«Для мене дуже дивно, коли я ходжу і випрошую фінанси на неймовірно важливі проєкти для розвитку кримськотатарської мови, ідентичності, політики пам’яті» — програмний директор «Кримського дому» Алім Алієв, який застряг в Індії | QHA media
Портрет

«Для мене дуже дивно, коли я ходжу і випрошую фінанси на неймовірно важливі проєкти для розвитку кримськотатарської мови, ідентичності, політики пам’яті» — програмний директор «Кримського дому» Алім Алієв, який застряг в Індії

10 Квітня 2020, 08:00
Закрити
Асіф АлієвQHA

Алім Алієв — програмний директор «Кримського дому». Він народився в Узбекистані, але переїхав з родиною до Крима, вивчився на політолога, працював журналістом, кілька років прожив у Львові. Після анексії Криму Алім став одним із засновників організації «КримSOS».

Наш герой також є співавтором книги «Незламний» про лідера кримськотатарського народу Мустафу Джемілєва. З 2017 року він очолює єдину в Україні державну кримськотатарську організацію «Кримський дім».

Інтерв’ю з Алієвим було заплановане ще на 16 березня, однак зустрітися з ним журналістам QHA media не вдалося бо Алім не зміг повернутися в Україну у зв’язку з пандемією коронавірусу. Відтак наша бесіда з ним відбулася за допомогою WhatsApp-зв’язку – Алім перебував в індійському штаті Гоа, куди поїхав у відпустку. На момент публікації інтерв’ю Алієв все ще змушений перебувати в Індії, звідки вилетіти в Україну не було можливим.


Гоа


Чому ви не можете виїхати, в чому проблема?

Власне, ми з друзями приїхали сюди ще наприкінці лютого. Вони теж з Криму, один з них був воїном АТО, інший – активіст. Я вирішив нарешті взяти відпустку, бо був дуже виснажений. Наші рейси були скасовані фактично вже з середини березня. З цього моменту жодного рейсу в Україну не було. Спочатку, на перший день карантину, були рейсі з Делі, але, щоб доїхати туди, треба подолати півтори тисячі кілометрів.

Фото: Facebook/Alim Aliev

Ви знаєте, в Індії – найжорсткіший карантин у світі. Тут не можна пересуватись не тільки між штатами, а ще між містами чи селищами. Тобто ти маєш сидіти вдома. В перші декілька днів тут було дуже цікаво, як в Апокаліпсисі, коли люди шукали, де можна придбати їжу, бо було зачинено геть усе. А зараз вже більш-менш все стабілізувалось.

Тож зараз ви ніяк не можете виїхати?

Так, досі. І ще тут застрягло понад 200 громадян України. Я на зв’язку із МЗС Україні, з посольством в Індії, проте українські комерційні перевізники сюди не літають, зараз це збитково.

А чи є якась дата, на яку ви очікуєте вилетіти з Індії?

Я дуже сподіваюсь, що, можливо, протягом тижня-трьох днів (інтерв’ю було записане 7 квітня) ця ситуація вирішиться.

Аліме, а грошей вам вистачає там?

Тут ціни як в Україні, і на деякі товари навіть трохи дешевше. Єдине – ми тут платимо за житло. Я жартую, що за ці декілька тижнів я навчився готувати більшість місцевих страв, бо ми купуємо продукти, і вони продаються зранку й ввечері. І, власне, готуємо вдома.


Крим


До речі, сьогодні «глава» окупованого Криму Сергій Аксьонов заявив, що 22 людини заразилися там на COVID-19. На вашу думку, окрім цього, що ще змінилося на анексованому півострові?

Ми дуже часто чуємо про порушення прав людини, переслідування, обшуки в домах, про тих, хто зник, кого вбили и хто сидить зараз в тюрмах. І це фактично показник тих змін, які зараз є на півострові. Також із змін – це мілітаризація Криму. Мається на увазі не лише те, що збільшилась чисельність регулярної армії РФ, військової техніки, працівників ФСБ. В першу чергу, це – мілітаризація свідомості. В дитячих садочках та школах у дітей намагаються створити з України образ ворога та через пропаганду показати, що Крим нібито завжди був частиною Росії. Це один із наших викликів, бо для нас дуже важливо зберегти ясність розуму молоді і дітей, які зараз виховуються в окупації.

Друга історія – це намагання змінити ідентичність. Тут йдеться про культурну спадщину –  і матеріальну і нематеріальну, як українську, так і кримськотатарську, яка не вписується в офіційну пропагандистську колію Росії. Наприклад, знищується Ханській палац в Бахчисараї, закриваються церкві, зникає викладання мови.

Третя річ – це намагання створити в Криму якійсь симулякр, який називається «кримським народом» за аналогією із радянським народом. Тобто «спільноту» людей, які не мають сильну національну ідентичність, історичного розуміння і не пам’ятають своїх корінь. Постійні медійні вкиди через намагання створити щось дуже штучне в Криму. Як, наприклад, культурну автономію кримських татар. Хоча, як я розумію, ця ідея вже успішно похована.

Ще одна річ, про яку варто говорити — це заміщення населення. Про це багато сказано. Тут йдеться про те, що з Криму виїхало приблизно 50 тисяч жителів півострова. І це є якісний показник витоку мізків, бо виїхали професіонали, багато молоді, студенти, бізнесмени, діячі культури, політики, журналісти. Натомість Крим заселяють мешканцями з Росії. Якщо подивитись на історію півострова, то це вже трете таке заміщення, що є порушенням міжнародного гуманітарного права. Нагадаю, у XVIII столітті анексія Криму Катериною ІІ призвела до того, що фактично еліта, кримськотатарська інтелігенція змушена була виїхати з півострову. Потім – депортація 1944 року, коли весь кримськотатарський народ депортували з Батьківщини. І зараз ми спостерігаємо таку ж ситуацію.

 Ясно, що це все не сприймається кримськими татарами, але на тлі цього всього Україні не вдалося ввести у списки обміну з Росією кримських татар. Голова Офісу президента Андрій Єрмак заявив, що обмінюватися будуть ті громадяни, які потрапили у полон на окупованому Донбасі. Чи не призведе це до того, що кримські татари будуть думати, що Україна нехтує ними?

В першу чергу історія нас, кримських татар, навчила розраховувати на свої сили. Але в питаннях обміну, в питаннях державних речей очевидно, що, залишаючись найпотужнішою, найбільшою проукраїнською силою на півострові, ми очікуємо, що і українська держава буде захищати своїх громадян, своїх співвітчизників, які зараз перебувають в нелюдських умовах в тюрмах та СІЗО Криму й Росії. І, власне, правозахисники та люди, які працюють в державних органах влади, зацікавлені у звільненні наших громадян. Абсолютна більшість тих, хто зараз проходить по кримських «справах», є кримськими татарами. Чому для Кремля важливо тримати кримських татар в заручниках? Вони створюють всі ці шість років з кримських татар імідж терористів і екстремістів, щоб показати і росіянам, і світові, що «бачите, з ким ми боримося» (нібито). І тому вони намагаються тримати до останнього, вимінювати, зондувати ґрунт, говорити про обмін політв’язнів на воду чи щось інше. Тобто на такі ресурси, які є основними козирями в руках України щодо Криму.

Друга річ  щодо наших політв’язнів. Люди знаходяться в тюрмах через факт окупації Криму. Умовно сьогодні чи завтра ми зможемо обміняти наших людей, але Росія, яка має дуже добрий досвід брати людей в заручники, потім може знов заарештувати нову партію людей, звинувачуючи в екстремізмі, тероризмі, посяганні на територіальну цілісність тощо. Ми маємо це добре розуміти, що це така гра на виснаження. Але, очевидно, маємо дотискати і українську владу, щоб цей обмін відбувся найшвидше.

В інтерв’ю нам колишній політв’язень Едем Бекіров заявив, що одна з проблем, чому кримські татари не були внесені у списки на обмін, – це те, що РФ вважає їх своїми громадянами. Чи погоджуєтесь ви з цією думкою, і в чому причина того, що цей обмін так важко провести?

Я розумію, що це абсолютно не є основною причиною. Це може бути формальна причина, яку росіяни можуть називати. Головна причина –  це: а) намагатись обміняти людей на природні ресурси, як, умовно кажучи, постачання води в Крим; б) спробувати протримати якомога довше тих, з кого вони створили цей ореол терористів та екстремістів.


Зеленський


Аліме, а, може, Крим – нецікава тема для Банкової, як стверджують опоненти влади?

Я б не використовував би тут словосполучення «нецікава тема». Володимир Зеленський, його психотип — це людина, яка достатньо емоційно сприймає питання щодо політв’язнів, конкретні долі людей. Для нього ця історія важлива, це правда. Москва розуміє цю емоційність. Наш опонент дуже раціональний в цьому плані. Однак замало мати бажання – дуже важливо мати професійність, в тому числі в питаннях обміну, відбудови дипломатичних стосунків з нашими партнерами у світі, які теж могли би сильніше тиснути на країну-агресора.

Але більшість відомих представників кримськотатарської спільноти доволі негативно сприймають діяльність Зеленського. В чому полягають основні претензії до чинного голови держави?

Є декілька речей, про які треба говорити. Є політичні партії, є політичні симпатії, антипатії кожного з нас в країні. І це – нормальна річ, бо ми живемо в демократичній країні. Коли йдеться про голос народу чи репрезентацію голосу народу, то якщо ми з боку центральної влади не маємо відверто антидержавних, антикримськотатарських дій, то ми маємо з українськими органами влади максимально йти на контакт, говорити та намагатись відбудувати діалог. Я з тих людей, які вважають, якщо ти системно пробуєш налагодити комунікацію і якщо це тобі не вдається, то тільки після цього можна говорити, що хтось, щось навмисно блокує. Для мене тут питання набагато очевидніше. У мене питання щодо браку компетентності та професіоналізму в органах влади, які займаються кримською тематикою. І ще одна річ —це гонитва за рейтингом, коли нова влада стала заручником соціології  і намагається сподобатись людям. Наприклад, які зараз станом на сьогодні є нагальні проблеми? Перша – основна, ґрунтовна проблема: це зміни до Конституції Україні. Це питання національно-територіальної автономії Криму. Але це питання тягнеться енну кількість років. Це не питання, яке почалось із Зеленським, це питання почалося раніше, і давайте тут не маніпулювати.

Друга річ — це питання більш інституційної підтримки, партнерської підтримки Меджлісу кримськотатарського народу, Курултаю кримськотатарського народу, державних органів влади, які займаються питанням Криму, громадських організацій, медіа, які працюють по кримській тематиці, підтримці з боку української влади, фондів, в першу чергу. Для мене дуже дивно, відверто кажучи, коли я як програмний директор єдиного державного кримськотатарського підприємства, пов’язаного з Кримом, ходжу і випрошую фінанси, ресурси на неймовірно важливі проєкти для розвитку кримськотатарської мови, ідентичності, політики пам’яті не в України, як у держави, а у міжнародних організацій та партнерів. Це нонсенс для мене і багатьох людей.

Теж саме стосується підтримки родин політв’язнів, системної підтримки і голосу людей, які знаходяться в Криму. Ця комунікація має бути двостороння. Ми маємо доносити до Криму інформацію набагато гучніше. Дуже важливо доносити інформацію з Криму з перших вуст сюди, для мешканців України, і теж набагато гучніше. Нагальні питання фінансування національних кримськотатарських медіа. Це стосується і телеканалу ATR і вашої інформаційної агенції — QHA media. Також UA Крим, веб-сайту Crimeantatars club, Canlı Radio, і для мене найголовніше –  підтримка газет Avdet та Qırım.


Національно-територіальна автономія


Ви згадали кримськотатарську національно-територіальну автономію, і у мене таке питання. Багато представників кримськотатарської спільноти, кажучи про необхідність її створення, вказують на те, що якби вона діяла до російського вторгнення, то не було б анексії Криму. Але ж Росія нехтувала всіма нормами права, в тому числі і міжнародними, коли здійснила свою агресію в Криму і на сході України. Хіба існування національно-територіальної автономії здатне було зупинити «зелених чоловічків»?

Я дуже люблю розмірковувати про те, що могло би бути, але «история не терпит сослагательного наклонения», говорячи російською. При цьому з великою ймовірністю можу сказати, що якби така автономія була до 2014 року, то такої історії не було б точно. До 2014 року суттєвої кількості кримських татар не було ані в силових структурах, ані в місцевих державних органах влади, тобто серед тих, хто знаходиться на рівні прийняття рішень. Я кажу й про СБУ і про інші силові структури.

Перепрошую, але в Донецькій чи Луганській областях були представлені українці, і це не зупинило агресора…

Я вважаю, що ні на Донбасі, ні в Криму не було української влади, яка б розуміла цінність українського прапору та української землі. Я напевно не розглядаю навіть варіанту анексії Криму за умови існування кримськотатарської національно-територіальної автономії. Якщо б була автономія і якщо не було б російського флоту в Севастополі, то ця історія була б набагато менш вірогіднішою.


Депортація: розповідь бабусі Ніяр


Майже в кожної кримськотатарської родини є своя історія депортації 1944 року.  Хто з ваших родичів пережив це? Які розповіді вони передали вам?

Мої бабусі і дідусі, як з маминої, так із батьківської сторони, пережили депортацію. Я дуже добре пам’ятаю історію своєї бабусі Ніяр, яку депортували з селища Буюк Къаралез (нині Красний Мак Бахчисарайського району – прим. ред.). Вона розповідала, як за два дні до депортації до її дому прийшли два НКВДісти нібито робити перепис населення. І моя прабабуся, тобто мама Ніяр, завела їх до дому. Вона зварила суп, нагодувала їх, вони пообідали, а через два дні такі люди депортували нашу родину.

Бабуся розповідала, що коли їх привезли з Буюк Къаралез на цвинтар, вона чомусь подумала, що їх будуть розстрілювати. Але вона зі своїм двоюрідним братом дуже тихо втекла і прийшла додому. Брат забрав барана, а моя бабуся забрала свій патефон. І вони тоді змогли цього барана зарізати і його м’ясо роздати в вагоні товарного поїзда, в якому їх депортували. Так сталось, що в тому вагоні, де вони їхали, ніхто не помер, а в сусідньому, як вона розповідала, було дуже багато тих, хто помирав. Їх просто на зупинках викидали з вагону.

В перші роки депортації загинуло багато кримських татар, зокрема, частина моєї родини. Частина родини пропала безвісти. Люди через антисанітарію хворіли на тиф, бо пили воду з ариків. Ця історія про те, що не тільки під час дороги люди гинули,  хоча люди й їхали два-три тижня в цих товарних вагонах, а ще в перші роки депортації, бо до людей ставились гірше, ніж до худоби.

Ваша бабуся жива?

Ні, вона померла у 2017 році в Криму. На жаль, я не зміг поїхати на похорон через те, що такі, як я, в Криму вважаються терористами та екстремістами.


Крим. Львів. Київ


Ви народилися в Узбекистані, а через рік ваша родина переїхала до Криму. Яким було ваше життя до російської анексії півострова?

Мені мама нещодавно розповіла історію, що в місті Чирчик (неподалік від Ташкенту), коли вона була вагітна мною, вона ходила на акції протесту, і таким чином цей протестний дух передався й мені (сміється). Ми переїхали в Крим до Сакського району в селище Геройське у 1989 році, через рік після мого народження. Переїзд туди був однією з найкращих опцій. Оскільки ми не могли купити будинок ані в Бахчисараї, ані в Сімферополі.

І ці перші роки життя в Криму –  це роки, коли ми з такої міської родини пізнали всі принади життя в селі. Ми завели худобу, в нас була корова, кури, у нас був город, ми вирощували помідори, огірки, редиску. Це допомагало нам не голодувати. До речі, дід з бабусею теж приїхали з нами. Ми фактично жили поруч: вони – в будинку на сусідній вулиці, а потім бабуся жила разом з нами.

Фото: Facebook/Alim Aliev

Тож чим ви займалися до окупації Криму?

Я у 2005 році, якраз після Помаранчевої революції, поступив на факультет політології Таврійського національного університету імені Володимира Вернадського, де згодом отримав ступінь магістра політології. Вже в кінці першого курсу став працювати в газеті «Авдет». А на третьому курсі відомий український стратег, журналіст, дослідник Євген Глібовицький запропонував мені пройти стажування в його компанії pro.mova та спробувати себе в аналітиці. Я погодився.

Фактично з 2010 року я вже жив у Львові і працював в експертній компанії pro.mova, займався аналітикою, медіа-консультуванням та довгий час був консультантом з комунікацій. Ми працювали з  бізнесом, урядами різних країн і з громадськими організаціями. В 2013 році, коли почалась Революція гідності, я пішов працювати на волонтерських засадах редактором з верифікації та гостевим редактором на тільки що створене «Громадське телебачення». Це тривало до лютого 2014 року, а потім ми створили «КримSOS».


«КримSOS» та «Кримський дім»


Із Севгіль Мусаєвою (нині головред «Української правди») та Тамілою Ташевою (з жовтня 2019 року –  заступник постійного представника президента України в Автономній Республіці Крим) ви разом заснували «КримSOS». Ви працювали в ЗМІ, Таміла була піарницею. Ви – такі різні, то як зародилася у вас така організація?

Люди об’єднуються не через схожі сфери діяльності чи ідентичні сфери роботи. Люди об’єднуються навколо цінностей. І Таміла, і Севгіль, і я розуміли, що наша Батьківщина має бути вільною, і ми розуміли, що на той час відбувається. І друга річ  –  це питання справедливості. Ми розуміли, що зараз з нашою Батьківщиною і співвітчизниками коять несправедливість, тому почали робити цю ініціативу. Ми створили «КримSOS» фактично за один день і почали писати новини про Крим, що там відбувається, перевіряти новини, фейки. Вже через тиждень ми почали приймати перших переселенців з Криму. Одним з них був Рустем Скибин   – відомий кримськотатарський кераміст. У нас була «гаряча лінія», ми допомагали українським військовим на півострові, міжнародним місіям, журналістам працювати та висвітлювати в Криму процес анексії. Ці перші місяці ми спали по три-чотири години, працювали сім днів на тиждень.

Фото: Facebook/Alim Aliev

Якщо я не помиляюсь, «Крим.SOS» був розташований там, де зараз редакція QHA media.

Так, так. Другий офіс був у Львові в офісі компанії pro.mova. Там були наші волонтери, фактчекінгова команда, яка складалась переважно із львів’ян. Волонтери наші були і в Криму.

Пам’ятаєте, це був розрив шаблону для російської пропаганди, коли Львів — центр Західної України – почав одним з перших приймати кримських татар

Так. Але, знаєте, було декілька об’єктивних причин, чому кримські татари прямували до Львова. Перша — люди, які виїжджали з Криму, були патріотично налаштовані, і вони поїхали саме в те місто, яке буде повністю розуміти їх. Друга річ – Львів надав більше можливостей для дітей вимушених переселенців. Там більше культурних подій, можливостей вчитись чи виїжджати за кордон. Львів — місто для комфортного життя. Щоправда, потім через деякий час були певні труднощі: не було мечетей, хеляль продуктів (дозволених за мусульманською вірою продуктів харчування – прим. ред.), кав’ярень чи ресторанів кримськотатарської кухні. Вони вже з’явилися потім.

Фото: Facebook/Alim Aliev

Аліме, розкажіть, будь ласка, про «Кримський дім». От якби я сьогодні приїхав би з Криму до Києва, на що я міг би розраховувати, думаючи про «Кримський дім»?

Я прийшов працювати туди як програмний директор за запрошенням Ахтема Сеїтаблаєва у серпні 2017 року. На цій посаді зосереджена вся діяльність «Кримського дому». Для мене важливі питання збереження та розвитку ідентичності кримських татар. Ми почали робити подібні події, проєкти, різноманітні навчання. Започаткували курси кримськотатарської мови, відкрили онлайн-архів кримськотатарської депортації «Тамірлар» («коріння» – українською). Ми започаткували проєкт «Кримській дім об’єднує серця» — це open air концерти, які проводяться не лише у Києві, але й в інших регіонах України.

Тобто це такий культурно-просвітницькій хаб?

Я б сказав, що ми працюємо на перетині культури, освіти, медіа, прав людини і досліджень.


Згадати про Крим


Говорячи про медіа, хочу запитати у вас як колишнього журналіста,  як зробити так, щоб Крим був більш актуальною темою в ЗМІ, як зацікавити журналістів говорити про Крим більше?

Про Крим ми маємо говорити в дуже різних іпостасях, не тільки декілька разів на рік. От зараз висвітлювання теми Криму відбуваються подієво – 26 лютого, 18 травня, День кримськотатарського прапору тощо. Для нас важливо тематично висвітлювати Крим, розповідати про людей – human stories, тобто людські історії. Це те, що дуже потрапляє в серця українців. Це те, чому люди розуміють, чому ми не маємо право втрачати Крим. Ми маємо говорити про спільну історію, про відмінності, традиції. В освітньому просторі нарешті зробити так, щоб молоде покоління, школярі більше знали про літературу, історію кримських татар, а ще –  знали десяток-сотню кримськотатарських фраз. Це важливо і для українсько-кримськотатарського діалогу, який ми започаткували шість років тому.

Фото: Facebook/Alim Aliev

Ви разом із Севгіль є співавтором книги «Незламний» про Мустафу Джемілєва. Ця книга –  дань постаті Мустафи-ага, чи вона була написана з іншим мотивом?

Насправді ініціатором цієї книги стало харківське видавництво «Віват», яке спочатку у Севгіль запитало, хто міг би написати таку книгу. Потім вона запитала у мене, чи можемо ми за це взятись? От так ми її й написали. Для нас було важливо не зробити з Мустафа-ага таку воскову постать, на кшталт нашого Леніна. Для нас було важливо показати, яким він є насправді: його непересічне почуття гумору, які у нього є страхи, як він багато курить, яка він людина в побуті, як він любить і добре готує каву. Показати, що він думає про сучасну історію Криму та кримських татар 1990-х, про національний рух, про те, що зараз відбувається і в Криму, і в українській політиці. Ми питали про якісь світоглядні речі та написали книгу у вигляді діалогу з ним.

У 2009 році у виданні «Авдет» ви були автором рейтингового дослідження «20 найвпливовіших кримських татар». А чи можете зараз назвати експромтом п’ять найвпливовіших кримських татар сьогодення?

(Сміється). Ну, це буде абсолютно моя суб’єктивна думка.

Очевидно, це – Мустафа Джемілев, Рефат Чубаров, Наріман Джеляль, Ліля Буджурова. Я назву ще двох людей: Джамалу та Ахтема Сеїтаблаєва.

Дивитись ще: