Як правозахисники оцінюють «кримську» резолюцію-2020? Які в ній найважливіші нові месиджі?
Ми вважаємо, що цьогорічна резолюція є досить сильною і доволі відчутно відрізняється від попередньої. В ній є речі, які були в попередніх резолюціях, але по цеглинці по цеглинці додаються нові факти, нова аргументація, нові вимоги до влади РФ.
Наприклад, внесено зміни, які стосуються власне термінології. Там дуже чітко сказано не лише, що Крим і Севастополь - це окупована територія, і не тільки, що вона окупована Російською Федерацією. В резолюції пішли далі і сказали, що всі органи влади, які діють на території тимчасово окупованого Криму, є нелегітимними і повинні називатись «окупаційна влада Російської Федерації». Тобто ми бачимо, як з кожним роком такі оцінки посилюються і цементуються.
Там ще багато нових речей і тенденцій, яких не було в минулих резолюціях. Наприклад, про вплив коронавірусу на ситуацію з правами людини в Криму; про те, як блокується доступ кримських абітурієнтів до української освіти і зокрема, саме з коронавірусом і перекриттям КПВВ. Окремо додано і прізвища ув’язнених правозахисників. Розписано - в яких саме напрямках погіршилась ситуація з правами людини, про нові релігійні переслідування.
Також в одному з пунктів зазначено, що є повідомлення про нові випадки тортур з боку Федеральної служби безпеки РФ. Якщо про тортури йшлося і в попередніх резолюціях, то тут є і згадка про роль ФСБ.
Що стосується примусового призову кримчан до лав російської армії, то в минулих резолюціях цей факт засуджувався, а в цьогорічній також звертається увага на те, що їх ще й переслідують в кримінальному порядку за відмову служити в ЗС РФ і йдеться про неприпустимість такого переслідування.
Як ви оцінюєте тенденції з рівнем підтримки резолюції на Генасамблеї? Цього року ми маємо найменшу кількість голосів «за» і найбільшу тих, хто утримався.
Нинішня резолюція є сильною, але як бачимо, кількість країн, які наважились її підтримати, не така вже аж висока. Однак хоча підтримка залишається хоч і трошки меншою, але все ж таки на рівні попередніх років. Тож я б не сказала, що відбулось таке драматичне падіння рівня підтримки. Цифри приблизно коливаються в одному й тому ж діапазоні: це десь 60-70 країн, які голосують «за», 20-25 - «проти», і десь 75-85, які утримуються. Ну і є ще частинка до 20 країн, які кожен рік просто не голосують.
Якщо подивитись на резолюцію ГА ООН, яка була в березні 2014 року, і яка стосувалась питання територіальної цілісності України, то там підтримка була більш однозначною. Тоді підтримали 100 країн, проти - 11, утримались - 58. Там фактично на 30 країн більше було тих, хто проголосував «за», тому що питання територіальної цілісності воно є більш однозначним для країн. Питання порушень прав людини, можливо, для деяких країн є більш складним в силу геополітичних впливів Російської Федерації, в силу того, що вони можливо не зовсім поінформовані про ситуацію чи не зовсім зацікавлені, в силу того, що починає впливати різних факторів - не тих, які стосуються чисто прав людини, а тих, які стосуються більше політики та геополітики.
Але якщо дивитись за останні два роки, то кількість тих, хто утримався при голосуванні, зросла суттєво - аж на 16 голосів.
Рівень підтримки багато в чому залежить від того, наскільки сильна резолюція. Чим сильніша резолюція, чим жорсткіша критика Росії, чим безкомпромісніша ця критика і більш нищівна, тим менше країн схильні підтримувати такий документ. Бо є країни обережні…
Ми тут ступаємо на дуже крихкий лід: чим більше ми туди закладаємо якихось дуже сильних речей, тим сильніше збільшується група країн, які бояться за це проголосувати. В кулуарних переговорах, коли ми переконували делегації країн голосувати за резолюцію по Криму, вони казали, що не хочуть голосувати, бо не хочуть сваритися ні з Україною, ні з Росією. Це ті країни, які не дуже вникають в міжнародні стандарти захисту прав людини, а які керуються якимись такими іншими підходами і поняттями.
В принципі Генасамблея не дуже любить робити окремі резолюції, які присвячені окремим країнам чи територіям. Вони приймають більш загальні резолюції про вплив коронавірусу в світі, про захист правозахисників в світі, або про якісь інші глобальні речі. І те, що по Криму з’явилась і розбудовується система резолюцій - це важливо. Я чула такий аргумент, що багато країн взагалі не люблять голосувати за так звані «країнові» резолюції, вони вважають, що це неконструктивно.
Чи може наступити той критичний момент, що підтримка цих резолюцій впаде настільки, що вони не будуть непроголосовані?
Має значення баланс голосів «за» і «проти». Якщо проти резолюції голоси близько 20-ти країн, а за - 65-70, то я не знаю до якого нам треба рівня дійти, щоб за резолюцію проголосувало менше двадцяти країн. Мені здається, в принципі цього теоретично не станеться. Тому що, якщо взяти всі демократичні країни - Євросоюзу, США, Канаду, тих партнерів України, які виступають за права людини і нас традиційно підтримують, це вже більше 20-ти країн.
Тобто в принципі, як би ми не посилювали резолюції, все одно вони будуть прийматися, тому що баланс сил «за» і «проти» на користь України.
І тут, навіть якщо голосів країн, які утримуються, більше ніж тих, хто голосує «за», то це не має великої ролі для факту прийняття резолюції. Звичайно, те, що з кожним роком потроху росте кількість країн, які утримуються, це дуже неприємний дзвіночок. Він показує і те, що світ втомлюється від кримської тематики, від того, що її не можна якось вирішити чи розв’язати, і що Російська Федерація продовжує свої геополітичні впливи, різні неформальні впливи на різні країни, змушуючи їх або переходити від підтримки до утримання, або від утримання до голосування проти. Мені здається, що це такий показник, який повинен нас постійно тримати в мобілізації: і нас як громадянське суспільство, і Міністерство закордонних справ України та наші дипломатичні представництва в різних країнах світу, щоб вести більш активну інформаційну роботу.
Хто і що саме повинен робити, щоб не втратити, а навпаки - наростити підтримку української позиції по Криму на ГА ООН?
Мені здається, що тут має бути дуже проактивна позиція наших посольств, наших громад в різних країнах світу. Потрібно вести адвокаційну роботу, вести інформаційні кампанії. Ми маємо бути як Аліса в Дивокраї - для того, щоб залишатись на місці нам треба бігти вдвічі швидше. Важливо придумувати і робити якісь нові речі на додачу до існуючих, запускати нові формати, платформи, придумувати нові механізми. Не тільки утримувати існуючі санкції, але й переконувати країни вводити нові. І так ми принаймні зможемо тримати необхідний рівень міжнародної уваги до Криму і тиску на Російську Федерацію.
Мені здається є дуже великий потенціал роботи з країнами Латинської Америки. Але працюючи з ними, звичайно треба добре знати і історію цих країн, і аргументи, які можуть їх переконувати. Особливо країни, які мали колоніальне минуле. Україна теж мала цей колоніальний досвід і три століття перебувала в орбіті впливу Росії. Мені здається, що це також пошук аргументів. Хоча не завжди аргументи спрацьовують, особливо якщо країни шукають собі якоїсь вигоди чи РФ якось на них впливає економічно. Тоді знайти аргументи і переконати країну дуже важко.
І також мені здається, що Україна має бути активною і в обстоюванні прав людини в інших країнах. Тому що дуже часто ми звикли ставати в позу і вимагати, щоб всі допомагали і захищали нас, підтримували нас, але коли йдеться про якісь інші глобальні виклики правам людини, то тут Україна не займає проактивну позицію.
Ви сказали про важливість пошуку нових механізмів, нових форматів. Наприклад?
Наприклад, мені здається, тут нам допоможе створення Кримської платформи, над запуском якої зараз дуже активно працює МЗС. Звичайно, ця платформа була б набагато більш ефективна, якби в ній брала участь Російська Федерація, тому що можна було б напряму піднімати дуже багато питань. І звичайно не стало несподіванкою те, що РФ не бажає брати участь в її роботі, заявляючи, що вважає питання Криму назавжди закритим і нема чого тут взагалі обговорювати. Але навіть без Російської Федерації створення такого майданчика, запрошення туди країн, які займають проактивну позицію, мені здається, буде працювати на посилення нашої міжнародної політики по Криму, на її розбудову.
Поки що незрозумілі до кінця всі деталі і формат (платформи), як це буде працювати, але ми сподіваємось, що це все ж таки буде протистояти цьому тренду, коли часто кажуть про втому від Криму, про якусь глобальну зневіру.
Чи не пробувала цього року Росія або якась інша, дружня їй країна, запропонувати включити в цю резолюцію питання обмеження водопостачання в контексті буцімто порушення прав кримчан з боку України?
Існують так звані сайд-івенти - неформальні заходи, куди запрошуються різні країни світу і де вони обговорюють поточну ситуацію, яка має бути резолюція, що там має бути відображено.
Туди запрошуються правозахисники, потерпілі від порушень прав людини, лідери громадянського суспільства. Ми теж брали участь в кількох таких заходах. Їх може проводити наш МЗС, можуть проводити інші країни. І Російська Федерація робить свої подібні заходи і в цьому році на них вона дуже активно використовувала аргумент води і інші аргументи. Але якогось прямого впливу на зміну тексту «кримської» резолюції в цьому контексті вона не мала. Вона може, використовуючи цей аргумент в своїй роботі з іншими місіями, просто переконувати їх, наприклад, не голосувати за резолюцію, бо вона нібито не відображує якоїсь важливої проблеми, яка була створена Криму. Тобто все більше відбувається на рівні використання водної проблеми як аргументу під час процесу обговорення і напрацювання резолюції. Але внесення з голосу прямо на Третьому комітеті або на Генасамблеї якоїсь правки, як це у нас у Верховній Раді це відбувається, там цього не буває.
Це вже п’ята резолюція щодо порушень прав людини в окупованому Криму і Севастополі. Чи виконала Росія щось з тих вимог, які були в попередніх резолюціях? Я можу згадати хіба що звільнення Олега Сенцова та Володимира Балуха, які згадувались в резолюції 2018 року, але й це звільнення - навряд чи можна назвати лише наслідком «кримської» резолюції.
Власне Російська Федерація практично нічого не виконує з того, що міститься в закликах «кримської» резолюції. Наприклад, в резолюції звертають увагу на те, що Росія повинна виконати проміжне рішення Міжнародного суду ООН і скасувати заборону на діяльність Меджлісу, забезпечити освіту українською мовою в кримських школах. І хоча ця вимога є і в резолюції, і це є рішення судової інстанції, але РФ продовжує це ігнорувати.
Однак я так розумію, і в наступному році планується готувати чергову «кримську» резолюцію. Який сенс цих документів в умовах ігнору з боку Росії?
Звичайно тут багато в кого може з’явитися розчарування або фаталізм, бо ми бачимо, що Росія не розуміє мову джентльменську, мову міжнародних декларацій, резолюцій, закликів. Вона розуміє, можливо, мову санкцій, політичного і економічного тиску.
Важливо розуміти, що ці резолюції не є якоюсь універсальною пігулкою і Росія одразу не почне їх виконувати. На жаль, така система міжнародних організацій і ООН, і РБ ООН, де Росія має право вето і може блокувати все, що їй захочеться. Можна багато говорити про ефективність або неефективність такої системи, але у нас немає іншої ООН, немає інших міжнародних систем, які були б кращими і більш ефективними. Їх можна багато критикувати, але - це наша можливість доносити проблематику Криму, щоб про нього не забували.
І важливо, щоб світ давав однозначну оцінку тому, що відбувається в Криму, тому що це може бути додатковим аргументом для різних країн світу щодо утримання існуючих санкцій по відношенню до РФ як економічних, так і персональних. А можливо і аргументом для введення нових санкцій. Без таких однозначних міжнародних оцінок, фактів і висновків, які закріплені в резолюції найвищого рівня, в резолюції, яка голосується і приймається фактично 193-ма країнами світу, без цього було б важче.
