Який Богдан Бенюк, як вчитель?
Він дуже правильний
знаходить підхід до студентів. Для нього в першу чергу дуже важливо - любов на
сцені, кайф від професії. Я завдяки йому
полюбила свою мову. Раніше в мене ніколи не було такого відношення. Українська
мова для мене завжди була просто мова, яку треба знати. А зараз в мене взагалі
інше ставлення. Зараз в мене любов до цієї мови, хоча і російською говорю. Це
класне відчуття – любов до мови.
Важко було переходити з російської?
Важко, але Богдан
Михайлович дуже класно прививав любов до
мови. Так, у нас був мовний режим. Але він не вимагав. Він через пісні, через
жарти робив це. Ми їздили курсом в Карпати. Ми кайфували від цього всього. Мені
це вже дуже подобається. Це наше. Це прекрасно.
У вас є найяскравіша згадка з дитинства?
Я була першою дитиною в
сім’ї. Мене називали «Марина в малині». Бо я завжди ховалась в малині. Я чекала
на свого діда. В нього був такий велосипед спортивний. Я його чекала після
роботи, потім сідала до нього на велосипед, назад, і він мене віз на ринок за
морозивом. І завжди, не знаю скільки разів, моя нога потрапляла в спиці.
Завжди. Ось це я запам’ятаю на все життя. Потім мене всі жаліли, це таке класне
відчуття було. Пам’ятаю, як тато з мамою водили мене до лікаря. Це такий єдиний
момент, коли я пам’ятаю тато з мамою разом. Тато мене носив на плечах, я це
називала на «кось-кось». Мені це так було приємно. Я дурила, що в мене нога
болить, щоб тато мене носив на плечах (сміється). І ще є згадка про велосипед.
У нас на вулиці не було у дітей велосипедів. І мені дід пообіцяв, що він на
день народження мені подарує велік. Це мені було років десять десь. А тоді
вийшли ось ці горні велосипеди. Я на вулиці всім розповіла, що в мене буде
горний велік. Чекаю цілий дені дідуся, він приїхав на машині. Я думаю «ось зараз, ребяточки, почнеться»
(сміється). І дід витягує з багажнику велосипед «Орленок». Б/у. Перефарбований в помаранчевий колір. Це був
такий сором. Я ридала весь день народження (сміється). Але потім я взяла себе в
руки, та з гордо піднятою головою та з «Орленком» вийшла на вулицю. І хочу
сказати, що всі мою друзі вчилися кататися на цьому велосипеді. Нормальна тєма
(сміється). Але це така перша травма в житті була (сміється).
Є теорія, що люди стають акторами через брак уваги
у дитинстві? Як вважаєте?
В цьому щось є. Несвідомо
напевно. Нам подобаються оплески, уваги.
Чого це скривати?
У вас є визначення слову «актор»?
Актор починається з
«розкажи вірш», а потім - «вивчи людську
історію». Це психологія, доля людська, спостереження. Актор – це особистість,
партнерство, інтелігенство, вихованість, чуттєвість.
Коли в Україні розпочалась революція, ви були в
Києві?
Так.
Як ви сприймали тоді те, що відбувалося навколо?
Тоді ніяк. Взагалі. Я на
Майдані не була жодного разу. Вже прийшла коли все скінчилося. Я просто навіть
не могла повірити в те, що це може бути так серйозно. Тому що в Києві часто
відбувалися протести, але все це скінчалося. А вже потім, коли ввели комендантську
годину, почалися розстріли, тоді вже прийшло якесь розуміння того, що
відбувається. Те, що це відбувається насправді… мені снився сон за рік до
війни. Це правда. Я вам розповім. Мені снився сон, що в моєму місті ми
ховаємося. Всі ховаємося. Що йде війна. Я прокинулася… це було смішно. Потім
коли це все почало відбуватися, я почала складувати пазл. Я дуже інтуїтивна
людина. Іноді помиляюсь, іноді ні. Мені снилося це все.
Ви відчули на собі якось війну, що зараз
відбувається на Сході?
Кремінна підконтрольна
України. Війна обійшла стороною. Через нас проїздили танки, озброєння, але сама
війна обійшла. В мене був момент, коли я їхала до себе. При в’їзді в автобус
зайшли військові, перевіряли документи.
Це було незвично. Я не була на Сході під час війни, я була в Києві. Все
це я бачила тільки по телебаченню. І коли ми зі знімальною групою «Забутих»
поїхали в Слов’янск, ми там знімали натуру, нам показали ці всі будинки. Я
ридала. Це було півтора роки тому.
Коли ви в останнє були дома?
В 2013 році. І мене туди
навіть не тягне… чомусь. Так ось, у Слов’янску я побачила будинок божевільних.
Його розгромили. Люди там розповідали, як забирали в останній момент людей,
перевозили, хтось там так і залишився. Мої знайомі телефонували мені і
розповідали, як вони тікали звідти. Але я не люблю, коли роблять акцент на
тому, що я зі Сходу. Тому що я весь цей час жила в Києві. Я цього всього навіть
не доторкнулася.
Життя в Києві сильно змінило вас?
В мене тут з’явилась
батьківщина, якщо так можна висловитися. Пам’ятаю в дитинстві я з мамою їздила
в Москву, приїхала і почала розмовляти московською російською мовою. Зі всіма
цими акцентами. Всі друзі мені казали «вау, ты такая крутая». Я пишалася речами з Москви. Для
мене не було важливості мови, культури, поки я не переїхала в Київ. Я
скажу чесно, це звучить дуже жорстко, але якщо б не відбулась війна, я не
відчула б цієї любові до свого, ось цього, що я є українка. Пафосно звучить,
але як є.
Ще війна дала величезний поштовх для кіногалузі.
Так. Нам, сучасним акторам, часто кажуть
старші актори «ви розумієте, що вам повезло? Вас бачать, знімають. Ми знімалися
на підтанцьовці у російських акторів в епізодах».