КИЇВ (QHA) -

Ширма для закриття музею

Підконтрольна РФ міська влада Ялти заявила про закриття Музею Лесі Українки у березні 2016 року. Експозицію згорнули під приводом ремонту, нібито через аварійний стан будинку, в якому вона перебувала. У так званому управлінні культури Ялтинської адміністрації повідомили, що в будівлі обвалилася стеля, і "у таких умовах не можна приймати відвідувачів". Одразу ж після закриття музею прозвучали обіцянки місцевих "чиновників", що експозиція у відремонтованому приміщенні відновить роботу до кінця 2017 року.

У тому, що музей Лесі Українки закрили під благим наміром його відремонтувати, засумнівалися, напевно, навіть адепти руського мира. Міністерство культури України та проукраїнські активісти в Криму в один голос заявили, що ремонт — тільки ширма для закриття музею, що став своєрідним провідником у світ української культури в Криму. Так, при музеї свого часу була відкрита перша українська школа в Ялті, його приміщення стали додатковими аудиторіями для студентів Кримського гуманітарного університету. Тут збиралися активісти "Просвіти", "Союзу українок", "Кримської куті" (Клубу української творчої інтелігенції Ялти).

У Мінкультури України заявили, що будуть "ініціювати звернення до відповідних міжнародних організацій" з метою тиску на РФ для негайного відновлення роботи Музею Лесі Українки в Ялті і припинення репресивної політики Кремля щодо українців, української культури та історії на території тимчасово окупованого Криму".

— Справжні наміри Кремля — ​​повне припинення діяльності музею, який став одним з головних центрів наукової та просвітницької роботи, спрямованої на популяризацію української культури та зміцнення національної ідентичності українців в Криму, — підкреслили у відомстві.

Якщо говорити про історію створення ялтинської експозиції, то вона — найскладніша серед чотирьох українських музеїв, присвячених поетесі (інші знаходяться у Новоград-Волинському, Києві та Колодяжному Волинської області). Так, він розташувався у маєтку купчихи Ліщинської, 1889 року побудови: у будівлі був флігель, де й проживала Леся Українка зі своїм чоловіком Климентом Квіткою у 1907–1908 рр. Як йдеться на музейному сайті, який, до слова, продовжує існувати, збирати музейні експонати почали ще у 70-х рр. ялтинська інтелігенція. Але через гоніння ця ініціатива була згорнута, і тут заснували "Музей дореволюційної прогресивної російської та української культури". Відкрити музей Лесі Українки в Ялті вдалося лише у 1993 році. Цікаво, що на музейному сайті досі йдеться: "Культурологічна робота музею сприяє утвердженню української державності на Кримському півострові — не гаслами і барикадами, а повсякденним випромінюванням світла, який кличе до себе здорові націотворчі сили на Південному березі Криму".

Як розповідають активісти і співробітники установи, ялтинський музей Лесі Українки дійсно потребував ремонту. За словами завідуючої музеєм Олександри Висіч, яка займала цю посаду до окупації, останній раз приміщення музею частково відремонтували на початку 90-х. З тих пір у аварійний стан прийшов різьблений балкон і перекриття будівлі, а стелі й стіни музейних залів дали тріщини.

Одна з ініціаторів створення Музею Лесі Українки в Криму Світлана Кочерга, яка нині викладає в Острозькій академії, впевнена, що у подіях з музеєм є вина тодішньої української влади. За її словами, чиновники місцевого та центрального рівнів свого часу не зробили нічого, щоб відремонтувати музей і, як наслідок, окупаційна влада дуже легко знайшла привід, щоб його закрити.

— Доходило до абсурду: постанова Верховної Ради, яка регламентує ремонт музею до минулого ювілею, була підписана вже після цієї дати. Тобто, українські чиновники лише імітували турботу про українську культуру в Криму. Насправді музей тримався тільки на нашому ентузіазмі. Я до цих пір не можу забути, як покидала музей, а мені на голову обсипалися камені. Ми тоді писали звернення до всіх, кому могли, але не отримали жодної реакції. Очевидно, що російська влада остаточно закриє музей. А якщо цього і не станеться, то окупанти будуть використовувати його, створюючи міф про свою "демократичну" політику, — наголосила у коментарі QHA Світлана Кочерга.

Два столика замість експозиції

Активістка Українського культурного центру в Криму Альона Попова підтвердила QHA, що музей, що знаходиться на другому поверсі маєтку, закритий вже два роки. За її словами, нібито існує проектно-кошторисна документація на ремонт приміщення, але про початок робіт не йдеться. Як зазначає Альона Попова, на першому поверсі у цьому будинку розташована експозиція, присвячена Ялті 19-го століття. І серед цієї виставки ... притулилися два столика-тумбочки з декількома експонатами з Музею Лесі Українки. Як повідомляє видання Українського культурного центру в Криму "Кримський терен", тут можна побачити лише фотокопії фотографій поетеси та декілька особистих речей, зокрема — гранатові намиста. А в музеї була відведена окрема кімната кожному з трьох періодів життя і творчості поетеси, які вона проводила в Криму. Там були представлені прижиттєві видання творів Лесі Українки, її малюнки, меблі кінця XIX — початку XX століть, безліч фотографій родини Косачів, українські національні костюми та рушники. В Українському культурному центрі в Криму повідомили, що їм нічого не відомо про долю цих експонатів. Агентство QHA намагалося додзвонитися в музей, але номери телефонів, зазначені на сайті, не відповідають.

— Про себе Леся колись говорила: "Шанована, але не читається". А зараз ще й "не відвідувана", тобто, закрита на ремонт, — пише про музей "Кримський терен".

У Міністерстві культури тим часом кажуть, що у них обмежені можливості для захисту української культурної спадщини в Криму.

— Питання окупації Криму унікальне для світу. І сказати, що у нас є рішення, або хоча б у світовій практиці є рішення таких питань, ми не можемо. Ми моніторимо ситуацію через відкриті джерела, спілкування з людьми, які проживають в Криму і готові надавати нам інформацію. Ми інформуємо міжнародні спеціалізовані організації, а також українські правоохоронні органи, активно взаємодіємо з прокуратурою АР Крим в частині робіт, що проводяться на пам'ятках культури, що охороняються нашим законодавством. Але, на жаль, набір механізмів, якими ми можемо користуватися в нинішніх умовах, обмежений. І ми перебуваємо у пошуках таких механізмів, — зазначила у коментарі QHA заступник міністра культури України Тамара Мазур.

Як зазначає завідуюч сектором культурної політики Національного інституту стратегічних досліджень Оксана Розумна, Музей Лесі Українки в Ялті — не просто пам'ятник української культури: окупанти сприймають його як "агента інформаційного впливу".

— Українська письменниця Оксана Забужко якось сказала, що експозиція відновить повноцінну роботу, коли Крим буде деокуповано. Зараз ми можемо намагатися впливати на збереження культурної спадщини України в окупованому Криму за допомогою міжнародних організацій. І в цьому контексті важливо посилювати вплив України за кордоном. Останнє — завдання українських інститутів, які нині на етапі створення. Вони будуть орієнтуватися на цільову аудиторію країни перебування. Наприклад, у Берліні така структура має бути максимально адаптована до Німеччини. Таким чином, Український інститут буде здійснювати опосередкований вплив на збереження культурної спадщини на окупованих територіях, — розповіла QHA Оксана Розумна.

Вона зазначила, що меседж "Крим — це Україна" має залишатися основним для української дипломатії, а посил "Врятувати музей Лесі Українки в Ялті" має звучати на рівні Міністерства закордонних справ.

— Культурна спадщина — надбання людства, і музей Лесі Українки в Ялті не можна викреслювати зі стратегії діяльності нашої дипломатії. Слід з різних трибун говорити про музеї, проводити заходи на його підтримку. Фраза "Врятувати музей Лесі Українки в Ялті" має звучати на офіційних заходах, на рівні Міністерства закордонних справ, — вважає експерт Національного інституту стратегічних досліджень.

Символ опору України РФ

Леся Українка, її творчість стали символом спротиву України Російській імперії, тому в РФ не допустять, щоб в окупованому Криму діяв музей Лесі Українки, зазначила QHA завідувачка музеєм Лесі Українки у Києві Ірина Щукіна. За її словами, вже своїм псевдонімом поетеса заявила про осмислене служіння Україні.

— Вона обирала псевдонім "Українка", коли такої країни, як Україна, не існувало, і не було національності "українка". Є версія, що таким чином поетеса послідувала прикладу дядька — Михайла Драгоманова, один з його псевдонімів — "Українець", — розповіла Ірина Щукіна QHA.

Завідувачка музею підкреслює: велика поетеса бачила Україну незалежною від Російської імперії. Як приклад Щукіна наводить лист поетеси до відомого діяча українського і міжнародного революційного руху Фелікса Волховського, написаний у 1903 році.

— Ми не бажаємо собі такого стану, що «славянские ручьи сольются в русском море», хоч би й революційному... Ми не бажаємо вислуховувати «поучєнія» і «наставлєнія» від представників русской соціал-демократії і жертвувати своїми інтересами через те, що так треба для «русских рабочих на юге России» (українські робочі на карті «русских социал-демократов» не мають, очевидно, територій!). От через те гурт української соціал-демократії залишається незалежним від «русской» соціал-демократії (так само, як і від польської в Росії), та й помочі не проситиме ні в кого, окрім тих, хто схотять помогти, як рівний рівному».

До слова, деякі російські пропагандисти заявляють, що, перебуваючи в Криму, Леся Українка писала тільки російською мовою. Ірина Щукіна розвіює цей міф. Вона розповіла, що російською за весь період творчості Леся Українка написала всього два невеликих прозових твори — "Мить" і "Вороги". Завідувачка музею підкреслює, що і ці мініатюри були створені у рамках літературного конкурсу. А в Криму, зокрема, Українка написала цикл з 12 віршів "Кримські спогади", цикл з 7 творів «Кримські Відгуки», серед них — драматична сцена «Іфігенія у Тавриді». У Євпаторії була написана поема «Місячна легенда», а в Ялті виникла задумка оповідання «Над морем» (українською!), завершувалася робота над драмою «Касандра».

— Для російського журналу "Життя" Леся Українка написала декілька літературознавчих статей. Але й на те були свої причини — так у майже 30-річному віці вона отримала перший свій літературний гонорар. На українській вона друкуватися не могла — в Російській імперії, до складу якої на той час входила більша частина України, діяли Валуєвський циркуляр і Емський указ, що забороняють українську мову. І свої ранні рукописи Леся Українка змушена була писати так званою "Ярижко", коли фонетичне звучання української мови записується російськими буквами, — зазначила завідуюча Київським музеєм.

Ірина Щукіна розповідає цікавий випадок з біографії поетеси. Якось у гості до Косачів, сім'ї Лесі Українки, прийшов російський письменник Григорій Мачтет. З часткою іронії він заявив, що, мовляв, Леся Українка не пише російською мовою, тому що погано нею володіє. Поки сім'я продовжувала спілкуватися з письменником, поетеса усамітнилася і через деякий час продемонструвала на швидку руку написаний вірш "Коли цвіте нікотіана". Це єдиний вірш у її творчості, написаний російською. Після цього у російського письменника зникли питання щодо володіння Лесею російською мовою.

З півостровом пов'язана ще одна історія з життя Лесі Українки. Перебуваючи в Криму у 1908 році разом з чоловіком Климентом Квіткою, вона організувала експедицію по Україні, щоб записати на фонограф пісні й думи кобзарів.

— Леся Українка вважала своїм обов'язком зберегти цю самобутню культурну традицію українців. У неї не було бажання прославитися, і листи організаторам від імені невідомого спонсора писав К. Квітка. Лише за декілька років стало відомо, що організатором цієї експедиції була Леся Українка. Тоді лікарі говорили, що поетесі залишилося жити близько 2-х років, — розповідає завідувачка музеєм.

Останні місяці життя Леся Українка проводить у Грузії. І в цей час вона надиктовує Клименту Квітці українські народні пісні, які знає з дитинства.

— Після смерті поетеси Климент Квітка видав збірку і виявилося, що було записано 225 пісень — мелодії і текст. Цей величезний багаж Леся Українка поспішала передати, піклуючись про збереження національної пісенної традиції, — підкреслює Ірина Щукіна.

Валентина Рінгель

QHA