20 февраля 2019, 15:26

Нотатки до 26 лютого 2019 року

Закрыть

Наталя Беліцер

експерт українського Інституту демократії імені Пилипа Орлика

Наближається 26 лютого. Минуло вже 5 років після кульмінаційної події у громадянському спротиві кримському сепаратизму і російській окупації. За цей час написано безліч статей, доповідей і аналітичних матеріалів, але чи всі уроки цієї вікопомної події вивчені і засвоєні, чи всі висновки зроблено?

Згадаймо дещо зі свідчень – дописів кримчан, очевидців і учасників кримських Євромайданів. Тоді знайшла своє підтвердження доволі сумна – і водночас обнадійлива для подальших перспектив України – теза про те, що в Криму основна проукраїнська сила – це кримські татари (хоча за статистикою, їх приблизно вдвічі менше, ніж етнічних українців). Зокрема, детально аналізуючи першу масштабну кримськотатарську акцію, призначену Меджлісом на 28 січня, Валентина Самар зазначила: «…маневри та огляд сил показали: кримські татари, що прийшли на заклик Меджлісу, вкотре виявилися єдиною серйозною організованою опозиційною силою, здатною привести владу в Криму у підвищений тонус і примусити до діалогу».  Такий висновок зроблений на підставі переговорів Рефата Чубарова з тодішнім кримським прем’єром Анатолієм Могильовим, в результаті чого вдалося розвести по різних місцях призначений на той же час проросійський мітинг і таким чином уникнути жорсткого протистояння.

Те ж саме стверджував і відомий політик і державний діяч Геннадій Москаль, вважаючи, що якби не кримські татари, ми вже давно б мали в Криму своє Придністров’я або Карабах.

Саме на цю критичну ситуацію відреагував Меджліс, скликавши наймасштабніший протестний мітинг біля ВР…

Але наприкінці лютого ситуація вже була іншою. Після втечі Януковича і зміни влади в країні, саме на 26 лютого була призначена позачергова сесія Верховної Ради Криму, яка, не визнавши нову центральну владу, з великою ймовірністю могла порушити питання про зміни статусу Криму, а також мала намір звернутися по підтримку до Росії. В Криму, особливо в Севастополі,  вже створювали і озброювали зі складів ЧФ т.зв. «загони самооборони», з адміністративних будівель зривали українські прапори і замінювали їх російськими триколорами. І вже напередодні, 25 лютого, біля ВР АРК мітингували проросійські активісти, які причепили на фасад російський прапор і блокували  будівлю. Їхні основні вимоги до позачергової сесії, призначеної на 12:00 26 лютого, полягали у поверненні автономії конституції 1992 року, проведенні референдуму про статус півострова (очевидно, маючи на увазі відокремлення від України), а також «захисту кримського «Беркуту» від радикалів». Підтримати проросійські сили Криму прибули кілька депутатів Держдуми Росії.

Саме на цю критичну ситуацію відреагував Меджліс, скликавши наймасштабніший протестний мітинг біля ВР, незважаючи на заявлений там само мітинг проросійських активістів.

Цього разу уникнути спалахів насильства не вдалося. Через неефективні й непрофесійні дії правоохоронців дві людини загинули, декілька були травмовані. Важливо зазначити, що відвернути бійки між учасниками протилежно спрямованих мітингів і перехід до жорсткої фази протистояння всіляко намагалися лідери і активісти з числа кримських татар.

Але позачергову сесію таки вдалося зірвати – вона не відбулася за відсутністю кворуму. Це було сприйнято як перемога анти-сепаратистських сил, в  результаті чого після 17:00 учасники мітингу почали розходитися, готуючись, за закликом Голови Меджлісу Рефата Чубарова, «об’єднуватися з росіянами, українцями і людьми інших національностей, аби запобігти провокаціям і захистити церкви, мечеті, синагоги й усі важливі об’єкти».


Детальний політико-правовий аналіз подій 26 лютого 2014 року здійснений міжнародною експертною групою, до складу якої увійшли представники України, Польщі, Молдови та Росії (див.: «Доклад Международной экспертной группы. «Дело 26 февраля». Реконструкция и правовой анализ событий 26 февраля 2014 года у здания Верховной Рады Автономной Республики Крым в г. Симферополь» / Под общей ред.: Р. Мартыновский, Д. Свиридова. – Киев, 2017. — 98 с.).

Проте дуже скоро виявилося, що перемога насправді обернулася поразкою:

Пізно вночі будівлі ВР Криму і Ради міністрів АРК захопили невідомі озброєні бойовики; вдень вони нікого не пропускали, крім депутатів, і сесія ВР АРК 27 лютого таки відбулася. Була ухвалена постанова про проведення республіканського референдуму про статус Автономної Республіки Крим (призначеного тоді на 25 травня) і рішення про недовіру Раді міністрів Криму й припинення її повноважень; новим прем’єром був призначений лідер партії «Русское единство» Сергій Аксьонов. А вже 28 лютого російськими військовими («зеленими чоловічками» без розпізнавальних знаків, але озброєних автоматами) були захоплені ключові аеропорти, почалася блокада українських військових частин, прикордонних пунктів і кораблів. Того ж дня у Державну Думу РФ були внесені поправки до законодавства, згідно з якими приєднання іншої країн або її частини може здійснюватися не на підставі взаємної згоди відповідних країн, закріпленої міжнародним договором; для цього достатньо «волевиявлення народу»,висловленого, наприклад, на референдумі. У свою чергу, у марній спробі зупинити російську агресію, Верховна Рада  ухвалила звернення до країн-гарантів безпеки і територіальної цілісності України, які у 1994 році підписали т. зв. Будапештський меморандум.

Хоча ненасильницький спротив російській окупації продовжувався і на початку березня (згадаймо, зокрема, марш кримських жінок 3 березня), фактично, 26 лютого 2014 року стало саме тим днем, який ознаменував неминучість подальших подій, що призвели до військової окупації Криму Росією і стрімкої незаконної анексії – включення до її складу.

Більше того, окупаційна влада порушила – всупереч нормам міжнародного, українського і навіть російського права – кримінальну «справу 26 лютого», звинувативши в організації мітингу і насильстві лише кримських татар та їхніх лідерів, і не притягнувши до відповідальності нікого з «Русского единства» та інших проросійських організацій.  

Хоча історія не має зворотного напряму, важко утриматися від низки «якби»:

• Якби кримських татар активніше підтримало 26 лютого «умовно слов’янське» населення, чи вплинуло б це на подальший розвиток подій?

• Якби учасники мітингу не розійшлися, а залишилися б на ніч, чи відбулося б захоплення будівель парламенту і уряду Криму?


• Якби нова центральна влада, яка на той час переймалася формуванням уряду та іншими негайними питаннями, вчасно схаменулася, чи змогла б вона відвернути такий трагічний перебіг подій у Криму?


• Якби в ніч на 27 лютого ключові будівлі в Сімферополі взяли б під охорону українські силовики, чи наважилися б захопити їх озброєні бойовики?


І, нарешті, якби кримськотатарський народ на той час мав офіційно визнаний статус корінного народу з його незаперечним правом на самовизначення на своїй історичній Батьківщині, наскільки важче було б реалізувати в Криму російський сценарій?

Останнє питання мало би бути вже вирішеним, хоча й з великим запізненням, шляхом ухвалення відповідних законів і внесенням змін у Розділ Х Конституції України (АРК). На превеликий жаль, поки що цього не відбулося, і трансформація «адміністративно-територіальної автономії» (де факто – російської/російськомовної) у Криму на національно-територіальну автономію кримськотатарського корінного народу в де-окупованому Криму хоча й не зникла з порядку денного, але знов відкладена, переважно через брак політичної волі десижн-мейкерів, а також завдяки зануренню провідних акторів у політичні баталії, пов’язані з президентськими і парламентськими виборами-2019.

До слова, стратегічне бачення майбутнього де-окупованого Криму як національно-територіальної автономії корінного народу, який здійснює таким чином своє невід’ємне право на самовизначення, вже зараз стає потужним запобіжником намагань надати «спеціальний» (автономний) статус окупованим територіям Донбасу не тільки через політичну небезпеку подібного кроку, а й за відсутністю  будь-яких підстав для цього у міжнародному праві.

Матеріали, опубліковані в рубриці «Думка», можуть не збігатися з позицією редакції.