КИЇВ (QHA) -

Радник міністра інформаційної політики та керівник аналітичного центру Фабрика думки «Донбас» Дмитро Ткаченко вважає, що років через 20-30 весь світ зміниться до невпізнання, а Україні для того, щоб вижити, необхідно побудувати абсолютно нову державу, розробляючи сучасні технології і орієнтуючись на наукові відкриття.

QHA: Чим Ви займалися після переїзду з Донецька?

Дмитро Ткаченко: До кінця травня ми вояжували з Дніпра до нашої бази у Добропіллі. У Дніпрі ми збирали гроші і спілкувалися з людьми, будуючи якісь плани, координуючи якісь ініціативи, але насправді я вже був нев'їзний в Донецьк, тому працювати було складно.

QHA: Ви були в чорному списку у сепаратистів «ДНР»?

Дмитро Ткаченко: У мене тоді було довге волосся, і я трошки андеграундно виглядав. Мене впізнавали двічі. Першого разу я прийшов із журналістом «Нью-Йорк таймс» у Донецьку ОДА. Я супроводжував його для безпеки, бо він зовсім з іншого простору. Але мене впізнали і сказали, що ось ця сволота українським військовим допомагає. Мене не били і не катували, адже це був період, коли все ще було відносно добре, просто в спину випхали, а мого журналіста там залишили.

Але найскладніша ситуації була, коли мене впізнали у Слов'янську, який був зайнятий Стрєлковим. Я тоді був зі шведами, ми вже збиралися їхати, і тут якась дівчинка підійшла до хлопця з «ДНР», і я зрозумів, що вони говорять про мене. Він підійшов і запитав, чи не я це відгукуюся про них погано у Луганську. А я реально ніколи в Луганську не бував, але я півжиття прожив у Донецьку і добре знаю Донецьку область. Тоді бойовики почали перевіряти мої документи, телефон... Зрештою мене відпустили, щоправда, перед цим перевіривши моє знання географії Донецька і назв вулиць, а також переконалися, що у мене на пальці немає мозолі, а отже я не стрілець чи снайпер. Звучали пропозиції кинути мене в мавпятник.

Тоді я зрозумів, що журналістам зі мною небезпечніше, ніж без мене. В такому випадку я ризикую не тільки своїм життям, а й чужим.

Потім я кілька місяців працював з «Аль-Джазіра», але вже на звільненій території. Ми допомагали підрозділу прикордонників, яких очолював Ігор Момот: провели там світло, їжу, організували концерт. Вони тоді стояли біля кордону з Амвросіївкою. У нас були з ними теплі стосунки.

За кілька днів взяли місію ОБСЄ, почали затримувати патріотів, жорстоко вбили Володю Рибака. Після цього там почалося просто пекло на землі. І мені пощастило, що вдалося проскочити.

QHA: Крім допомоги українській армії Ви паралельно займалися й іншими проектами?

Дмитро Ткаченко: Я хотів продовжити наш громадянський спротив. Тоді був дуже складний період. Навесні-восени 2014 року я зрозумів, що далі так жити не можна. І вирішив створити центр, який формуватиме політику і порядок денний українського опору, оскільки ми весь час відставали, і Росія нас обігравала стратегічно.

У нас не було зброї. Ми не могли нормально боротися, тим більше що місцева влада не підтримувала створення батальйонів.

QHA: Бійці самі мали шукати кошти і способи дістати зброю, щоб боротися проти сепаратистів і російських військових?

Дмитро Ткаченко: Володя Шилов розповідав, що він просив дати п'ять кулеметів і сто автоматів, і він сам вичистить донецьку ОДА. У нього було сто бійців, але зброї він не отримав. А перші 30 стволів для батальйону «Донбас» дав Корбан, ця зброя купувалося на чорному ринку для добровольчих батальйонів, що тільки-но зароджувалися. РПГ було всього дві штуки.

А зараз всі склади забиті зброєю, але закриті, і ти не можеш нічого отримати, бо немає процедури, а ті процедури, що існують, не виконуються.

QHA: Ви вирішили воювати не зброєю, а словом?

Дмитро Ткаченко: На початку вересня 2014 року очолював один з виборчих штабів у Донецькій області. Після цього я переїхав до Києва. Спочатку я думав про створення розвідувального центру, який би займався зокрема розробкою військових спецоперацій. Але в підсумку було вирішено сконцентруватися на комунікаціях. На тому, щоб боротися за уми людей, бо 15-го року вже було видно, що військовий конфлікт дедалі більше заморожується.

По суті весь 2015 рік ми готувалися, купуючи необхідну техніку для роботи і пробиваючи гроші у донорів. А починаючи з 16-го року ми активно працюємо у сфері формування інформаційної політики на Донбасі.

Тепер до лютого ми маємо зробити 30 роликів і цілий цикл передач, а протягом наступного року цих продуктів мають бути сотні. Більш того, ми будемо працювати не тільки над комунікаціями, а й над культурою як одним з моментів інтеграції.

Чим більше ми занурюємося в тему Донбасу, тим більше ми розуміємо, що всього, що ми робимо, надзвичайно мало.

Якщо ми хочемо повернути той Донбас, який був, то його не існує. Він вже ніколи не буде колишнім.

QHA: Як зараз живуть люди у прифронтовій зоні на Донбасі? Там величезні проблеми з водою, опаленням, їжею...

Дмитро Ткаченко: Це біль. Люди втратили звичний уклад, їх світ зруйнувався. 300 тисяч людей живе у сірій зоні, дуже близько від лінії фронту, де немає закону або є свої закони, де немає безпеки, немає води, їжі та світла, як у Мар'їнці. Де немає нормального телебачення, тільки «ДНРівське», як в Авдіївці. Але насправді, якщо ми перемістимося з сірої зони на окуповані або на звільнені території, то там трохи краще, але ті ж самі проблеми.

Суспільство дуже сильно збідніло і розшарувалося, особливо це помітно на кордоні. Дійсно відбувається ментальний розлам на звільнених і окупованих територіях, оскільки люди там перебувають під дуже жорстким інформаційним пресингом і починають йому вірити. Нехай не всі, але все одно ця отрута ненависті, сепаратизму і антиукраїнської риторики проникає у свідомість людей.

QHA: Донбас завжди був складним регіоном, завжди тягнувся до Росії. Чи зможуть люди, які проживають там, до кінця усвідомити все, що сталося? Що Україні треба робити для цього?

Дмитро Ткаченко: Світ змінюється. Через 15-20 років вугілля не буде використовуватися для генерації електроенергії. Де тоді працюватимуть усі ці шахтарі? Через 20 років зміниться уклад світової економіки — де будуть працювати всі ці люди?

З Донбасу виїхали найдинамічніші і найкреативніші люди, які не погодилися миритися з тим, що там відбувається, жити в тому жахливому орвелівському суспільстві, яке побудували окупанти.

Там зараз змішалися радянський кітч і маскульт з пропагандою часів постмодерну. Але насправді це ефективно: якщо тобі постійно навіюють якийсь смисл, то він не може не проникнути тобі під шкіру. І ми починаємо розуміти, що ми стрімко втрачаємо уми більше трьох мільйонів осіб, що живуть в окупації, або навіть семи мільйонів на території Донецької та Луганської областей. Не треба проводити дослідження для того, щоб зрозуміти цю тенденцію. Ми бачимо, як «русскій мір» перемагає в умах людей,  і нам немає чого протиставити.

QHA: Як Ви потрапили до міністерства інформаційної політики?

Дмитро Ткаченко: Ми прийшли до Тетяни Попової з результатами дослідження особливостей свідомості та ідентичності жителів підконтрольної і непідконтрольною території Донецької області, після чого Артем Біденко запропонував мені стати радником Юрія Стеця. Місяця через півтора я зустрівся із самим Стецем, і він мені сказав, що людина, що пропонує якісь проекти, має реалізовувати їх сама, бо краще за неї ніхто не знає, як це зробити. І я погодився стати радником міністра.

Ми — щось середнє між аналітичним центром, який розробляє державну політику, і PR-агентством, яке безпосередньо втілює ці рішення. Ми досліджуємо і створюємо. Ми працюємо у партнерстві з іншими.

QHA: Яку саме стратегію в інформаційній політиці Ви пропонуєте проводити? Розкажіть про останній реалізований проект.

Дмитро Ткаченко: Це реальні історії, які будуть розказані в перших 14 передачах кращими людьми країни. Це Леонід Краснопольський, Марія Подибайло, Лілія Українська, Микола Кубів. Це все унікальний досвід. Наприклад, як 23-річний Богдан Шибалов зі своїми друзями переходить від громадянської непокори до партизанських дій. Як Віталій Овчаренко, будучи журналістом, йде воювати і виходить живим, не без поранень, з Дебальцевського котла. Таких історій велика кількість. І ці історії найкраще покажуть жителям Донецької області, що насправді відбувається, чому ці люди вибрали Україну, чому єдине можливе майбутнє регіону  лише у рамках єдиної країни.

Ми покажемо донеччанам, що Донбас зможе розвиватися без впливу Росії і без всіляких колаборантів «ДНР» і «ЛНР». Що якщо цей регіон так і залишиться, то він піде в моторошну архаїку з підвалами, тюрмами, тортурами, безправ'ям, відсутньою економікою і зашкальною ненавистю до України.

Плануються «вірусні» ролики, які б провокували людей замислитися. Фільм про окупацію Донбасу і протистояння місцевих жителів із сепаратистами.

Треба пояснити людям, що насправді сталося, бо більшість там думає, що йде громадянська війна. Але насправді це перша гібридна війна з Росією, яка використовує людей, керуючи ними, як ляльками, яка постачає зброю і фахівців, а гарматне м'ясо бере саме у Донецькій області.

У нашому фільмі донеччани самі розкажуть, що трапилося. Ми дістанемо брудну білизну, показавши всю правду про війну на Сході, про те, як місцева еліта вирішує долі мільйонів людей, бо їй потрібно більше грошей, влади і впливу.

Також ми повинні проводити на Донбасі культурні фестивалі і міняти урбаністичні ландшафти цього регіону. Ми маємо подарувати донеччанам нововведення, щоб назавжди змінити їхню думку про Україну. Ми маємо перемістити їх зі страху у безпеку і створити громадянське суспільство.

QHA: Чи можливо в Україні створити канал, подібний до Russia Today, щоб гідно протистояти роспропаганді?

Дмитро Ткаченко: Russia Today — це величезні гроші. Скільки у нас виділяється грошей на інформаційну політику? 2014 року Україна виділила на МІП 3-4 мільйони гривень  це смішно. Цієї суми вистачить на зарплату 20 людей і на оплату комунальних послуг. А цього року для МІП планується виділити близько 30 мільйонів доларів  це в 46-мільйонній країні, яка перебуває у стані війни. І яку Russia Today ми створимо? Що створюється за такі гроші?

QHA: Як завжди, доведеться залучати іноземних партнерів?

Дмитро Ткаченко: Тільки так ми зможемо перемогти. Ми підемо до Бистрицького в міжнародний фонд «Відродження», який є одним з наших донорів.

Але зрозуміло, що тут обов'язково мають бути увага і гроші не тільки донорів, а й української держави. Зараз, коли ми на довгі роки перейшли у стан військового конфлікту, комунікація та інформаційне протистояння будуть найважливішими моментами.

QHA: Росія завжди нас випереджає на пару кроків. Чому поки ми думаємо, Кремль робить?

Дмитро Ткаченко: Потрібні реформи.

Що зараз відбувається в Україні? Відбувається динамічна революція, яка десь програє консервативним силам, а десь перемагає. Змінювати потрібно всю державну систему — скорочуючи штати, збільшувати зарплати і змінюючи процедури. Частина системи не можна реформувати, і вона повинна померти, тому що просто не здатна до змін. Нові люди можуть створити нову країну, і я це бачу на прикладі Максима Нефьодова з Prozorro, Еміне Джапарової, Юрія Стеця, Аліни Фролової, Іветти Делікатної, Дмитра Золотухіна, Юлії Каздобіної, Сергія Костинського.

Всі ці люди витрачають свій талант і час, щоб хоч щось змінилося у цій країні, щоб вплинути на розробку державної політики у сфері комунікації на Донбасі і в Криму.

QHA: Ви втратили на війні на Донбасі когось із друзів або знайомих?

Дмитро Ткаченко: Вперше я зустрів смерть в липні 2014 року, коли загинув підполковник прикордонних військ Ігор Момот, з яким ми так по-доброму дружили і один одному допомагали. А потім під Іловайськом загинули хлопці, яких я знав. Загинув Юрій Матущак, і я думаю потім зняти про нього фільм. Взагалі треба знімати картини про все, що сталося на Донбасі.

Вітя — капітан СБУ і «підполковник розвідки ДНР», який багато-багато місяців був шпигуном у тилу ворога, — втратив обидві ноги. Він бачив все зсередини і вивіз звідти багатьох людей, волонтерів та українських добровольців, які потрапили в полон на блокпостах.

Але більшість моїх друзів повернулися живими.

Спілкувалася Еліна Сулима

QHA