Так чи інакше, я теж належу до цього потоку. Саме — потоку. Про феномен рано говорити. Для цього потрібен час. Наразі мені подобається, що ветерани та волонтери стараються виписати свій досвід, систематизувати війну на Донбасі у вигляді хронік, щоденників тощо. Це важлива робота. Це потрібно. І це потрібно робити тут і зараз. Я не прихильник теорій, що потрібно чекати 20 років і потім вже писати. Це дурниця. Якщо ми зараз не напишемо правди, за нас її напише ворог. У цьому випадку ветеранська література — це спроба зафіксувати стан речей, події, отриманий досвід. Це шанс поставити собі правильні питання і знайти відповіді, якщо вони взагалі є. Для читачів ці твори — можливість зазирнути в окоп.
Можна згадати два минулорічних скандали з ветеранською прозою. Перший — з номінацією «Голоси героїв» у січні-лютому на Книжці року, другий — відмова Книжкового Арсеналу видавництвам, що видають книги ветеранів. Весна 2019 року. І це насправді дуже тривожний знак. Для цієї умовної "літературної інтелігенції" або війни немає, або вони живуть в якійсь своїй ізоляції. Я не знаю, як це пояснити. Я не вірю, що стерильний аналітик у випрасуваній сорочці може краще пояснити, що відбувається на фронті, як жити з ПТСР, з контузіями чи з пораненнями. Й тим паче, як писати ті чи інші речі, свідком або учасником яких ти був.
Знаєш, я дуже уважно вивчив усі потоки тієї жовчі від поетес, критикинь, літературознавців.
У всіх є імена, але нехай буде узагальнене "вони".
Так ось, вони, у першу чергу, мали б вибачитися, але — ні, цього не сталося. Все, що треба знати про їхнє ставлення, можна прочитати у фейсбуці та інтернеті, там же знайти імена та прізвища. Це просто треш. Зате інколи вони постять сльозливі ролики типу "Дякую!", або "щедрівочки" з передової (сміється).
