КИЇВ (QHA) -

Припустимо, що в Росії відбулися певні події, внаслідок яких змінилася влада у Кремлі. Новий режим погодився піти «на мирову» з Україною і Заходом та вивести війська з Донбасу.

Але забрати солдатів і техніку ще не означає забрати всю зброю у терористів псевдореспублік і прихопити з собою власне самих бойовиків. Будь-яка влада в РФ не зацікавлена у неконтрольованому потоці зброї та терористів на власну територію. Отже, навіть якщо у Москві до влади прийдуть лояльні до України особи (теж поки суто гіпотетично), Кремль робитиме все можливе, аби якомога менше людей зі зброєю (якщо це не регулярні частини армії РФ) перейшли кордон. Та й донецькі і луганські бойовики просто так зброю і техніку не віддадуть. Здаватися на милість українській владі вони не будуть бандити вже відчули себе господарями на окупованих територіях, у них на руках сотні тисяч одиниць різноманітної зброї, і ціна капітуляції для них буде надто високою.

Відтак перед Україною постає дилема: або визнавати «особливий статус» нині окупованих територій (де-факто – легітимізувати численних ватажків терористів), або зачищати регіон силами ЗСУ.

Навіть якщо (суто гіпотетично) РФ повністю виконає умови Мінська-2, Україні так чи інакше доведеться звернутися до досвіду держав, що мали у своїй історії військовий конфлікт, подібний до того, що відбувається нині у нашій країні.

Найкращим прикладом для України може слугувати Хорватія. 1995 року, дочекавшись, поки белградський режим Слободана Мілошевича, виснажений війною і санкціями з боку західних країн, почав втрачати міць, Хорватія провела дві військові операції — «Буря» та «Блискавка», звільнивши території, окуповані сербськими сепаратистами. Президент Хорватії Франьйо Туджман пішов на такий крок, бо інші методи повернення окупованих сербськими терористами територій не спрацювали. Сепаратистам, яких підтримував офіційний Белград, було надано «особливий статус», був навіть розроблений практично ідентичний «Мінську-2» план «Загреб-4». Але всі ці заходи не дали жодного ефекту. Тож Хорватія за 4 роки війни зміцнила армію і за сприятливої нагоди просто витіснила сепаратистів за межі державного кордону.

До речі, і в хорватському випадку, і в українському дві країни зіштовхнулися з таким явищем, як навіть не сепаратизм, а іредентизм рух за анексію територій іншої держави на підставі етнічної належності та/або попереднього володіння, у випадку Хорватії та України – бажання сербів Славонії та Подунав’я і росіян Криму та Донбасу приєднатися до близьких по духу Сербії та Росії відповідно.

За оцінкою аналітика Сергія Стефанка, саме на окупованих територіях України понад 50% місцевого населення вважають себе етнічними росіянами та спілкуються виключно російською мовою. Тоді як на підконтрольних Україні територіях Донецької та Луганської областей більшість населення вважає себе українцями і тяжіє (хай поки на рівні підсвідомості) до українських цінностей. Та сама ситуація спостерігалася й у Хорватії в 90-і: на територіях, до 1995 року не підконтрольних Загребу, більшість населення вважала себе сербами, які хотіли не так окремої держави, як возз’єднатися із «братньою Югославією Великою Сербією».

Понад 50% населення окупованих територій Донеччини та Луганщини і досі жадають не власної республіки (ідею окремішності населення Донбасу було запущено ідеологами «донецького регіоналізму» – фундаторами Партії регіонів, метою якої був повний економічний та політичний контроль олігархічних кланів над Донбасом, але у складі України), а стати частиною «Великої Росії». Вони готові були терпіти юрисдикцію Києва, поки країною керували «донецькі», при цьому були переконані, що рано чи пізно Янукович і ко «покладе» Україну, або принаймні Донбас, до ніг Путіна.

На тлі подій 2014 року ці люди відчули: настав слушний момент повернутися до складу Росії; а всі постулати російської пропаганди були лише зручним виправданням протистояння українській владі і силовим структурам.

Наразі російська іредента обурюється Захарченком, Плотницьким та іншими не так через їхню економічну та соціальну політику, «віджими» майна та мізерні зарплати і пенсії, як через те, що ватажки бойовиків досі не зробили Донбас частиною Російської Федерації.

Звільнивши 1995 року Славонію, хорвати вирішили питання сербської іреденти радикально змусили понад 100 тисяч етнічних сербів залишити території Славонії. І це було зроблено в достатньо жорсткий спосіб. Питання, що робити з 60-70% населення окупованого Донбасу після звільнення, точно стоятиме перед Україною. Звісно, методи примусової депортації використовувати не варто. І тоді альтернативою стає закон про колабораціонізм, за яким всіх, хто працював на окупантів у «держустановах» «ДНР/ЛНР» або служив у «ополченні», треба позбавити українського громадянства. В той же час не можна буде проводити вибори в місцеві органи влади протягом 5 років після деокупації Донбасу, а лише ввести тимчасову адміністрацію. Інакше матимемо десятиліття політичної нестабільності і в деокупованих регіонах, і в сусідніх, які не перебували під контролем терористів. Адже бацила російського сепаратизму (іредентизму) за короткий термін нікуди не зникне…

В питанні Криму так само логічно використати хорватський досвід а саме, досвід повернення Подунав’я з містом Вуковар, захопленого сербами ще 1991 року. В цьому випадку відбулася демілітаризація території, після чого було введено тимчасову адміністрацію під егідою ООН, яка через 3 роки передала свої повноваження офіційному Загребу. Так всі окуповані землі Хорватії повернулися до складу цієї волелюбної балканської країни, яка вже за 10 років стала членом НАТО і офіційним кандидатом на приєднання до ЄС. Так що і у випадку з Кримом варто відштовхуватися від плану з повної демілітаризації – виведення російських окупаційних військ, введення перехідної міжнародної адміністрації, яка за 3-5 років передасть керівництво півостровом офіційному Києву.

Вищеподаний сценарій, звісно, потребує уточнення і деталізації, але він один з небагатьох, які реально можна втілити в життя. Принаймні говорити про нього треба вже зараз. І паралельно сприяти дестабілізації обстановки в РФ. Бо без соціальних протестів всередині країни-агресора навряд чи варто розраховувати на швидкий підрив економіки цієї держави, зміни влади і появи людей, готових пристати на умови України.

Сергій Пархоменко, УІС

QHA