«Актор починається з «розкажи вірш», а потім — «вивчи людську історію». Марина Кошкіна про кар’єру, булінг та любов до мови. Частина І | QHA media
Портрет

«Актор починається з «розкажи вірш», а потім — «вивчи людську історію». Марина Кошкіна про кар’єру, булінг та любов до мови. Частина І

27 Серпня 2020, 19:00
Закрити
Игорь ЗайцевQHA

Марина Кошкіна – українська акторка театру і кіно. За версіями багатьох видань Кошкіна є однією з найперспективніших серед молодих акторів. За її плечима ролі в  таких стрічках, як «Віддана», «Із зав’язаними очима», «Захар Беркут»,  «Забуті» (картина відкривала Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість»). Редакція «Кримські новини» поспілкувалися з Мариною про початок кар’єри, акторський максималізм та українську ідентифікацію. 

У вас є визначення, ким на даний момент є Марина Кошкіна?

Ого, прикольне питання. Хто така Кошкіна? Напевно, я можу сказати, що  я цілісна. Цілісна людина. Кошкіна – актриса. Це точно. Без сумнівів. Актриса київського театру імені Івана Франка, актриса кіно. В першу чергу – я сестра. В мене вісім братів та сестер.  Я дівчина. Я друг. Справжній. Я чесна. Напевно, це все і вкладається в слово цілісна. Мені добре бути з собою і з усіма.

Якщо відмотати шість років, на початок акторської кар’єри. Ким ви були тоді, пам’ятаєте?

Так. Сама була. Хоча я й зараз сама, але зараз якось полюбила цю самотність… дитина в чомусь тоді була… доросла дитина. Я тоді приїхала в Київ за своєю мрією – вступати до театрального університету. Мені на той час було вже 21 рік. Я перший раз поступала в 18 років, не вступила і поїхала назад. Три роки жила своїм життям. Працювала, була сама для себе. А в 21 рік мене взяв до себе на курс Богдан Михайлович Бенюк.  Я дуже була невпевнена в собі, але впевнена, що мені потрібно саме туди, саме в це місце. Не впевнена була, що мене туди візьмуть, але впевнена, що я маю спробувати.

Виходить, що ви така максималістка?

Так. Я перфекціонистка. Якщо я берусь за справу, то я люблю робити це так, щоб результат був краще, ніж у попередній роботі. Це важливо. Я думаю, що це дуже правильно, як для акторки в першу чергу, та для людини взагалі. Це не те, що я хочу комусь щось довести. Зараз вже ні. Напевно, тоді, коли я вступала, я хотіла щось комусь довести… родичам, людям, які в мене не вірили. Зараз вже такого немає. Я просто беру та кайфую. Якщо навіть я зроблю помилку, яку я дуже не хочу робити, бо я перфекціонистка, це мій внутрішній конфлікт (сміється). Але при цьому я вже не боюсь цього. Можливо, це не помилка, а крок до чогось великого. Це шлях. А я раніше думала, що це просто помилка.

На даний момент є якась конкретна мета? В 2014 році мета була зрозуміла: поступити, здобути освіту, працювати. Зараз це все є  у вашому житті. Можливо з’явилось щось інше замість цього? Якась інша мета?

Якщо б мені хтось тоді сказав, що я буду працювати в театрі Франка, мені було б смішно. Багато зараз всього…

Ви не зупинились під «натиском» успіху? Активна участь у театрі, кіно.

Ні, навпаки. Мені здається, що я стала більш детальнішою у виборі… я зараз багато чого роблю, багато чого встигаю і багато чого хочу. В мене дома висять мої плани та цілі на рік. Я кожного року роблю таке – чого я хочу навчитись, що хочу опанувати у наступному році. Я багато чого перечитую та передивляюсь по колу, але воно взагалі по іншому відкривається для мене.  Мені подобається ось цей процес відкриття себе в акторському плані. Я вже щось відчула, щось зрозуміла, але хочеться відкривати свої інші грані та знайомити себе з самою собою. Кожна робота мене змінює в кращу сторону. Я чесно скажу, що в 2014 році я була Марина з Луганська, а зараз це вже інший рівень. Навіть у побутовому житті.  В спілкуванні з людьми, рівень освіченості.   Це дуже важливо для мене. Розумієте, я зросла в оточені, де часто казали, що в Київ вступити нереально, на бюджет нереально, зніматися, грати в театрі – нереально. А я скажу, що це все реально. В мене навіть копійки не було, коли я вступала. Але я приїхала та вступила. Тож моя ціль зараз – відкривати свої грані та виходити на інший рівень. Технічний рівень. Я хочу вміти все і постійно чому вчитися.

Яку роль хотіли би зараз зіграти?

Я зараз на такому етапі, що я можу братись за те, що мені складно. І я шукаю такий матеріал. Я вважаю себе трошки розбалуваною в плані робіт. Тому що мені пощастило грати в дуже крутих фільмах. Мені просто пощастило. Пощастило з режисерами, сценаріями. Так склалося в житті. Звісно, що не без моїх зусиль – я багато працювала, але я нічого не робила для того, щоб мене затвердили. Це моє правило. Я не пишу, не прохаю. Я приходжу на кастинг – пройшла проби – клас, ні – йду далі. Але все зроблю як акторка, щоб пройти. Зараз я хочу… в мене зараз є один проект, в якому я затверджена. Це виробництво Болгарії та України. Я буду там грати людину, яка німа. Ось це новий етап для мене.    

Ви народились в місті Кремінна, Луганської області. Можете розповісти, будь ласка, як у вас там з’явилось захоплення театром? З чого все почалось?

Все дуже просто почалось. Як у всіх (сміється). На нашій вулиці, де я жила, по сусідству жили роми, цигани.  І що ми робили? Ми робили концерти для всіх. Я писала сценарії для всіх. Мені тоді десь сім років було. Зараз я би не написала, а тоді написала історію за мотивами «Червоної шапочки». Вона у мене не пиріжки бабусі несла, а ліки. По дорозі вона зустрічала усіх казкових героїв. Серед них був Буратіно, Мальвіна. Я туди запхнула всіх. І в неї був «совєтчик», так би мовити. Я його грала. Він радив головної героїні куди йти та що робити. Ми  там танцювали під музику з фільму «Бригада». 

Багато людей було на цих концертах?

Ми писали записки та підсовували бабусям у двері. Запрошення такі. Вхід коштував п’ятдесят копійок.  Але зі своїм стільцем (сміється). І реально народ збирався і ми там влаштовували це. А з табору взагалі багато людей приходило. У нас така каса була на той час. Ой-ой. Ми покупали рулет якийсь солодкий, напиток «Дюшес». Сиділи святкували. Мене ніколи ніхто нікуди не здавав. Я сама це все робила. Самостійно. Жалкую, що в мене немає музичної освіти. Ось про це жалкую. Але в 23 роки я сама пішла та записалася в музичну школу. На акордеон. Актор має досконально володіти своїм тілом, своїм голосом. Тільки тоді актор зможе вийти на інший рівень.  

Яким був наступний етап у кар’єрі? Після концертів?

Я ходила в Будинок Культури в місті. В аматорську трупу. Театру у нас немає. Грали там вистави якісь.  У мене така юність була… ось цей підлітковий період у нас в місті був жорсткий. Ми пили, курили, лаялись. Щоб ви розуміли, багато людей починають курити в 18 років, а я в цьому віці вже кинула (сміється). Але при цьому мене завжди тягнуло в Будинок Культури. Я дралась багато. За цей період мого життя мені дуже соромно. Це все через те, що тобі якось хочеться виділитися, бути кимось… я трохи відчувала ось цей булінг. Я багато шкіл змінила. В мене тато сидів у в’язниці, мама виховувала дітей одна. Часто були ось ці нападки – «дочка зека». Треба було якось відповідати. Взагалі я школу не любила, погано вчилась. Сиділа на останній парті. І ось через це все хотілось відчути себе кимось. Мені тоді десь років 14 було, я зустрічала дівчат, які були молодшими за мене чи ще біднішими, і я придиралися до них. Це було жорстко.  Мені шалено соромно за це. Шалено. Але при цьому всьому було інша моя сторона, яка тягнулася в Будинок Культури.  Я дійсно цим жила, любила це. Я виходила на цю сцену і відчувала якусь справжність. Якось гарно було.

Батьки якось впливали на це?

В мене батько дуже вірив. Він мені завжди казав «я дуже хочу, щоб ти стала акторкою».  Батьки інших підлітків, які теж ходили в цей Будинок Культури, не приймали це все всерйоз. Навіть в Києві  у багатьох акторська спеціальність викликає сміх. А там звідки я, то взагалі. Де Кремінна, а де кіно? Це навіть не небо і земля, а ще далі. Але батько вірив в мене. Ходив на якісь мої концерти.

Які у вас взагалі були стосунки з батьком?

Я татова донька. Він вийшов, коли мені було 14 років. В той період я жила з ним. В мене його характер. Він завжди казав «йди вступай до театрального».  Мене хотіли забрати до театрального у Луганськ, але я вирішила, що буду вступати тільки в Київ. В вісімнадцять років батька не стало, і в вісімнадцять років я не вступила до театрального. Це були дуже жорсткі удари. Ти залишаєшся сам. Дорослішаєш одразу. Всі ці мрії відходять на інший план. Починається виживання. Ось я ці три роки до вступу займалась виживанням і боротьбою за те, щоб просто жити.

Що саме ви робили?

Працювала в магазині ZARA на Хрещатику. Мила там вікна за тисячу гривень.  І я якось ось так їздила «Київ – Луганськ».  Потім одна людина мені сказала «Марина, йди в театральний». А я думаю «куди?». Мені тоді вже 21 рік був. Але пішла. Я так йшла і думала «Якщо ні, то буду чимось іншим займатися». Ось так йшла. Я прийшла, а саме в той день було дуже багато людей – Богдан Бенюк, Дмитро Богомазов, Андрій Самінін. Я запізнилась, коли прийшла вже все зачинялось. Я кажу, що на вступну консультацію прийшла. Мені відповідають, що вже все – зачиняються. Це був останній день консультацій. Ну прийняли мене, дозволили. Я була одинадцята у списку. Я розповіла все, що в мене було. Богдан Бенюк до мене підходив, перевіряв мої зуби, волосся (сміється). В мене щелепа від хвилювання в зажимі завжди. Вони мені сказали «дівчина, ми зараз тобі ставимо стакан з водою на голову, якщо стакан впаде – ми тобі не дамо вступну перепустку, якщо не впаде, то йдеш у наступний тур». Я стою з цим стаканом на голові та читаю прозу з «Кайдашевої сім’ї». І там останні слова «але якось не втримав, упустив та й розбив». Я кажу їх, пауза… стакан на голові. Я знімаю його. Вони ржали з мене, страшне (сміється). Ну і взяв мене Богдан Бенюк до себе, ось так і почався мій шлях.

Який Богдан Бенюк, як вчитель?

Він дуже правильний знаходить підхід до студентів. Для нього в першу чергу дуже важливо – любов на сцені, кайф від професії.  Я завдяки йому полюбила свою мову. Раніше в мене ніколи не було такого відношення. Українська мова для мене завжди була просто мова, яку треба знати. А зараз в мене взагалі інше ставлення. Зараз в мене любов до цієї мови, хоча і російською говорю. Це класне відчуття – любов до мови.

Важко було переходити з російської?

Важко, але Богдан Михайлович дуже класно прививав любов  до мови. Так, у нас був мовний режим. Але він не вимагав. Він через пісні, через жарти робив це. Ми їздили курсом в Карпати. Ми кайфували від цього всього. Мені це вже дуже подобається. Це наше. Це прекрасно.

У вас є найяскравіша згадка з дитинства?

Я була першою дитиною в сім’ї. Мене називали «Марина в малині». Бо я завжди ховалась в малині. Я чекала на свого діда. В нього був такий велосипед спортивний. Я його чекала після роботи, потім сідала до нього на велосипед, назад, і він мене віз на ринок за морозивом. І завжди, не знаю скільки разів, моя нога потрапляла в спиці. Завжди. Ось це я запам’ятаю на все життя. Потім мене всі жаліли, це таке класне відчуття було. Пам’ятаю, як тато з мамою водили мене до лікаря. Це такий єдиний момент, коли я пам’ятаю тато з мамою разом. Тато мене носив на плечах, я це називала на «кось-кось». Мені це так було приємно. Я дурила, що в мене нога болить, щоб тато мене носив на плечах (сміється). І ще є згадка про велосипед. У нас на вулиці не було у дітей велосипедів. І мені дід пообіцяв, що він на день народження мені подарує велік. Це мені було років десять десь. А тоді вийшли ось ці горні велосипеди. Я на вулиці всім розповіла, що в мене буде горний велік. Чекаю цілий дені дідуся, він приїхав на машині.  Я думаю «ось зараз, ребяточки, почнеться» (сміється). І дід витягує з багажнику велосипед «Орленок». Б/у.  Перефарбований в помаранчевий колір. Це був такий сором. Я ридала весь день народження (сміється). Але потім я взяла себе в руки, та з гордо піднятою головою та з «Орленком» вийшла на вулицю. І хочу сказати, що всі мою друзі вчилися кататися на цьому велосипеді. Нормальна тєма (сміється). Але це така перша травма в житті була (сміється).

Є теорія, що люди стають акторами через брак уваги у дитинстві? Як вважаєте?

В цьому щось є. Несвідомо напевно.  Нам подобаються оплески, уваги. Чого це скривати?

У вас є визначення слову «актор»?

Актор починається з «розкажи вірш», а потім  – «вивчи людську історію». Це психологія, доля людська, спостереження. Актор – це особистість, партнерство, інтелігенство, вихованість, чуттєвість.  

Коли в Україні розпочалась революція, ви були в Києві?

Так.

Як ви сприймали тоді те, що відбувалося навколо?

Тоді ніяк. Взагалі. Я на Майдані не була жодного разу. Вже прийшла коли все скінчилося. Я просто навіть не могла повірити в те, що це може бути так серйозно. Тому що в Києві часто відбувалися протести, але все це скінчалося. А вже потім, коли ввели комендантську годину, почалися розстріли, тоді вже прийшло якесь розуміння того, що відбувається. Те, що це відбувається насправді… мені снився сон за рік до війни. Це правда. Я вам розповім. Мені снився сон, що в моєму місті ми ховаємося. Всі ховаємося. Що йде війна. Я прокинулася… це було смішно. Потім коли це все почало відбуватися, я почала складувати пазл. Я дуже інтуїтивна людина. Іноді помиляюсь, іноді ні. Мені снилося це все.  

Ви відчули на собі якось війну, що зараз відбувається на Сході?

Кремінна підконтрольна України. Війна обійшла стороною. Через нас проїздили танки, озброєння, але сама війна обійшла. В мене був момент, коли я їхала до себе. При в’їзді в автобус зайшли військові, перевіряли документи.  Це було незвично. Я не була на Сході під час війни, я була в Києві. Все це я бачила тільки по телебаченню. І коли ми зі знімальною групою «Забутих» поїхали в Слов’янск, ми там знімали натуру, нам показали ці всі будинки. Я ридала. Це було півтора роки тому.

Коли ви в останнє були дома?

В 2013 році. І мене туди навіть не тягне… чомусь. Так ось, у Слов’янску я побачила будинок божевільних. Його розгромили. Люди там розповідали, як забирали в останній момент людей, перевозили, хтось там так і залишився. Мої знайомі телефонували мені і розповідали, як вони тікали звідти. Але я не люблю, коли роблять акцент на тому, що я зі Сходу. Тому що я весь цей час жила в Києві. Я цього всього навіть не доторкнулася.

Життя в Києві сильно змінило вас?

В мене тут з’явилась батьківщина, якщо так можна висловитися. Пам’ятаю в дитинстві я з мамою їздила в Москву, приїхала і почала розмовляти московською російською мовою. Зі всіма цими акцентами. Всі друзі мені казали «вау, ты такая крутая». Я пишалася речами з Москви. Для мене не було важливості мови, культури, поки я не переїхала в Київ. Я скажу чесно, це звучить дуже жорстко, але якщо б не відбулась війна, я не відчула б цієї любові до свого, ось цього, що я є українка. Пафосно звучить, але як є.

Ще війна дала величезний поштовх для кіногалузі.

 Так. Нам, сучасним акторам, часто кажуть старші актори «ви розумієте, що вам повезло? Вас бачать, знімають. Ми знімалися на підтанцьовці у російських акторів в епізодах».

Дивитись ще: