послідовну позицію корінного народу щодо неприйняття анексії. Українська держава також, хоча і не так швидко, як очікувалось, змінює свою політику стосовно кримськотатарського народу.

Довіра кримських татар до українського суспільства і Української держави теж зростає. Найкритичнішим випробуванням для цієї довіри був власне 2014 рік. Тоді кримські татари, відкрито підтримавши цілісність України, зрештою опинились сам-на-сам із агресором. Декого деморалізував вивід українських військ і відмова України воювати за Крим.

Водночас навіть ті, хто мало не розчарувався, за останні п’ять років на власному досвіді змогли переконатись у відмінності ставлення до кримських татар Російської держави, з одного боку, й Української держави – з іншого.

У першому випадку маємо справу з переслідуваннями, репресіями, черговим перебріхуванням історії. У другому – бачимо послідовну підтримку прагнень кримськотатарського народу до збереження і розвитку.

Обшуки домівок мирних мешканців, освітніх і релігійних установ – тобто все те, що в окупованому Криму стало буденністю, неможливо уявити в Україні. Як її називають мешканці Криму – “вільній Україні”.

Висновки


Отже, напередодні п’ятої річниці початку сумнозвісної анексії Криму маємо розширити наше розуміння тих подій. Маємо не тільки ставити питання “Чи могло б бути інакше?” і “Хто винен?”, синтезуючи їх у контрпродуктивне і логічно помилкове поєднання.

Більше користі можемо знайти від пошуку відповідей на питання:

– що зробити, щоб подібне не сталось деінде?

– що зробити, щоб обставини почали грати на користь відновлення територіальної цілісності України?

І, схоже, відповіді на ці запитання вже здебільшого правильно формулюються українським і кримськотатарським народами, Українською державою.

Поки не завжди вони втілюються у відповідні рішення і дії, але не можна було миттєво знати правильні відповіді на всі питання, ухвалювати ідеальні рішення і досконало їх виконувати.

Хто говорить протилежне, що можна було б ще у 2014-му все зробити, якби це був не пан Х, а пан Y, – або наївний, або видає бажане за дійсне.

У будь-якому разі така дискусія не приводить ні до чого, прирікаючи нас на ще один забіг по кримському колу довжиною в рік – до наступної річниці.

Матеріали, опубліковані в рубриці «Думка», можуть не збігатися з позицією редакції.