«Я не знаю чіткої дати, але знаю, що цей день настане». Ветеран АТО, кримчанин Вікарчук про звільнення Криму, втечу на війну, туристичний бізнес та гру в театрі | QHA media
Портрет

«Я не знаю чіткої дати, але знаю, що цей день настане». Ветеран АТО, кримчанин Вікарчук про звільнення Криму, втечу на війну, туристичний бізнес та гру в театрі

23 марта 2020, 19:00
Закрыть
Асіф АлієвQHA media

Сергій Вікарчук – ветеран російсько-української війни з  Євпаторії. Після анексії Криму він виїхав з родиною до Києва, де вони ледве виживали, а коли Сергій знайшов роботу, відправився на війну. QHA media розповідає свою історію кримчанин, який після повернення з фронту створив власний бізнес та навіть знайшов себе в театральному мистецтві.

Сергію, як переживаєте карантин?

Вдома. Намагаюсь сидіти максимально дома. Намагаюся не виходити часто на вулицю, хоча до розголосу про епідемію ставлюсь негативно і вважаю, що це щось більше панічне. Загроза, звісно, є, але не настільки масштабна.

Тобто не боїтеся заразитися?

Ні, я навіть хотів би заразитися, щоб перехворіти швиденько, адаптуватися. Як до будь-якого іншого вірусу, які ми раніше пережили — свинячий, пташиний грип. І жити далі.

Здається, що людина, яка пройшла війну, не повинна нічого боятися? Ви згодні з цим?

Це суб’єктивна думка. На мою думку, людина має боятися. Якщо людина боїться, значить, може думати наперед і прогнозувати ризики. Якщо людина нічого не боїться — це занадто ризиковано.


Війна. «Євпаторія 4.5.0»


От ви потрапили на війну спочатку зв’язківцем при штабі, а потім опинлися «на передку», як це вам вдалося?

Мене відправили в сектор «М», в батальйон «Сармат» — це 21-ий батальйон 56-ї маріупольської бригади, але на той час вона була не в 56-й бригаді.

Оскільки я працював на телебаченні, то в армії упереджено подумали, що я дуже фахово розуміюсь на зв’язку. І цим дуже сильно мене ображали, бо я насправді на цьому не розумівся, хоча у мене фахові військові спеціальності — танкіст, мінометник ще з часу строкової служби.

І дійсно, в перший час я потрапив, можна сказати, в штаб, де я займався оперативним зв’язком. І звідти уже координував як роботу зв’язку в середині штабу, так і виїжджали на польові завдання і налагоджували там зв’язок. Так само я відпрошувався і обманював командирів, що я можу водити вантажівки, аби потрапити «на передок», щоб побачити, як там все відбувається.

Ну а потім мені пощастило, мене не взлюбив командир батальйону за мою прямолінійність та відправив мене в інший підрозділ в надії, що я, можливо, загину (сміється).

Я так розумію, ви служили в армії ще до військової агресії Росії?

Так. Я був звичайним матросом на строковій службі (у 2006-2007 роках). Хоча спочатку проходив навчання в учебці «Десна» на танкіста і водія-механіка. Правда, у мене не було водійських посвідчень на вантажівку або трактор і навіть на той час на легковий автотранспорт, але тоді Збройні Сили вирішили, що з мене вийде гарний танкіст і відправили  мене в танкісти. Це ідіотизм нашого ЗСУ на той час, зараз, щоправда, він теж іноді присутній.

Так я став танкістом, потім я потрапив до мінометного підрозділу берегової охорони 36-ої бригади в Перевальному. Там я вже закінчував службу.

Я дуже хотів служити вдома, в Криму, і потрапити до морських сил.

Сергію, а чи є вас такі моменти, які часто згадуєте з російсько-української війни?

Відверто я не дуже часто згадую. Таких моментів, які я хотів би розповісти, мабуть немає. Але буває, що згадую, наприклад, в цей день чотири роки тому було дуже холодно, були обстріли…

Ваш позивний був «Євпаторія», так?

Взагалі у мене було декілька позивних. Мене спочатку прозвали «Крим», потім «Турист», а в кінці вже закріпилося «Євпаторія». Це коли вже підрозділ був нормальний, там були хлопці з 40-го батальйону, що билися під Дебальцевим. Коли мене до них відправили, от там вже закріпився за мною окремий позивний «Євпаторія».

Я вже мав непогані знання з радіозв’язку і паралельно відповідав за це питання. І командир зв’язку назвав на честь мене точку ротно-опорного пункту «Євпаторія». З того часу в ефірі звучало «Євпаторія 4.5.0».

Хочу подякувати за те, що ви воювали…

Усі воювали. У кожного був свій фронт. У когось це — мікрофон, відеокамера, а у когось — автомат. Тут не потрібно розмежовувати. У кожного своя зброя.


«Бандерівець», «фашист» та «убийца русских детей». Або життя в окупованому Криму


Оскільки ви родом з Євпаторії, розкажіть, будь ласка, про життя у цьому місті і в  Криму до окупації?

Я — степняк, виріс на околицях Євпаторії. Там, де Північно-Кримський канал, моє місце —  це Бузав-гора, це там, де я виріс. Після школи я переїхав до Євпаторії і почав уже вчитися в туристичному коледжі — в Євпаторійському коледжі економіки та менеджменту. Там можна було отримати лише ступінь бакалавра, тому «спеціаліста» я отримав уже в іншому учбовому закладі в Сімферополі.

Потім була строкова служба в армії, а далі я влаштувався чиновником у відділ курорту і туризму Євпаторійської міськради. Займався я санаторно-курортними закладами. Їх було 64, також під нашим керівництвом було 80-90 пляжних територій, готельних комплексів.

Після окупації у 2014-му я почав проводити невеличкі такі проукраїнські заходи. На жаль, так сталося, що в Криму, в Євпаторії, всі українські громади фактично від мене відверталися. Вони боялися і сприймали мене дуже неадекватно, бо думали, що я — якийсь шпигун (сміється).

Потім в один момент я подумав, що нікому не потрібен, і сам почав створювати українські події. Найбільше, що я створив, це мегамарш у вишиванках, який прославився на той час дуже вдало і об’єднав людей —  не тільки українців, але й кримських татар, євреїв, навіть росіян.  Всі люди мали можливість прийти у своїх національних вбраннях. З усього Криму люди діставали свої вишиванки, костюми національні, яким було по 300-400 років і приїхали на це свято.

Потім я ще проводив деякі локальні українські свята, після чого я отримав славу «бандерівця», «фашиста» і «убийцы руських детей», як це було тоді зазвичай.

Коли почалася окупація, моє фото повісили  із закликами переслідувати, вбивати. Там обговорювалося, де я живу, в якій дитсадочок ходить моя дитина, де можна мене зустріти та підрізати, забити. Я міняв щодня маршрути, змінив зачистку, одяг, який я зазвичай носив, і півроку я прожив в такому прикольному стані. Навіть ніж с собою носив. Це був небезпечний час.

Я шукав шлях, як виїхати з Криму. Я розумів, що кожен день становилося все важче і важче. Постійно викликали в адміністрацію до керівників міста і казали,  що образив якусь людину, погрожував  комусь.

Десь півроку я розсилав резюме по материковій Україні, та до серпня 2014 року я не отримав жодної відповіді. І потім, коли вже я думав, що вже — кінець, вони хочуть дати мені російський паспорт, а український забрати, я просто схопив дружину, двох донечок, інгалятор для доньки, сумку з речами і поїхав. Це було 29-30 серпня.


Житло у Києві ніхто не хотів здавати, бо ми — «крымские»


Як колишньому чиновнику з дружиною та двома дітками було знайти роботу, облаштуватися в столиці?

Один мій товариш казав, що допоможе мені у Києві, а коли я приїхав, він вибачився і сказав, що в країні — війна. Я був у відчаї і думав, що маю їхати назад, але я зробив декілька незворотних кроків, які вже не дозволяли повертатися.

Ми жили спочатку в хостелі на Саксаганського. Знімали два ліжка, на одному спала моя дружина з дітьми, а нагорі — я. В кімнаті були постійно якісь божевільні іноземці або люди, які щось кричали, билися, до ванни ніколи не можна були дістатися, нереально було жити там. Але житло нам ніхто не хотів здавати, бо ми — «крымские». Перед тим, я так зрозумів, «донецькі» якось негативно вплинули на місцевих.

У нас закінчувались гроші, це був жахливий час, і ми відчували, що вже не витримуємо та не знали, що робити. В останній момент я згадав про свого знайомого, українця з Ялти, Андрія Клименка (експерт неурядового аналітичного центру «Майдан закордонних справ» – прим. ред.). І він мені допоміг: сказав, до кого звернутись, і у результаті я отримав роботу на Першому національному телеканалі (Перший UA). Мене взяли на роботу, а потім я втік на війну (сміється).

А як це сприйняли дружина та діти?

Найважче, мабуть, було переконати дружину, бо дітки були маленькими і не розуміли. Але  Оксана —  дуже мужня дружина, і вона адекватно прийняла це. Я дуже задоволений, що у мене така класна дружина, яка не злякалася. Вона  була готова навіть до того, що я можу загинути.

Мабуть, нелегко було і в фінансовому плані для родини?       

Так. Єдине, що я розумів – щоб врятувати ситуацію, мене треба йти не в добробати, бо там би я точно загинув, а родині взагалі нічого б не дісталося. Я шукав можливість легально потрапити на війну, тобто тільки через Збройні Сили України.

До нас тоді прийшов дільничний інспектор і каже російською: «Викарчук Сергей Владимирович, добрый день! Вот вам повесточка». Якщо чесно, то я тоді танцював від радощів.

Знаєте, коли твоя країна кличе тебе, просить про допомогу… Для мене це було справою честі. І наступного дня, навіть не повідомляючи на роботі, я просто побіг на вулицю Волкова на Троєщині і у військкоматі проходив медогляд. І там бабуся-психолог мені розповідала, як в Криму гарно жити. Я з нею хотів помінятись ключами від моєї квартири в Криму на її в Києві, але вона не погодилась. Вона відмовляла всіх хлопців від війні, розповідаючи, яка вона страшна, що там «братовбивча війна» тощо.


Як працює туристичний бізнес


Після повернення з війни ви започаткували туристичну агенцію ТourClub. Поділіться, будь ласка, на своєму прикладі, як створити свій власний бізнес?

Після війни до мене звернувся мій друг Ігор Захаренко — директор туристичної компанії «Феєрія», автор та ведучий програм «Феєрія мандрів». Він сказав, що мені треба багато працювати і не думати про «зраду», якісь біди, проблеми. Я його почув і три роки працював в його компанії, вчився і зрозумів основи бізнесу, а особливо туристичного.

У Ігоря я отримав знань за ці три роки стільки, скільки я не отримав, мабуть, за всю вищу освіту і за весь попередній досвід. Настільки гарний підхід в бізнесі, грамотне розуміння. Річ у тому, що просто так в туристичний ринок не можна зайти, це буде непрофесійно. Потрібно дуже багато знати, володіти інформацією —  щодня щось змінюється, умови партнерів тощо.

І я вирішив створити власну компанію, оформив її на ім’я моєї дружини. Ми уклали всі договори, відкрили страхову гарантію, банківську, придбали всі онлайн сервіси, які дозволяють нам спростити роботу, —  і, в принципі, компанія працює. Я надаю повний консалтинг в моїй компанії як інвестор і співвласник. Все було успішно до цього періоду з карантином.


Шекспір. Театр


Я знаю, що, окрім того що ви — бізнесмен, ви — ще й актор. Влітку минулого року ви грали одну з головних ролей у п’єсі Шекспіра «Дванадцята ніч». Ви самі обрали собі героя – Орсіно, герцога Іллірійського?

Я намагаюсь бути дуже соціально активним. Мені це подобається, мені подобається спілкуватись з людьми. Так я потрапив до Project W — унікальний соціальний англомовний театр ветеранів та волонтерів АТО, які пройшли кастинг і вивчають англійську мову та театральне мистецтво.

В цьому проєкті є можливість, завдяки режисерам, розказати про себе та свою історію. Я виходжу на сцену для людей і розповідаю, що я кримський українець, ветеран війни, займаюся туристичним бізнесом, я прийшов для того, щоб вам сказати про мій дім, що Крим — це Україна.

 Я намагаюсь кожному в Україні донести, що Крим — це не лише моя земля, а й кожного українця.

Але ж в самій п’єсі ви ж не говорили про Крим, я правильно розумію?

В самій виставі я не маю право. Там вона трохи інтерпретована до сучасного світу, але перед виставою всі учасники — волонтери, ветерани виходять перед публікою і представляються. Я маю там  можливість сказати, хто я. Потім люди просто підходять, дарують квіти, розпитують, звідки я. Хтось виявляється також з Євпаторії, Сімферополю. Я навіть випадково родичів знайшов з Івано-Франківська.

В такому ключі ми всі знайомимося, комунікуємо і стаємо ближче.


Швидко заходити військам в Крим — закрити це питання раз і назавжди


Ваш співвітчизник з Криму, учасник російсько-української війни Іса Акаєв в інтерв’ю нам заявив, що міністерство у справах ветеранів в Україні —  «марне відомство». Ви, як і Акаєв, представники від АР Крим у Раді ветеранів у цьому міністерстві, погоджуєтесь з ним?

З Ісой Акаєвим я, мабуть, погодився би десь півтора-два роки тому. А зараз я трохи змінив свою точку зору, оскільки потрібно, щоб захищали наші права, зокрема, кримських ветеранів. Погоджусь, що не все ефективно, не все швидко там. Але такий орган потрібен.

Мені дуже подобалася попередній міністр, пані Оксана Коляда. Мені не доводилось навіть їй щось тричі говорити чи двічі нагадувати. Коли мені треба було сказати щось про Крим, вона це озвучувала.

Чомусь, коли йдеться про спротив російської анексії Криму, не згадують про українців-патріотів Крима…

Знаєте, не можна тут ідентифікувати тих людей тільки за національною ознакою. Безумовно, боряться кримські татари, незалежність України відстоюють й кримські українці та багато людей інших національностей. В нашому батальйоні було п’ять людей з Криму і, повірте, там був і один росіянин.

В Росії є так звана медаль «За повернення Криму». Як ви думаєте, коли в Україні будуть нагороди за визволення Криму з російської окупації? 

Це найважче питання. Я не знаю чіткої дати, але знаю, що цей день настане. Нам потрібно дочекатися, коли оця мафія, Путін, коли вони всі передохнуть, тоді і ми можемо міняти кардинально. І потрібно тоді швидко заходити військам в Крим, закривати кордони, чітко і злагоджено, одним махом, спрацювати та закрити це питання раз і назавжди. І більше такого не допускати.

Смотреть еще: