«Я бачив його живим, мертвим і знову живим» – Валерій Пузік про нову книгу

Публікації
Ігор ЗайцевQHA
19 Січня 2021, 18:00
Ігор ЗайцевQHA
19 Січня 2021, 18:00

Валерій Пузік – український письменник, художник, режисер та сценарист. Учасник війни на Донбасі  в складі п’ятого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правого сектору». Нещодавно у «Видавництві Старого Лева» вийшла його нова книга «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». 

У нових текстах Валерія немає зайвих слів чи деталей, він лаконічний і конкретний. Від сільських нотаток і прогулянки берегами Ікви письменник переносить читача до Авдіївки, з Одеси — до хутора Обирок, від безнадії і втоми — до віри. Книжка складається з трьох контрастних розділів, в яких простежуються зміни внутрішні і зовнішні.

«Кримські новини» поспілкувалися з Валерієм про його новий твір.

«Моноліт», «Наші Котики. Бліндаж», а тепер «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». Про що твоя нова книга?

Важке питання. (пауза) Якщо відповідати коротко: книжка про море і дорогу додому. 

А якщо не коротко…

Це збірка оповідань про дитинство в дев’яностих роках, в глушині, про команду мрії Валерія Лобановського. Не команду зірок, а зіркову команду, яка складається зі звичайних людей. Це про мрію бути частиною цієї команди. 

Герої оповідань переходять з історії в історію. Містика, страх, нелінійність оповіді та постійна дорога... 

На перший погляд, усі персонажі перебувають у суцільній дезорієнтації і в просторі, і в часі. Вони шукають вихід  із ситуацій, які тиснуть на них, проте, попри певні обставини, його не знаходять. Люди трансформуються, герої — діти виростають, воюють, інколи знаходять себе, інколи – ні. Більшість перебуває на межі, хтось зазирає в позамежжя, хтось стрибає з тарзанки у крижану воду, аби знову навчитись відчувати. Це і є та «дорога додому». 

Деякі історії розповідають про будні українських заробітчан в Москві, інші — про бойові втрати і посттравматичний розлад у бійців, що повернулися з фронту. Умовно, в книзі три цикли оповідань: Хроніки Ікви, ПТСР і Позамежжя, але  вони дуже тісно переплітаються між собою, знову ж таки, герої оповідань переходять з однієї історії в іншу. Межі циклів, як таких, стираються. 

У першому, наприклад, усі події так чи інакше розгортаються вздовж річки Ікви. Ріка, як здається деяким персонажам, знає усі їхні таємниці, і вони часто не дуже приємні. Іква – ліва притока Південного Бугу, що, як відомо, знаходиться в басейні Чорного моря. Саме тому історії одного дитинства течуть до моря, де починається нове життя і нове дитинство. 

Одеса, як місто дії, фігурує в кількох оповіданнях. Вона, якщо так можна сказати, відкриває книгу — робить контрольний, і закриває цикли усіх історій. 

Чому саме в Одеса, а не інше якесь місто? 

Міст та місць дій у книзі дуже багато. Це і Карлівка, Авдіївка, хутір Обирок, Москва, Десна, Поділля і знову ж таки Одеса. Один із основних мотивів книги — дорога. Мені цікавий образ руху, рух як символ втечі, рух як пошук себе. 

Часто героям оповідань потрібна вода. Вона має змити їх і очистити. Чорне море ідеально підходить для цього. 

Я знаю, що ти часто називаєш «Моноліт» саме романом, хоча то збірка оповідань,  які, якщо не помиляюсь, теж переплетені між собою. Чому знову оповідання, а не повноцінний роман? Чи є якісь спільні риси «Моноліту» і «Я бачив його живим, мертвим і знову живим»?

Мені подобається коротка форма. Вона допомагає викинути все зайве і залишити тільки основне. Я розумію її як графіку, де важливими є крапка і лінія, чи скульптуру, де відчуваєш об’єм.  Коротка форма — це постріл: натиснув курок, віддача в плече, післясмак пороху — все! Я люблю за її гнучкість і магію саме цього пострілу.  

Чи є якісь спільні риси? «Моноліт» — це вхід у порожнечу. «Я бачив його живим, мертвим і знову живим» — вихід на світло. Траєкторія польоту, можливо, і однакова, але пункти призначення різні.  А загалом мені подобається, коли безліч зовсім різних історій утворюють загальну картину. Це схоже на складання конструктора, в якому багато деталей, і зважаючи на те, як ти їх «прикрутиш», і форма, і сенс зміняться. Водночас круто, коли ці деталі можуть існувати окремо. 

А часто деталі «конструктора» не складаються? 

Я би сказав: довго. Чітко уявляю кінець історії, якщо мова про сюжет оповідання, початок, форму подачі та ключові точки. Кожне оповідання — окрема історія, але ж є комплекс, книга, умовний блок текстів, і він має працювати на загальну ідею. 

Фактично книга писалась чотири роки. Перше оповідання — у 2016-му, останнє — 2019-го.  

Я розумів, що більшість текстів існує у різних площинах, але є нитка, що їх зв’язує, об’єднує і веде. Просто не до кінця розумів, як це скласти. А потім сталось неочікуване. Воно виведено в назву книги. Циклічність. Я їхав у тролейбусі й коли звів погляд, побачив хлопця, який був дуже схожий на загиблого у 2004 році друга. Я дивився на нього, а він — на мене. Вони були фактично однолітками, 15-16 років,  і дуже-дуже схожі. А потім зупинка, двері відчинились — він вийшов. У голові лунало: я бачив його живим, мертвим і знову живим. Це перше речення… Все інше після нього. Але це «інше» вже існувало.