Перемир’я-2020: коктейль зі «зради» чи інструмент для модернізації «Мінська»? Підсумки, оцінки, прогнози

Публикации
Тетяна ІваневичQHA media
31 июля 2020, 20:15
Тетяна ІваневичQHA media
31 июля 2020, 20:15
Тетяна ІваневичQHA media

Глобальне безстрокове перемир’я російські окупаційні війська, можна сказати, зірвали впродовж першої ж доби – вранці 27 липня. І практично одразу Кремль звично спробував дистанціюватися, заявивши, що Росія не є стороною конфлікту і не може нічого гарантувати.

Однак увесь тиждень офіційна українська сторона з незрозумілою послідовністю намагається демонструвати на загал телевізійну картинку нібито існування «повного і всеохоплюючого». 

І підготовка перемир’я, і його мета, і його перебіг, і його перспективи викликають нерозуміння і безліч запитань і у преси, і в українському суспільстві. У соцмережах котиться «клубок» з чуток, версій, фактів, емоцій, з кожним днем розростаючись до розмірів снігового кому. Хоча цілком ймовірно, що і «зрада» може бути не там, де здається, і «перемога» – може ховатися в неочевидних деталях чи майбутніх подіях.

«Кримські новини» нагадують про обставини перемир’я, його перші результати, подієвий фон, що супроводжував припинення вогню, а також за допомогою експертів спробують розібратися – яку мету переслідувало нинішнє глобальне перемир’я і які сценарії дій є в України в подальшому.

«Супер-мінські»  самообмеження

Про перемир’я домовились на засіданні ТКГ 22 липня. Нинішнє припинення вогню анонсувалося, як щось масштабне і при цьому воно супроводжувалось запобіжними і контролюючими заходами, які раніше не вживались на українській передовій. 

У штабі ООС підтверджували наявність особливих засобів контролю за діями ЗСУ:

«В минулому заходи щодо припинення вогню виконувались лише Збройними Силами України. Разом з тим, за масштабом подібних заходів не було за весь період проведення Антитерористичної операції та операції Об’єднаних сил… Для цього додатковий контроль за підрозділами, котрі виконують бойові завдання на першій лінії оборони, будуть здійснювати офіцери, які в минулому мають досвід проведення миротворчих операцій у різних куточках світу».

Така нібито недовіра до власних військ викликала сплеск обурення серед волонтерів і громадян.

Незрозумілою для багатьох виявилась і вимога до ЗСУ або відвести з передової, або поставити на паузу використання тих засобів ведення війни, які не були заборонені Мінськими домовленостями.

На передовій були заборонені роботи розвідувальних і снайперських груп, використання безпілотників. Заборона ведення розвідки на підконтрольній супротивнику території пояснювалась нібито тим, що розвідники за сприятливих обставин не гребують і диверсійною діяльністю.

Самообмеження щодо БПЛА здивувало чи не найбільше. Адже згідно Мінська-1, у зоні безпеки заборонено використання всіх безпілотників – окрім безпілотників ОБСЄ і БПЛА, що належать Україні, тобто тих, що є на озброєнні ЗСУ. Тож фактично під заборону попадали лише безпілотники російських військ.

Зараз українські військові використовують як розвідувальні, так і ударні БПЛА, які завдають доволі відчутних втрат супротивнику.

З 27 липня українське командування заборонило використання усіх БПЛА, більше того, у соцмережах повідомлялось, що поближче до лінії фронту підігнали РЕБи, щоб у разі чого, «гасити» свої ж безпілотники.

Військовий волонтер Роман Донік припускає, що на самій вершині української влади просто не вловлюють різницю між розвідувальними безпілотниками і безпілотниками ударними, і гамузом заборонили обидва види, фактично, залишивши українську армію «сліпою», без можливості бачити переміщення ворожих військ чи координувати цілі для артилерії.

«…заборонили роботу розвідгруп, тому що нібито вони не тільки розвідкою займаються, але й диверсії влаштовують. Тому заборонили всі. Навіть підходи до своїх позицій перевіряти з боку противника. Але тут, з натяжкою, можна визнати, що будь-яка група розвідників може і швидше за все зробить якусь гидоту при кожній вилазці. Ну, сам Бог велів розтяжку залишити, якщо вже зайшли далеко. А ось із забороною БПЛА, тут найчистіше прокол (було вжите нецензурне слово – прим.ред.) генерального штабу, керівництво якого не змогло пояснити чому противник вимагав заборони на роботу БПЛА. Річ у тім, що за останній рік-півтора, наші літуни просунулися реально на дуже хороший рівень. Не тільки по розвідці і коригуванню роботи арти. А по знищенню техніки і живої сили за допомогою падаючих з неба, як кара Господня, вибухових пристроїв. Російські найманці виють від кількості спаленого з повітря техніки на першій лінії. Так ось, генеральний штаб і Хомчак не змогли переконати, що аеророзвідка, це трохи інше. Що розвідувальний дрон виконує інші функції, ніж дрон, який несе спеціальні снаряди, що застосовуються для знищення бронетехніки. Військове керівництво не пояснило різницю, а цивільним, які представляють Зеленського на переговорах, байдуже…. Вносять у списки заборон все, що російські найманці просять». 

Також проходила інформація, що нібито з передових позицій знімають деякі види озброєння і відводять в тил (міномети, гранатомети тощо), і штаб ООС змушений був знімати відеоролики, де вояки демонстрували, що зброю таки не забирають.

Експерти наголошують, що аналогічні обмеження щодо воєнних активностей і зброї повинні накладатись і на російські окупаційні війська – в іншому випадку українська сторона не погоджувалась би на односторонні зобов’язання. Однак інформація про те, наскільки суворо дотримуються обмежень на «тій стороні» до українського загалу практично не надходила. Штаб ООС повідомляв про поодинокі обстріли і вибухи, акцентуючи, що українські військові не відповідали на провокації. При цьому наголошувалось, що у разі небезпеки, атаки або провокацій, що можуть нести загрозу життю військових, ЗСУ мають право давати відсіч ворогу.

До речі, слід відзначити, що перемир’я супроводжувалось відчутною недовірою з боку суспільства до дій української влади. Суспільство не зрозуміло реальних причин, елементів та можливих наслідків такої серйозної перемирної активності. І про це свідчать не лише акції «Ні капітуляції!», але й репліки у соцмережах під постами і штабу ООС, і відомих волонтерів. І це є дотичним свідченнями як мінімум прогалин в комунікаціях між владою і громадою.

Хроніки перемир’я: нестиковки в цифрах і незрозумілості в даних

Перебіг перших п’яти днів перемир’я частково тішить, більше дивує, насторожує і викликає запитання.

Ключове – російська сторона не припинила обстрілів – прицільних чи провокативних. Однак Україна не поспішає виходити із заявою про зрив перемир’я і про необхідність зняття тих додаткових обмежень для своїх Збройних сил, які були введені для його забезпечення.

Президент Володимир Зеленський 29 липня акцентував, що Україна стовідсотково виконує взяті зобов’язання з припинення вогню, прописані в Мінських домовленостях. А щодо аналогічних дій з боку РФ визнав, що існують «поодинокі постріли», втім пояснивши це не стільки чиєюсь злою волею, скільки складнощами контролю за військовими (судячи з контексту – саме Росії) на величезному периметрі лінії зіткнення.  

«Стале припинення вогню – це головний пункт в Мінському процесі, якщо ми хочемо припинити війну і повернути наші території і людей, бо без припинення вогню нічого не буде. Чи можемо ми сказати, що ми домовились про припинення вогню? Так. Чи можемо ми сказати, що немає жодних поодиноких пострілів? Ні. Вони існують, тому що це 410 кілометрів контактної, розмежувальної лінії і проконтролювати все дуже складно. Ми будемо робити все, щоб зберегти перемир’я, Сьогодні ми це виконуємо, стовідсотково. Що стосується тієї сторони, все залежати буде, я впевнений, від Російської Федерації, якщо вона зможе так само все контролювати, і чи вони зможуть – найголовніше – дотримуватись тих домовленостей, які у нас були». 

У зведеннях штабу ООС містяться дані про одиничні факти порушень режиму тиші в окремих районах – так, за 27 липня їх нараховано аж три:

«Впродовж минулої доби на ділянках відповідальності наших підрозділів було зафіксовано три факти порушення режиму припинення вогню. Зокрема, у районі населеного пункту Водяне противник відкривав вогонь по позиціях українських воїнів з гранатометів різних систем та стрілецької зброї, а біля Південного здійснив обстріл з автоматичних станкових гранатометів, великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї. Українські захисники вогонь у відповідь не відкривали. Втрат серед наших воїнів внаслідок ворожих обстрілів, немає».

Водночас Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ подає інші дані, особливо акцентуючи, що моніторинг відбувався саме з моменту набуття чинності домовленостей:

«Починаючи з 00:01 27 липня, СММ зафіксувала 111 порушень режиму припинення вогню — усі в Донецькій області (зокрема 21 вибух)».

А за перші три дні перемир’я СММ нарахувала 122 порушення режиму припинення вогню, у тому числі понад три десятки вибухів, що може означати застосування гранатометів чи мінометів. Пострілювали лише на Донеччині, на Луганщині було тихо.

Наприкінці першого тижня перемир’я у Європі вважають, що режим припинення вогню таки був порушений, висловлюють стурбованість і занепокоєння, а також закликають сторони (читай – Росію) дотримуватись цих зобов’язань.

Про це 31 липня заявив президент Парламентської асамблеї ОБСЄ Георгій Церетелі, наголосивши на важливості забезпечення припинення військових дій і закликавши сторони утримуватися від провокацій.

Стале політичне вирішення конфлікту на сході України має базуватися насамперед на завершенні збройних зіткнень. Я дуже розчарований, що заходи з припинення вогню були порушені так швидко. Неповага до зобов’язань щодо припинення вогню ставить під загрозу майбутні переговори та зусилля щодо вирішення конфлікту, – сказав Церетелі.

Таким чином у ПА відреагували на дані звітів СММ ОБСЄ, в яких, як вже згадувалось, містились дані про 122 порушення режиму припинення вогню. У релізі Парламентської асамблеї вжитий термін «ескалація ситуації на сході України».

Серед хороших новин – те, що на кінець тижня штаб ООС повідомляє про відсутність втрат як пораненими, так і загиблими серед особового складу на передовій.

Водночас, саме цього тижня у зведеннях ООС досить часто з’являлось незвичне формулювання про втрати на передовій «померли внаслідок різкого погіршення здоров’я». Впродовж 28-30 липня один за одним сталися три таких випадки.

Варто зауважити, що велика частина користувачів Facebook під постом, який набрав понад 1,5 тисячі реакцій і майже півтисячі коментарів, висловлювала припущення, що під такими формулюваннями намагаються приховати бойові втрати від російських обстрілів. Але додаткові роз’яснення про обставини смерті були дані лише щодо одного з військових – повідомили, що він помер від серцевої недостатності.

Констатація від української сторони на ранок 31 липня – перемир’я існує, хоча ворог і «пострєліваєт», але не влучає, а на провокації українські вояки не ведуться, хоча провокації таки є і вони навмисні.

«Підрозділи Об’єднаних сил дотримуються умов припинення вогню та перебувають напоготові до адекватного реагування на будь-які підступні та провокаційні дії противника. А на ворожі неприцільні постріли, які можна розцінювати як провокацію, наші військовослужбовці не реагують. Ворог намагається спровокувати наших воїнів на відкриття вогню і зафіксувати цей факт. Але українські захисники на провокації не піддаються, вогонь у відповідь не відкривають».

У контексті перемир’я: зміни та події навколо «Мінська» і Донбасу

Усі ці з надзвичайною прискіпливістю і дотошністю виконані Україною заходи для забезпечення перемир’я і наполегливе переконування про його фактичне існування можуть означати одне – для держави питання дотримання чи зриву саме нинішнього процесу є питанням надпринциповим і ціна його дуже висока. З яких причин і чому саме зараз потрібна така дотошність та демонстративність – не озвучується, ймовірно, це стане зрозуміло лише згодом.

Поки очевидно одне – наразі ключовим стає питання Мінського процесу, виконання чи невиконання домовленостей, які прямо передбачають припинення вогню обома сторонами, як першого елементу, за яким мають послідувати якісь наступні зрушення. Зміна керівника української делегації у ТКГ та деякі інші події лише підтверджують – найближчим часом основна інтрига буде закручуватись саме навколо Мінська.

І низка важливих події, які супроводжували перший тиждень глобального перемир’я, лише підтверджує, що Україна зараз лише на початку якогось «круто закрученого» сюжету.

Змінився представник від України у Тристоронній контактній групі – замість другого президента Леоніда Кучми ним став перший президент Леонід Кравчук. Незважаючи на те, що шукали досвідченого і молодшого, аби міг тягнути нелегку лямку в ТКГ, чомусь обрали 86-річного Кравчука, який на 4 роки старший за свого попередника. Меседж Кравчука про те, що він робитиме все, аби досягнути миру, збурив негативну реакцію серед тих громадян, які вважають, що мир має настати лише внаслідок української перемоги над ворогом, а не шляхом капітулянтських компромісних домовленостей. Втім, деякі експерти очікують, що Кравчук зіграє позитивну роль у перемовинах, попри певні сумнівні етапи його політичної біографії, які йому закидає опозиція.

Свідченням початку якоїсь великої комбінації навколо Мінського процесу є і лист радникам лідерів країн «нормандського формату» від заступника глави адміністрації президента Росії Дмитра Козака, в якому він нібито назвав перемовини щодо Донбасу на рівні радників беззмістовними і запропонував відмовитися від них. Козак натомість вважає, що узгодженням питань, чим займалися радники, мають займатися міністри закордонних справ України, Росії, Франції та Німеччини. Керівник Офісу президента Андрій Єрмак, який представляє Україну на рівні радників у «нормандському форматі», вже назвав російську ініціативу спробою Росії «посилити свої позиції та перехопити ініціативу».    

Не можна оминути увагою і ще одну подію, яка має опосередковане відношення до російсько-української війни на Донбасі. У Білорусі затримали 32-х бойовиків російської ПВК «Вагнера», частина з яких виявилась громадянами України, що воювали на Донбасі на боці російських окупаційних військ. У соцмережах та експертних колах затримання викликало бурхливий резонанс. Одні твердять, що руками вагнерівців Росія буцімто хотіла вчинити або інсценувати для залякування переворот перед президентськими виборами у сябрів. І на територію РБ останніми днями заїхало більше 200 найманців. Інші вважають, що вагнерівці могли прямувати не до Сирії, як-то вони самі твердять, а до північних районів України. Співпадіння чи ні, але вже за день після затримання з’явилась інформація, що Білорусь та Україна комплексно посилять прикордонний режим на спільно охоронюваних ділянках кордону, в тому числі збільшать кількість прикордонних загонів та введуть додаткові заходи контролю за порядком відвідування і перебування громадян у прикордонній зоні та смузі». 

Україна поставила вимогу видати бойовиків, водночас Кремль заявив, що бойовики є громадянами Росії, а не України. Тим самим частково викривши справжню мету роздачу російських паспортів на окупованій Донеччині і Луганщині – як спосіб захистити бойовиків своїх приватних військових компаній. Білорусь, у свою чергу, передала Україні списки затриманих, з одного боку, не підтвердивши намір екстрадувати їх, а з іншого продемонструвавши Росії, що ухвалюватиме рішення самостійно.

Самусь: «Україні треба наполягати на модернізації Мінських домовленостей, щоб вони оптимально враховували інтереси сторін» 

Заступник директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння з міжнародних питань Михайло Самусь наголошує, що зараз Україна чітко демонструє виконання підписаних у вересні 2014 року Мінських домовленостей, де першим пунктом записане: «забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї». 

Експерт не побачив якоїсь «зради» у додаткових обмеженнях воєнної активності на передовій і в намаганнях української сторони якомога довше тримати перемир’я. 

У бліц-інтерв’ю «Кримськими новинами» Михайло Самусь озвучив свій прогноз щодо перемир’я, можливі варіанти дій для України, та акцентував, що необхідно вимагати модернізації Мінських домовленостей, а надалі діяти вже у залежності від того, чи буде сприйнята українська версія модернізації. 

Наскільки тривалим може бути нинішнє припинення вогню?

Я вважаю, що воно не продовжиться довго, воно буде тривати ще деякий час, але потім Росія його порушить. Тому що у Росії, у Путіна особисто, не змінилися жодні мотивації, жодні причини, через які він почав конфлікт з Україною. Для Путіна перемир’я можливе лише в одному випадку – якщо Зеленський почне виконувати його вимоги, записані у Мінських домовленостях – це зміни до конституції і проведення виборів. Це вони артикулюють постійно.

Ви сказали, що Україна зараз прискіпливо виконує перший пункт «Мінська», і значить далі може послідувати виконання наступних пунктів. Але це вже не перше перемир’я. І погляди на порядок реалізації Мінських домовленостей в України і Росії різняться. Які сценарії існують зараз?

В України є три варіанти. Перший – вийти з Мінських домовленостей, але в такому разі ми втрачаємо міжнародну структуровану підтримку і залишаємось у військовому, дипломатичному і економічному плані сам на сам з Росією. І в принципі Захід може нам заявити, що ми не гарантуємо, що у нас буде продовження антиросійських санкцій, бо це політичне питання. Якщо Україна виходить з Мінських домовленостей – починається абсолютно новий етап в розвитку конфлікту.

Другий варіант – не виходити з Мінських домовленостей, а продовжувати те, чим займались останні роки. Тобто намагатися якось перебувати в них, але у той же час доводити, що це насправді документ, який не відповідає національним інтересам України і намагатися їх змінити. Ми вже мільйон разів казали, що Росія трактує Мінські домовленості по-своєму: Україні треба змінити конституцію і внести політичні зміни і провести вибори, і лише після того Росія почне виведення військ і передачу контролю над кордоном. А Україна вважає, що треба діяти так, як це прийнято при врегулюванні інших конфліктів – спочатку вивести війська окупанта, ввести миротворчі сили, передати кордон Україні, а потім вже починати політичні зміни. Очевидно, що в умовах таких розбіжностей трактовок Мінські домовленості не будуть працювати. І в принципі ми знаходимось зараз у такому стані: ми намагаємось перебувати в Мінських домовленостях, але їх модернізувати.

І третій варіант – це виконувати Мінські домовленості за російським сценарієм – це найгірше, що може бути. Росії Мінські домовленості потрібні як інструмент руйнації України – це очевидно, це придністровізація конфлікту, впровадження в політичне тіло України окупованої території, руйнація України зсередини. І Росія цим займається.

Ми зараз знаходимось в другому сценарії. І ми можемо зараз взяти і сказати: «Окей, все зірвалося, перемир’я немає». Що далі?

А що далі?

Я тільки що описав три сценарії. Ми продовжуємо знаходитись в Мінських домовленостях, намагаючись їх модернізувати. Якщо путінці спеціально провокують, от вийшов і випустив «магазин» в повітря – це вважати порушенням перемир’я чи ні? Нам теж треба вийти і пульнути «магазин» в той бік? Можна і так зробити. Але що далі? Знову ми починаємо цю позиційну війну?

Або ми робимо асиметричну війну, тобто якщо російський снайпер вбиває українського солдата, ми піднімаємо ударні безпілотники «Байрактари», і знищуємо базу зберігання озброєння і військової техніки російських військ, не залітаючи на окуповану територію. Тому що снайпер на снайпера, «магазин» в повітря на «магазин» в повітря – це не те, що нам треба, а росіянам така війна підходить.

Так от зараз ми відповідаємо асиметрично – вони «магазин» в наш бік випустили, а ми – не випустили. 

Добре, ми залишаємось в рамках «Мінська», не дозволяємо Росії провокаціями зірвати їх. Що ви маєте на увазі під «модернізацією»? 

Якщо Україна залишається в рамках Мінських домовленостей, вона вимушена діяти в рамках цих домовленостей. Але Україні треба на дипломатичному напрямку наполягати на модернізації Мінських домовленостей. Тобто переписати те, що було підписане у вересні 2014 року і в лютому 2015 року – їх треба переписувати, бо в них записано хибний алгоритм, на який тоді погодилась Україна. Зараз на нього не можна погоджуватись і треба чесно сказати, що Україна хоче встановити мир, а мир можливий, коли ми будемо діяти розумно, і ми Мінські домовленості будемо виконувати тоді, коли вони будуть оптимально враховувати інтереси сторін. А розумно – це спочатку безпекові вимоги: міжнародна миротворча місія, виведення російських військ, передача кордону миротворчій місії і відновлення безпечної ситуації на деокупованій  території. Потім період підготовки і потім початок політичних змін. Але політичні зміни треба обмежити деокупованою територією, а не переносити це на Конституцію і всю іншу територію України.

Але чи погодиться на такий «розумний» з нашої точки зору варіант Росія? Уявімо, перемир’я зірвано…  

Звісно, що Росія на це не погодиться. І тому нам треба готуватися і підвищувати ставки на військовому напрямку. Тобто намагатися завдати максимальний урон російським військам.

Але тут треба готуватись до більших втрат, тому що росіяни теж будуть підвищувати ставки. Хоча у мене є сподівання, що у зв’язку зі складною економічною ситуацією в Росії, у РФ відбудеться розпорошення сил і у нас буде шанс все-таки трошки примирити їх військовими засобами. Сподіваюсь, що і білоруси також трохи принесуть сюрпризів росіянам.

Росіяни – це дикі люди насправді, Путін – це КДБ плюс середньовіччя. Росія готова до дипломатичних змін тільки тоді, коли зазнає військової поразки.

Щодо модернізації «Мінська» – ця теза прозвучала ще в грудні минулого року і після цього «нормандська»  зустріч постійно відсувається. Водночас, в Україні наближаються місцеві вибори. Якщо не буде цієї модернізації, а російська сторона буде тиснути і змушувати до реалізації російського сценарія – за яких обставин Україні доцільно вийти з Мінських домовленостей у їхньому нинішньому вигляді?

Якщо Україна виходить з Мінських домовленостей, то вона повинна мати підтримку союзників, або хоча б одного союзника. Наприклад, Сполучених Штатів. В принципі нам ті санкції – це таке. У нас є кілька проблем. Перша – це слабкість фінансово-економічної системи, без макрофінансової допомоги ми не протримаємось. А друге – військово-політична підтримка, яка насправді для нас йде не від Європейського Союзу і не від НАТО, а вона йде від США і кількох інших союзників. Якщо б ми вирішили питання внутрішньоекономічної сили, якби провели реформи і стали трохи самодостатнішими в економічному плані, як Туреччина, приміром, тоді можна було б говорити і про вихід з «Мінська». Хоча вийти з них можна вже зараз і я не думаю, що щось дуже зміниться. Тому що баланс сил утримується не Мінськими домовленостями.