СПЕЦПРОЕКТ

Про що мріяли депортовані діти. Вісім історій

13 Травня 2019, 00:00
Закрити

Меджит

У 12 років Меджит пішов на роботу, щоб отримувати 500 грамів хліба, а не 300. Хліб був зовсім не схожий на хліб — чорний і мокрий, важкий як цегла. Всередині можна було знайти усе що завгодно — шматочки гуми, дерева.

Зазвичай, коли отримували свою пайку хліба, завжди додавався маленький доважок. Це шматочок, який додавали, коли не вистачало до норми. Це був шматочок, який можна було з’їсти прямо дорогою додому, як нагороду за стояння в черзі. Для нас, дітей того часу, цей доважок був дуже великою радістю.

Меджит працював на взуттєвій фабриці. Меджиту доводилося замість 8 годин працювати по 12-13, щоб виконати норму. І все це за 500 грам хліба.

Щоб хліб на роботі не вкрали, Меджит зберігав його за пазухою. А він же пахне. І так по шматочку, по шматочку він міг і не помітити і з’їсти увесь денний заробіток.


Гульнара

Гульнара мріяла стати вчителькою.

У 1941-му, після окупації Криму, німці відкрили в селі свою школу і викладали дітям німецьку мову й грамоту.

Я дуже любила вчитися. До цих пір пам’ятаю, як буде німецькою хліб — Brot, кінь — Pferd … Я гарно писала латиницею. Одного дня прийшов комендант і всі зошити переглянув. Йому дуже сподобалися мої акуратні букви. А ми втиснулися у стільчики: нам страшно, вчительці страшно, боїмося його.

Вчительку звали Ребія. Вона вміла знайти підхід до дітей, дохідливо пояснити їм предмет. Коли прийшла радянська влада, Ребії дали 25 років за співпрацю з окупантами.


Решат

Коли Решату було шість, Крим окупували нацисти. У будинок сім’ї Решата розквартирували на постій німецького офіцера. У пам’яті міцно записалася картинка, як щоранку «герр офіцір» намазував масло на хліб, з’їдав, а потім виймав зі свого пайка і старанно чистив мандарин. Решат у той час навіть не знав його назви — для нього мандарин довгі роки був просто «жовтою штучкою».

А потім було вигнання. Немає ні доріг, ні будинків, схожих на будинок, тільки великі гори — так Решат описує село Киширак в Узбекистані, куди привезли його сім’ю. І голод. Голод ще більш жорстокий, ніж у воєнному Криму.

Були ночі, коли Решату хотілося їсти так сильно, що він не міг заснути. А коли вдавалося, часом хлопчику снився хліб, на який німецький офіцер намазував масло, і ті ароматні «жовті штучки», які він виймав зі свого пайка …

Скуштував він їх тільки через багато років.


Сулейман

Через усе своє життя Сулейман проніс теплі спогади про свою вчительку Ліду Крістіанівну. Через неї у нього і народилася мрія — одного разу і самому стати вчителем.

Однак шкільне життя самого Сулеймана склало усього три класи. Потім були війна, депортація і страшний голод.

У місцях заслання Сулейман спочатку допомагав старшому брату-трактористу. Платили їм не грошима, а коржиками — і вони рятували від голодної смерті. А у 16 років Сулейман і сам сів за кермо трактора.

Так він і провів на бавовняному полі все робоче життя.

І нехай мрія Сулеймана викладати не збулася, але цю мрію він зумів передати своїм дітям — і усі вони стали вчителями. І більшість онуків — теж вчителі.

Лейля

Голод — перше про що говорить Лейля, згадуючи перші роки депортації. Працюючим видавали 200 грамів хліба на добу, утриманцям — 100. А більше нічого й не було.

В її родині було вісім дітей. Старші доношували одяг за молодшими. У перший клас Лейля пішла у платті з величезною латкою на грудях.

Коли з Уралу переїхали в Узбекистан, почали ходити по магазинах, дивитися, що продається. І ось дядько купив своїй доньці плаття з креп-жоржету — жовтеньке в горошок, з коричневими пелюстками. А в магазині продавалося ще одне таке ж, але синє.

Але у дядька в сім’ї було усього двоє дітей. Для Лейли ж це плаття було таким недоступним.


Асене

У пам’яті Асене з передвоєнних спогадів збереглася одна подія. Коли дівчинці було п’ять, вона вмовила маму взяти її з собою до Євпаторії на молочний ринок («К’атик’ базар»), куди мама возила продавати кефір, сметану, масло.

Увечері того дивного дня, коли над морем опустився захід, мама повела маленьку Асене на набережну. Прогулюючись уздовж моря, вони з мамою купили морозиво. Вони спостерігали, як яскраво-рожевий диск сонця опускається у воду, як його промені сонячними зайчиками ковзають баранцями хвиль. Морозиво тануло у роті, і маленькій Асене здавалося, що немає прекраснішої картини на світі, і це краще життя, яке можна собі побажати.

Усі роки у вигнанні вона мріяла про ту євпаторійську набережну на заході й надзвичайно смачне морозиво.


Дивитись ще: