«Мистецтво може почати війну, але не зупинити». Письменник Валерій Пузік про літературу, війну та улюблені твори | QHA media
Портрет

«Мистецтво може почати війну, але не зупинити». Письменник Валерій Пузік про літературу, війну та улюблені твори

23 Липня 2020, 12:00
Закрити
Игорь ЗайцевQHA

Валерій Пузік – український письменник, художник, режисер та сценарист. Учасник війни на Донбасі  в складі п’ятого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правого сектору».

«Кримські новини» поспілкувалися з Валерієм про його дебютну збірку оповідань «Моноліт», стан сучасних українських видавництв та сумісність гумору та бойових дій у мистецтві.

«Я не хотів бути письменником, але вчитися писати прозу – свідоме рішення»


Коли ви зрозуміли, що будете займатися творчістю? Чи був якийсь конкретний поштовх до цього?

Думаю, чинників було багато. Як і у більшості людей все тягнеться з дитинства. Коли пригадую своє, то це більше магічний реалізм, де тлом служить сірість дев’яностих. Прабабуся, яка пережила Голодомор, бабуся, що народилася під час Другої світової, їхні історії у напівтьмі, тому що електрику тоді вимикали на півдня, і ти малий сидиш при світлі свічки й слухаєш. Ті історії справляли на мене неабияке враження, адже все було приправлене містикою та легендами. Я, наприклад, знав, де у парку зупинилися німці, коли зайшли в село, на якому кордоні поля стояли танки і таке інше. Зазвичай головні речі були розказані через деталі. Ці деталі так чи інакше впливали на сприйняття оточуючого середовища. Фольклор, перекази, календарно-обрядові пісні – враження таке ніби ціле двадцяте століття жило в одному дворі. Не знаю звідки взялася потреба, але я став записувати їх. Проте я не знав для чого це роблю і навіщо. Вже пізніше, коли брав у бібліотеці книги на літні канікули й читаючи Григора Тютюнника чи Василя Стефаника, було відчуття, що я вже десь чув це все, але в іншій інтерпретації.  Інколи щось переписував у свої зошити. Десь тоді і написав перший вірш. Не пам’ятаю, про що. А вже коли в руки потрапила збірка оповідань Миколи Хвильового, все стало на свої місця, і я почав вчитися писати прозу. Я не хотів бути письменником, але вчитися писати прозу – свідоме рішення

Пам’ятаєте свою першу публікацію?

Перша публікація в студентському журналі «Університет»  – це десь 2005 рік. В 2007-му півроку в одній з щоденних газет виходили друком уривки з роману «Один в чотирьох стінах», який я написав ще будучи студентом. І все, після цього я вже нікому не показував свої тексти до року 2012-го. А «Моноліт»,  власне, починається з дванадцятого. Це оповідання «Гніздо». І я його безмежно люблю.

У мене, як у читача, склалося таке враження, що «Моноліт» – це у якомусь сенсі книга про дорослішання: дитина бачить першу смерть, дитина чує страшні казки і їй лячно, вона проживає це та отримує певний досвід. Потім ця ж дитина, якщо я можу так висловитися, опиняється на війні, де вже війна виконує ось цю функцію дорослого життя, в якому треба вижити. Чи закладали ви цей мотив дорослішання у книгу? Це був свідомий хід: об’єднати оповідання про дитинство та війну під однією обкладинкою? Якщо так, то чому?

Мабуть, ви маєте рацію в тому сенсі, що це – книга про дорослішання. Я ж починав писати прозу десь у п’ятнадцятирічному віці. І «Моноліт» – своєрідний підсумок більш як десяти років пошуку стилю, форми, жанру, писання загалом, причому писання в стіл.  Для мене «Моноліт» – хроніка подорожі духу. І нехай у ній багато персонажів, історії різні, проте всі вони крутяться навколо одного мотиву, який часто повторюється, але в різній інтерпретації. Всі ці оповідання – один механізм, де образ постійного руху формує загальний образ часу. 

Чи багато вигадуєте, коли пишете? Чи вам ближче, умовно, стилістика Гантера Томпсона – «гонзо»? Та й взагалі, як ви працюєте над своїми літературними творами: спочатку з’являється сюжет і ви його починаєте виписувати? Чи сюжет приходить у процесі самого написання?

Все залежить від поставленого завдання.  Форма диктує стиль. Коли є ідея, першим ділом обираю форму, тобто відповідаю на питання: як це зробити? І завжди починаю писати з назви, знаючи фінал історії. Останнє допомагає відсікати усі ліричні відступи та непотрібні деталі. В короткій прозі, як мені здається, головне – геометрія. Вона допомагає будувати архітектоніку тексту. Геометрія – це композиція, в якій розвивається сюжет. Шахівниця. А те, як автор рухає фігури на ігровому полі, є ознакою стилю чи, правильніше буде сказати, письменницької майстерності.  А «гонзо» я дуже люблю. Подібним чином створювався документальний роман «Шахта». Історія про підрозділ добровольців на фронті в червні-липні 2015 року. Вона написана у формі щоденника, заголовками з новин, звітами місії ОБСЄ, есемесками та короткими фронтовими замітками.  Щоправда, щоб скласти «Шахту» в єдине ціле, мені потрібно було чотири роки. І ось роман лежить вже два роки у шухляді, і я з кожним днем переконуюсь, що саме таким по формі він і має побачити світ.


В одному з оповідань збірки «Моноліт» є історія хлопця, який повернувся з війни на Донбасі і страждає від ПТСР. Це збірний образ чи біографія? Якщо біографія, то як ви з цим впоралися?

Тарас Прохасько якось сказав, що кожен письменник має мати ключі від своєї історії. У випадку з цим текстом персонажа я помістив у середовище, яке добре знав. Так, я працював монолітником після війни, але історія повністю змодельована. Хоч історія і лінійна, але це колаж за формою. Будь-яку історію рухають деталі.  Як автор, я хочу знати все про ці деталі, особливо якщо це стосується професії головного героя.  «Моноліт» –  робота з документальним середовищем.

Про війну і реабілітацію творчістю


На вашу думку, чи має держава якось більше допомагати ветеранам психологічно реабілітуватись після бойових дій? Якщо так, то як саме?

Переконаний, якщо людина не хоче саме собі допомогти, то їй ніхто не допоможе. Потрібно ставити цілі і дедлайни. У будь-якому випадку держава повинна створювати максимальні умови для реабілітації бійців. Це можуть бути центри, куди може звернутись ветеран, аби вирішити якісь суто побутові проблеми, отримання статусу учасника бойових дій, працевлаштування. У нас же як: людина повернулась з травмою і все – майже нікому не потрібна. Держава повинна забезпечити, як мінімум, психологічну реабілітацію та фізичне відновлення.

Відомо, що Джером Девід Селінджер почав писати свою головну книгу життя «Ловець у житті», коли брав участь у Другій світовій. Коли війна закінчилась, він довго не міг знову взятись за роман. Йому в цьому допомогла східна релігія. Чи писали ви якісь оповідання під час бойових дій? Чи був у вас «творчий ступор» після війни? 

Тоді я більше малював, знімав та фотографував. У мене був щоденник, і я записував час від часу туди якісь свої спостереження. Вірші писав. На прозу часу не вистачало.  Вже після повернення я почав поступово виписувати отриманий досвід. Можливо, це і була своєрідна реабілітація творчістю. Якби не вона, думаю, було би все інакше.

Ваші книги «Моноліт» та «Наші котики. Бліндаж» дуже відрізняються по жанру. Чи було у вас на стадії написання «Моноліту» бажання додати гумору, гротеску, як це вийшло у «котиках»? Чи ви заздалегідь знали, що гумору знайдеться окреме місце у творчості?

Оповідання для «Моноліту» та історії для веб-серіалу «Бліндаж» писались майже одночасно, тому відразу все було розділено. Плюс головні герої «Бліндажа» існували у вузьких рамках  короткої форми,  епізоду: не більше шести хвилин, одна локація, одна подія чи явище.  «Наші котики. Бліндаж» – це гібридна література, яка не може існувати окремо від фільму чи серіалу. Це важливий момент, адже він впливає на форму тексту і, відповідно, на читача. Я помітив, що люди, які знають передісторію книги або ж бачили фільм, сприймають позитивно форму, ті ж хто не знає – зазвичай відгукуються негативно. І це нормально. Книга складається з двох частин: «Наші котики» – кіноповість за сценарієм Володимира Тихого і «Бліндаж» – новели для вищезгаданого однойменного веб-серіалу.  Гумор в «Моноліті», як мені здається, є. В «Бойових Равликах» чи «Запитай у ясена», наприклад. Але це гумор іншого калібру. «Моноліт» має свої внутрішні задачі та наративні складові. 

Свого часу Стівен Спілберг та Роберт Альтман знімали комедії про війну. Спілберг – про Другу світову, а Альтман – про війну в Кореї, але вони не брали участь у цих війнах. Чи заважало вам те, що ви брали участь у цій війні, писати про це з гумором? 

Ні. Навпаки, допомагало, адже на фронті дуже багато чорного гумору. Він, правда, своєрідний, але тим не менше. Працюючи над епізодами для «Бліндажа» я опирався на свій досвід. Це допомагало моделювати ситуації у тому просторі, в якому живуть персонажі.  Так вже склалося, що більшість людей думає, що війна – це постійні бої, страшні картинки з новин, особливо якщо згадувати 2014-2015 рік, але насправді все не так. Вісімдесят відсотків часу, якщо не більше – суцільна рутина і побут. Тут є місце і для драми, і для комедії, для детективних історій та трилеру. Також є стереотип, що про війну на Донбасі не можна жартувати. Можна і потрібно. Особливо з ворога. І, звісно, з себе, адже це головна ознака здорового глузду. Гумор допомагає триматися на плаву й не потонути в емоційному хаосі. Не дарма кажуть, що сміх – продовжує життя. Я не розумію людей, які не вміють сміятися над собою. Хоча і знаю кількох таких. Не хочу образити, але там з головою тупо не все гаразд. 

«Що таке «патріотичне кіно», я не знаю.  Це – не ознака якості»


Як ви розумієте термін «патріотичне кіно»?

Сам термін мені не подобається. Є хороше кіно і погане. Що таке «патріотичне кіно», я не знаю.  Це – не ознака якості. Безкоштовні мультики українською мовою для дітей до п’яти років без шароварництва та пластиліну – це було би дійсно патріотично й з думкою про майбутнє. Цього контенту дуже сильно не вистачає.

Чи слідкуєте за станом сучасної української літератури?

Звісно, слідкую. Я зараз працюю в книжковому магазині (сміється). Професійна деформація. Література дорівнює способу мислення.

Чого не вистачає, на ваш погляд, якщо не вистачає, українській літературі та видавництвам?

Не вистачає належної державної підтримки як видавництв, так і авторів. Пандемія і карантин зупинили майже весь видавничий процес. Багато книг, скоріше за все, не вийдуть друком цього року, а, можливо, навіть ніколи. Більшість малих видавництв, скоріше за все, припинять своє існування. Замість того, щоб скорочувати фінансування культурних фондів та інституцій, влада мала би збільшити дотації в культуру. Але для цього потрібно дивитись на усе стратегічно. Стратегії у нашої нової влади немає. Або ж ця стратегія націлена на знищення української культури, що, судячи з подій останніх місяців, – реальність.

На ваш погляд, мистецтво – це зброя? Чи може воно «зупиняти бомби»?

Мистецтво – зброя. Воно може почати війну, але не зупинити.

Над чим зараз працюєте?

Пишу роман. Робоча назва – «Червоні лінії». Про Одесу. Події розгортаються в рамках шести годин 2 травня 2014 року. І це – не хроніка. Перший розділ я вже переписував шість разів. І з кожним переписуванням кристалізується і форма, і зміст.  Мені подобається процес.

Якщо б ви могли повернутись назад, чи змінили щось у житті?   

Як сюжет – це цікаво, але на практиці не хотів би нічого взагалі змінювати в своєму минулому. Людину творить сума досвідів, невдач, спроб.

У вас є можливість змінити щось в людях, одну рису. Чи змінили б щось?

Мабуть, нічого. Переконаний, що будь-яка зміна чи то рис характеру чи то подій негативно вплине на «тут-і-зараз». 

Три події за останні п’ять  років, які більш за все вплинули на вас, як на особистість.

Це трохи більше ніж п’ять років: Революція гідності, війна, зустріч з Іриною і народження сина

Ваш Топ-5 книжок…

  • «Деміан» Германа Гессе.
  • «Дерево ночі і інші оповідання» , «Музика для хамелеонів» Трумена Капоте.
  • «Серафима», «Сталінка» та інші тексти Олеся Ульяненка.
  • «Волоцюги Дхарми» Джека Керуака.
  • Вся коротка проза Миколи Хвильового.

Ваш Топ-5 стрічок…

  • «Злі вулиці», «Таксист». Загалом більшість фільмів Мартіна Скорсезе. До цих двох особливо часто повертаюсь.
  • «Цільно-металева оболонка» Стенлі Кубріка.
  • «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Форда Копполи.
  • «Переслідування» Крістофера Нолана.
  • «400 ударів» Франсуа Трюффо.

Насправді фільмів більше, як і режисерів.

Яким ви бачите Валерія Пузіка завтра?

Те, ким я буду завтра, залежить від того, що я зроблю сьогодні

Дивитись ще: