«Коли розповідають про Афганістан, ІДІЛ, я питаю, а до чого тут мусульмани України?»— Голова Духовного управління мусульман України «Умма» Саід Ісмагілов
Саід Ісмагілов — муфтій (релігійній голова- прим.ред) мусульман України та один з самих впливових релігійних діячів Україні. Він був змушений залишити окупований Донецьк, проте незважаючи на зміни в нашій країні тричі був обраний на свою посаду.
В інтерв’ю «Кримським новинам» Ісмагілов розповів в чому полягає суть визнання мусульманських свят в Україні державними, як українці ставляться до мусульман і за кого мають голосувати мусульмани на посаду мера Києва.
Ми не претендуємо, щоб це свято було загальнонаціональним вихідним днем
Саід- ходжа, президент Володимир Зеленський доручив уряду зайнятися питанням про надання державного статусу деяким релігійним святам, в тому числі і мусульманським. До цього, глава держави обіцяв зробити Ораза-байрам і Курбан-байрам такими святами. Як мусульманська громада України сприйняла ці заяви?
Звісно, що мусульманська спільнота прийняла їх схвально. Іншого очікувати було не варто, оскільки для мусульман завжди приємно, якщо держава хоча б в чомусь йде до них назустріч.
Дуже негативно, на жаль, це сприйняли українці інших релігійних поглядів. Була дуже велика хвиля незадоволення, критики, злого сарказму, нерозуміння того, що мається на увазі під наданням статусу державного свята.
Люди думають, що це обов’язково буде вихідний день. І всі починають казати, що в країні і так забагато вихідних днів, «навіщо нам мусульманські або іудейські свята святкувати».
По – перше, це свідчить про те що недостатньо було проінформовано суспільство, не було доведено, що мається на увазі під наданням статусу державного свята. З іншого боку, люди не розуміють, про ще точиться розмова.
А вона насправді йде про те, що державні органі, або приватні компанії можуть надавати віруючим міноритарних конфесій, які присутні в Україні, вихідний день саме на день цього свята. Ми, мусульмани, взагалі не претендуємо, щоб це був загальнонаціональний вихідний день. Оскільки де-факто мусульман в Україні дуже небагато, менше ніж 1% від усього населення.
А щоб ви відповіли тим людям, які виступають проти визнання мусульманських свят державними?
Я так розумію, що вони не знають, що таке державне свято. Наприклад, є державне свято — День працівника культури або День соборності України. День соборності – великий день, велике свято, але він ні є вихідним, він робочий. День працівника культури – це державою визначене свято для працівників певної галузі, але він також не є вихідним.
Тобто люди не розуміють, що є велика різниця між наданням статусу державного свята та вихідним днем.
Тому я думаю, що тут питання не до людей, а до засобів масових інформацій. Журналісти не розкривали суть питання. Тут проблема комунікації та інформування, люди не були проінформовані детально. Якщо кожен сайт, кожна новина на телебаченні пояснювали би це, до 90% цих маніпуляцій які ми спостерігали, не було б зовсім.
Більшість мусульман України мешкають на окупованих територіях
Ви казали, що мусульман в країні дуже мало. А є у вас приблизні дані про їх кількість?
Певні науковці кажуть, що мусульман не більше, ніж 500 тисяч осіб. Деякі релігійні діячі – що 2 млн. На мою думку ані перша, ані друга цифра не відповідають дійсності.
Моя думка, що приблизна кількість мусульман в України складає до 1 млн осіб. Це близько двох відсотків населення.
Але чому я зараз кажу, що менше одного або близько одного відсотку. Тому що більшість мусульман України мешкають на окупованих територіях. Зараз ці території не підконтрольні державній влади і, відповідно, якщо держава визнає мусульманські свята національними, то це не зможе бути розповсюдженим на даний час на окуповані території. На решті території Україні мешкає до 300-350 тисяч осіб.
Наскільки, на вашу думку, толерантно українське суспільство по відношенню до мусульман?
Дуже важко давати таку оцінку, оскільки ми зараз знаходимось в умовах інформаційної деформації . Доступ до соцмереж, Інтернету фактично деформував інформаційні потоки. Річ у тому, що коли відкриваєш публікацію на будь-якому інформаційному сайті, що присутня в соціальних мережах, то можна побачити купу негативу. Складається враження, що українці негативно сприймають мусульман.
Але коли ти розмовляєш зі звичайними людьми: сусідами, друзями, то ставлення до мусульман нормальне. Отже що ми маємо?
Ми маємо інформаційну деформацію через певні картини і в Інтернеті і поза її межами, які дуже різко між собою відрізняються. Інтернет стає засобом маніпуляції і пропаганди, де існують боти, фейкові акаунти, які розганяють інформацію в потрібному руслі. Оскільки це не контрольовані процеси, які можуть керуватися з інших країн, з країни-окупанта, ми маємо викривлену реальність.
Якщо ми подивимося на соціологію, то напередодні війни, у 2013-2014 році Український центр ісламознавчих досліджень провів всеукраїнське опитування на півдні, півночі, заході і сході України, в селах та містах. Соціологи опитували про ставлення саме до Ісламу і мусульман. Дві третини респондентів не проявляли жодної ворожості до мусульман, а нормальне та толерантне ставлення. Менше 20% відносилися до мусульман негативно.
Це підтверджує і дослідження центру Разумкова, який щорічно проводить опитування щодо ставлення до різних конфесій. Позаминулого року негативно до мусульман ставилося 20% опитуваних, в минулому році – 18%. Я думаю, що це реальна інформація. Але навіть ці цифри не є точними, оскільки коли починаєш розмовляти з людьми, питаєш, що саме не подобається в мусульманах Україні, то починають розповідати про Афганістан, «Аль-Каїду», ІДІЛ, про злочини у Парижі, Нью-Йорку. Але ж до чого мусульмани України та злочини у Парижі чи Нью-Йорку, війна в Афганістані або в Іраку?
Тобто люди, знаходячись в межах певної інформаційній парадигми, думають, що всі мусульмани однакові. Начебто, якщо «Талібан», або «Аль-Каїда» робить злочини, то мусульмани України такі самі. Тобто не має розуміння, що в іншій країні може бути інше становище.
І цей негативний фон ставлення до мусульман України не тому, що ми погані, а через те, що люди, споживаючи інформацію із ЗМІ, отримають різко негативне уявлення про мусульман.
Хадж в цьому році пройшов в умовах карантину. Влада Саудівської Аравії дозволила брати участь в паломництві лише тим, хто вже перебував на території королівства, чи були серед них українські мусульмани?
В мене нема жодної інформації про українських мусульман. З офіційних джерел ми отримали інформацію, про це розповідали саудівські ЗМІ, що в Хаджі прийняло участь близько 1 тисячі осіб, але громадянство їх не підкреслювалося. Ми не маємо інформації, що серед них був хоча би один мусульманин з України.
Мечеті на Хрещатику або на Майдані Незалежності не буде
Президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган під час візиту в Україну в лютому цього року обіцяв, що Анкара буде сприяти будівництву в Києві великої мечеті. На даний момент вам відомо про етапи будівництва храму: де буде знаходитися мечеть, скільки вона буде вміщати людей?
У мене була нагода і я спілкувався з народним депутатом Рустемом Умєровим, він розповідав, що робота триває, з турецької сторони питання будівництва обговорюють.
Попередньо планують, що мечеть буде вміщувати до 5 тис. осіб. Це не дуже велика мечеть, але і не дуже маленька. В Україні немає мечеті, навіть на окупованих територіях, яка могла би прийняти до 5 тис осіб в приміщенні культової споруди, або хоча в середині внутрішнього двора.
Це потрібний і чудовий проєкт. Я сподіваюсь, що він буде реалізований, оскільки для мусульман Україні та Києва вкрай потрібно, щоб була в столиці велика, соборна мечеть традиційних мусульман-сунітів.
Кажуть, майбутня мечеть буде у центрі міста.
Через це було велике обурення у багатьох коментарів в соцмережах. Люди собі уявляють, що це буде на Хрещатику або на Майдані Незалежності. Звісно, що цього не буде.
Поняття центр міста дуже широке. Як у Києві сказати, що це центр міста, а там вже ні. Тобто все це умовно.
Кажуть, що мечеть буде в Печерському районі за ТЦ «Ocean Plaza». Я особисто не сприймаю цей район, як центр міста. Переважно всі приймають центр нашого міста старий Київ: урядовий квартал, Хрещатик, там де розташовані Золоті Ворота, Софійській собор, Поділ, частина Печерського району, але ніхто не вважає, що пустирі за «Ocean Plaza» це центр. Проте це ближче до центра, ніж до окраїни.
Тому, коли вельми поважний посол Туреччини Ягмур Ахмет Гюльдере сказав, що мечеть буде побудована в центрі, він мав рацію, це близько до центра, не на лівому березі, Троєщині чи окружній дорозі.
Я спитав чому жінка спалила власну матір
Скажіть, будь ласка, чи є мусульман Києва своє кладовище?
Це велика проблема. То міське кладовище, де був мусульманській сектор для поховання, це північне кладовище за Броварами зараз вже закрито, тобто там вже немає місця для поховання. І мусульманській сектор, де похована моя матуся, вже заповнений.
Навіть немає місця, щоб викопати хоча б одну могилу.
Інших кладовищ для мусульман у Києві немає. Ми вже багато років звертаємось до різних міських керманичів, до попереднього, до чинного міського голови з листами, проханнями вирішати це питання. На жаль, ніхто не спромігся вирішати її. У Києві немає діючого кладовища, де можна поховати мусульманина. Є лише можливість дозахоронення, якщо вже на закритому кладовищі є вільне місце, наприклад біля огорожі, а нових місць немає.
Коли ми питаємо, що ж нам робити, то кажуть «можна кремувати». Для нас, мусульман, це неприйнятно. Людина створена із землі, і маємо повернути її до землі. Будь-яка людина має право бути гідно похованою. Це питання дуже болюче. Доводиться шукати, де поховати людину, або у Київській області, або навіть у інших областях.
У нас вже є прецедент, коли ми везли ховати людину до Одеси, Житомира інших міст. Оскільки дешевше людину відвести до цих міст і там поховати, ніж знайти місце у Києві. На жаль, столична влада цю проблему не вирішує.
Нещодавно до мене прийшла жінка, яка не дуже розуміється в Ісламі, принесла баночку і сказала, що це з крематорію її мама, прочитайте, будь ласка, молитву. Для мене це був шок. Я ніколи з цим не стикався. Я молитву прочитав, але спитав чому жінка спалила власну матір. Вона сказала, що не знайшла грошей, які потрібні, щоб захоронити. Умовно кажучи, спалити в крематорії людину коштує 5 тис грн, а поховати – 50 тис гри. Якщо у людини немає таких грошей, немає можливостей поїхати та поховати за межами Києва, то що робити? Доводиться йти на такій крок.
Незабаром місцеві вибори, я проголосую і закликаю мусульман голосувати за того кандидата на посаду мера, який гарантує, що в Києві буде мусульманське кладовище (підняв голос- прим.ред.).
А не можна хіба поховати серед інших людей, християн в нашому випадку? Це заборонено релігією?
Взагалі-то мусульман потрібно заховати окремо. Але зараз у Києві і такий варіант неможливий.
Тобто немає місць?
Так, немає. На тих кладовищах, де поховали одного з загиблих мусульман-воїнів, це на Лісовому кладовищі, там просто окремий сектор для загиблих військових. Цивільну людину там не можна поховати, це ділянка для військових, а для інших місць нема.
Я хотів би ще запитати про молебні кімнати. Чи є вони в тюрмах, СІЗО та військових частинах?
Річ у тому, що проблема є, але вона може вирішуватися. Там, де є можливість, ми у місцях позбавлення волі робимо кімнати для молитви. Зазвичай цим опікуються місцеві громади. Наприклад, у Харкові в одній з чоловічих колоній є така кімната,. Там певний час знаходилось чимало мусульман, які відбували термін покарання і для них була створена така кімната, адміністрація пішла на зустріч. Таке саме зробили і в інших місцях позбавлення волі. Тобто незважаючи на те, що це проблема існує, там, де не важко це зробити, адміністрація частіше йде назустріч.
Що стосується військових частин, то там трохи складніше, тому що мусульман, що знаходяться на постійній військовій службі, зараз стало менше. Коли розпочалася війна мусульман було значно більше. У нас є управління військового капеланства, у нас є професійні мусульманські військові капелани, що відвідують зону бойових дій, госпіталі, військові частини та полігони.
Зараз кількість мусульман зменшилась через те, що немає такої великий потреби, бо війна перейшла в холодну, затухаючу фазу з обстрілами, але без масштабних бойових дій, які тривали в 2014-2015 рр, та на початку 2016 року.
Зазвичай у військовій частині два-три мусульманина. Для такої кількості неможливо відкрити приміщення для молитві. Навіть якщо адміністрація частини не дасть для 3-4 осіб окрему кімнату, там, де можливо, ми це робимо.
Наприклад, якщо в зоні бойових дій є певна кількість мусульман, то наші військові капелани відвідають їх, спільно читають намаз. Навіть я проводив у 2016 році п’ятничну молитву на промзоні в Авдіївці. Там тоді буда чимала кількість мусульман, на джума-намазі було десь до 10 людей. Ми поїхали їх відвідати, нам командир надав окремий бліндаж і недалеко від позицій, лунали вибухи, постріли, але ми провели повноцінну молитву. Нам навіть доводилося одружувати мусульман: чоловіка і жінку, які були в одній військовій частини.
Декілька тисяч мусульман захищали Україну від російської агресії
Ваш центр підтримує Військове капеланство мусульман України. Розкажіть, будь ласка, скільки мусульман захищали Україну від російської агресії?
Точної статистики про захисників-мусульман немає ні у кого, навіть у Генштабу, чи військових частин, оскільки у нас не ведеться статистика по релігійної приналежності військового.
За нашими підрахунками, у війні брали участь декілька тисяч осіб. Особливо багато було на початку війни. У нас був чеченській батальйон, кримськотатарській, мусульмани-українці, азербайджанці, узбеки та інші захищали Україну. Тому можу сказати, що це понад 1000 людей.
Найбільш відомими, медійними з них була загибла Аміна Окуєва, загиблий Іса Мунаєв, який загинув під Дебальцево. Зараз достатньо відомій командир батальйонна імені Шейха Мансура Муслім Чеберлоєвський. Є мусульмани у складі ЗСУ на офіцерських посадах.
А чим займається військове капеланство мусульман?
Завдання капелана – бути поруч з нашими військовими. Тому що у нас на війні люди отримують певні стреси, поранення, у них виникають питання. Коли в 2015-2015 рр. я їздив на фронт, багатьох мусульман турбувало питання, чи з того боку також воюють мусульмани: з Північного Кавказу, або кадрові російські військові. Їх турбувало питання: «Чи можуть вони стріляти в мусульман з того боку?».
Я казав їм: «Заспокойтеся хлопці, ви не загарбники, ви на них не нападали, вони прийшли вас вбивати зі зброєю, вони прийшли на нашу на землю, і ми вимушені захищатися».
Ви знаєте до нашого Пророка Мухаммада (мир йому та благословення Аллаха) пришла одна людина та спитала, що вона має робити, якщо хтось прийде забрати її майно.
Пророк сказав: «Не віддавати свого майна».
Тоді його спитали: «А якщо прийде з мечем і буде битися зі мною?»
Пророк сказав: « І ти бери меч та захищайся від нього».
Тоді людина спитала: «А якщо я його вб’ю?»
«Та людина потрапить до Пекла», – сказав Пророк.
«А якщо він мене вб’є?», – спитала людина
«Ти потрапиш до Раю», – сказав їй Пророк Мухаммад.
Тобто якщо людина – загарбник, забирає те, що її не належить, то вона робить великий гріх і потрапить за це до Пекла.
Якщо людина захищається і захищає те, що її належить по праву, то якщо вона загине, то потрапить до Раю. Це достовірний хадіс (висловлювання пророка Мухаммада). Він вичерпано пояснює, що якщо нам доводиться захищатися і на нас нападають інші мусульмани, ми зобов’язані захищатися.
Для чоловіка — це обов’язок. Чоловік, який може бути воїном, має брати зброю захищати свою родину, свою землю, свій народ. Чоловік, що не може бути воїном, має допомагати фронту.
Під час Пророка деякі чоловіки не могли бути воїнами. Що вони робили? Вони подавали зброю, носили поранених, готували їжу, будували фортифікаційні укріплення. Тобто той, хто не може бути воїном, він допомагає йому.
Зрозуміло. Скажіть, будь ласка, існує така думка, що воювати на боці немусульманської держави суперечить релігійним переконанням мусульман. Чи є фетва (релігійний висновок для віруючих – прим.ред.), яка говорить, що воювати можна?
Для цього фетва не потрібна. Зараз велика кількість мусульманських країн ворогують один з одним. І ворогують дуже страшно, застосовують авіацію, крупнокаліберну артилерію. Сьогодні можна казати про сирійський, йєменський конфлікт, велику кількість військових конфліктів, де мусульмани вбивають один одного.
Якщо є хадіс, який нам чітко і зрозуміло дає певні рекомендації що робити в певному випадку, то фетва не потрібна, оскільки слова посланця Аллаха, вище, ніж якогось богослова.
Ми не маємо у чистому виду жодної мусульманської держави. Немає такої держави, яка повністю керується законами Ісламу. Зараз всі мусульманські країни або світські, або демократичні, або мають інші форми державності, але які ні є повністю шаріатськими.
Це все маніпуляція, що не можна захищати немусульманську державу. В Священному Корані багато разів Всевишній Аллах каже дотримуватися договорів, бо за договори буде запитано. Коли ми приймаємо громадянство держави, ми фактично робимо договір між громадянином і державою. Якщо я не згоден, я можу відмовитись від громадянства, стати людиною без громадянства або поїхати до іншої держави. Але якщо я користуюсь громадянством цієї країни, тоді я маю дотримуватись законів цієї країни.
Якщо я їм хліб, п’ю воду, живу в цієї країні, працюю, діти навчаються у школі, ми звертаємося до лікарні, моя дружина народжує у пологовому будинку, то, відповідно, це є моя країна. Так вона не мусульманська, але якщо це дуже турбує когось, тоді їдь до тієї, яка є мусульманською.
Ми ненав’язливо проповідуємо свою релігію
Ви – муфтій Духовного управління мусульман України «Умма». Розкажіть про діяльність управління, коли воно було засноване, які проекти здійснює в Україні?
Наше духовне управління було зареєстровано у вересні 2008 року. Управління створили незалежні громади, що багато років існували в Україні. На певний момент між різними громадами з десяти регіонів почався діалог про об’єднання в єдине Духовне управління мусульман. Це об’єднання відбулося в 2008 році. Ми подали документи на реєстрацію, у вересні ми отримали реєстрацію, і в у січні 2009 році провели перший з’їзд: обрали муфтія, голову управління, визначили вектор нашої діяльності тощо.
Тобто наше Духовне управління фактично існує вже 12 років. Наше перше завдання було відродження Ісламу в Україні, це найголовніше завдання – сповідувати та проповідувати Іслам. Що мається на увазі під словом сповідувати? Те, що ми виконуємо всі мусульманські релігійні обряди і задовольняємо релігійні потреби наших громадян. Це — молитва, народження дитини, поховання, поминальні молитви, одруження, розлучення тощо. Спектр діяльності дуже великий.
З іншого боку Іслам як релігія проповідує себе . Будь-яка людина, яка бажає стати мусульманином, може прийти і долучитися до мусульманської громади.
Але ми ненав’язливо проповідуємо свою релігію. Ми не бажаємо приставати до людей на вулицях, в чомусь їх переконувати, ми лише розповідаємо про себе і кому цікаво будь ласка ми готові з вами розмовляти, ми подаруємо вам книжки, Священний Коран в українському або в російському перекладі, ви можете відвідувати наші свята та заходи. Тобто наша методика розвитку Ісламу в Україні ненав’язлива. Хто бажає бути мусульманином, ми нікому не відмовляємо, якщо хтось не бажає, ми нікого не переконуємо і не чіпляємося до людей.
Спектр діяльності дуже широкий – це культурні, релігійні програми, виховання дітей, військове капеланство, релігійна освіта.
Дуже багато займаємося благодійністю. Благодійність в Україні дуже потрібна, оскільки багато людей живуть дуже бідно.
На жаль, наші можливості обмежені, частіше за все наша допомога відбувається або під час Священного місяця Рамадан або на свято Курбан-байрам, коли ми роздаємо м’ясо. На жаль, ми не отримаємо великих пожертв. Кошти поступають від звичайних мусульман, які вони жертвують під час цих свят.
У нас є волонтерські проєкти. Ми відвідуємо і дитячі будинки і будинки для літніх одиноких людей. Наші волонтери годують безхатченків.
Фактично ми декларуємо, що у нас українське Духовне управління мусульман
Це ж стосується не тільки для мусульман?
Звичайно. Це для всіх. Ми маємо допомагати по мірі нашої можливості будь-кому, хто знаходиться у скрутному становищі. Наприклад, є жінки, які взяли на себе ініціативу, спільно з іншими організаціями годувати безхатченків у Києві. Така сама ситуація у Сєверодонецьку в інших містах, де є наші громади.
На ті кошти, що ми збираємо ми годуємо людей, які живуть на вулиці, вони можуть бути голодними, хворими, а наша допомога людині не розповсюджується лише на мусульман.
Тому, з одного боку, ми відроджуємо Іслам в Україні, а з іншого боку, намагаємось допомагати оточуючим в межах наших можливостей.
Особливість нашого Духовного управління полягає в тому, що ми не пов’язані з якоюсь національною спільнотою. У нас не духовне управління виключно для татар, кримських татар, арабів, у нас духовне управління для всіх мусульман, які можуть відвідувати наші мечеті.
Проповідь в нас відбувається цієї мовою, яку знають прихожани. Більшість мечетей ведуть проповідь поки що російською мовою, але, наприклад, у Львові і деяких містах західної України – українською.
Коли я приїжджаю до Львова до мечеті, то я читаю проповідь українською. Тут у Києві російською, тому що більшість розуміє російську. Це принцип Іслама — читати проповіді в мечеті цієї мовою, яку розуміють більшість прихожан .
У нас є імами різних національностей. У Сєверодонецьку імам грузин, у Костянтинівці Донецької області азербайджанець, у Запоріжжі кримський татарин, у Львові кримський татарин, у деяких мечетях, як, наприклад, в Одесі, араб, є українці-імами, як у Харкові. Я -волгоградській татарин тут у Києві.
Тобто у нас мусульмани різних національностей, ми не робимо наголос на приналежності до якось національної спільноти. І бачимо своє майбутнє, що мусульманська умма України у майбутньому буде складатися з віруючих різного національного походження, але які вважають себе українцями у громадянському сенсі цього слова.
Фактично ми декларуємо, що у нас українське Духовне управління мусульман.
Аллах покарає винних в цьому безглуздому ремонті ханської мечеті Бахчисарая
Саід-ходжа, розкажіть про себе, де ви народилися, як стали муфтієм мусульман України?
Я народився 9 серпня 1978 року у татарській родині в місті Донецьк. Мої батьки – татари Волго-Уральського регіону, а конкретно пензенські татари. Навчався я у загальноосвітній школі № 60 у Донецьку, потім навчався у політехнічному технікумі.
Коли я навчався на технаря, я зрозумів, що це зовсім не моє. Оскільки техніка мене не приваблювала, я — яскраво виражений гуманітарій. У віціь15 років я зацікавився Ісламом. Це був 1993 рік, в Донецьку тоді не було мечеті. Одного разу студенти-іноземці, що сповідають Іслам, запросили на загальній іфтар літних людей. Моя бабуся пішла з іншими жінками-татарками і взяла мене з собою.
Тоді я побачив в перше в житті, як мусульмани читають намаз, як вони розповідають про Рамадан, читають Коран. Мені дуже сподобалося, це було дуже цікаво.
В той час, у Донецьку відкрилась недільна школа для тих дітей-мусульман, які бажали ознайомитися з Ісламом. Я пішов до цієї школи. Там нам розповідали про Коран, про основи Іслама, про те, в що мають вірити мусульмани. Я почав відвідувати ці заняття, спілкуватися з іншими мусульманами.
А потім в Криму, за сприянням Асоціації «Аль-Раїд», почали проводитися табори для мусульманських дітей і молоді.
В перший такий табір я потрапив у 1995 року. Він відбувався у Бахчисараї. І вперше у своєму життя я потрапив до справжньої мечеті це — Бахчисарайська ханська мечеть. Я прийшов на джума-намаз і вперше помолився в тій мечеті. Проповідь там велася кримськотатарською мовою, я нічого не зрозумів, але мене вразила атмосфера середньовічної мечеті.
Кожного разу, коли я відвідував Бахчисарай, я йшов молитися лише до ханської мечеті, оскільки це перше знайомство з домом Всевишнього Аллаха.
Мені зараз дуже прикро, те що Крим окупований, я не можу поїхати помолитися в цій мечеті. Вона зараз, на жаль, спаплюжена цим безглуздим ремонтом. Я думаю, що Аллах покарає винних в тому, що вони зробили з цією історичною духовною спорудою.
Потім, коли я закінчив політехнічний технікум, я для себе вирішив, що я бажаю вивчати Іслам, і єдина можливість для мене було поїхати до Росії. Я поступив до Вищого московського духовного ісламського коледжу.. Потім, коли я вже навчався, заклад отримав статус Московського ісламського університету. Я отримав перший червоний диплом того університету, до мене там відмінників не було. Мені навіть пропонували залишитися, але це зовсім мене не цікавило, я бажав повернутися додому.
Я повернувся у Донецьк, на той час, там уже була відкрита велика соборна мечеть. Я працював один рік в Українському ісламському університеті, працював викладачем фікху, тобто мусульманського права. У мене були найкращі оцінки саме з ісламської юриспруденції. Також проводив джума-намази, намази в соборної мечеті.
Потім мені довелося перейти до іншої мечеті, що в Донецьку, в Калінінській район, мечеть «Аль-Амаль». І до 2000 року я там працював. Паралельно я отримував в державному університеті у Донецьку освіту за фахом «філософія і релігієзнавство». Я магістр філософії і релігієзнавства.
У 2009 році 25 січня мене обрали муфтієм Духовного управління, і з родиною я переїхав до Києва. Напередодні війні я мав повернутися до Донецька тому, що там потрібно було віршувати багато проблем мусульман Донецької та Луганської області. Тож під час Революції Гідності я лише проїздом бував у Києві, і всі події Революції відвідував на донецькому Майдані.
Коли почалася окупація, я знаходився у Донецьку, бачив всю ці війну, як вона почалася, як російські загарбники заходили до міста. І вже у вересні, коли окупаційна влада мене забажала арештувати, мені довелося тікати з Донецька. Я повернувся до Києва. Зараз вже з 2014 року я продовжую свою духовне служіння у Києві.
Іменами катів не можуть називатися наші вулиці, де зростають наші діти
А як обирають муфтія?
На загальному з’їзді всіх громад Духовного управління мусульман «Умма». Як я казав, перше обрання відбулося 25 січня 2009 року, після цього мене ще тричі переобирали. Я, чесно кажучи, втомився і готовий допомогти наступному муфтію, але чомусь мене постійно переобирають. Хоча це дуже важка робота — працювати з людьми, з великою відповідальністю. Це дуже важко.
На який термін обирають муфтія?
Спочатку це було на два роки, а потім внесли зміни до статуту, і зараз обирають на чотири роки.
Нещодавно ви закликали владу Києва перейменувати одну з київських вулиць на честь лідера Ічкерії Джохара Дудаєва. Чи є відповідь на вашу пропозицію?
Я поки що не отримав жодної відповіді. Хочу зазначати, що це була не моя ініціатива, а Комісії з питань найменувань. Деякі фракції у Київраді готові були підтримати цю ідею. І до мене звернулись представники комісії, щоб я як муфтій звернувся до секретаря Київради, міського голови з такою пропозицією.
Звісно, що я звернувся, написав їм листа, зробив допис в соціальних мережах про це, і певну критику я за це отримав. Деякі люди не готові до того, щоб змінювались назви, хоча я вважаю процес декомунізації абсолютно потрібним та нормальним явищем. Іменами катів не можуть називатися наші вулиці, де зростають наші діти.
