КИЇВ (QHA) -

У святковий день родичі полонених і зниклих безвісти військовослужбовців, активісти і ті, хто пройшов пекло полону, вийшли на Майдан Незалежності з соціальною акцією «Забуття гірше зради». День Конституції вибрали не випадково — сподіваються, що це приверне більшу увагу влади до їхніх синів, чоловіків і батьків, які, захищаючи рідну землю, потрапили в полон до ворога.

Учасники акції кажуть, що не бачать результату обміну полоненими. За рік не поміняли нікого, принамйні публічно. Родичі нарікають, що Мінські домовленості не приносять результату, а останню можливість надіслати передачі, як це було раніше, у них також відібрали. Підтримувати наших військових в полоні стало важче, і вони починають втрачати надію, про що свідчать останні листи, отримані кілька місяців тому.

Рідні полонених вийшли до центру столиці з їхніми фотографіями в руках. Багато хто щойно з поїзда або автобуса — приїхали на акцію, а ввечері повернуться назад, адже там діти чекають. Зараз їхні виховання лягло на тендітні жіночі плечі. Матері не стримували сліз і благали повернути синів, які свого часу пішли захищати кожного з нас.

Наталя чекає з війни чоловіка Андрія Бесараба. Поруч стоїть молодший син Микита. Андрій старший лейтенант, служив у інженерних військах. У полон до бойовиків потрапив біля Маріуполя. Його утримують у 97-й Макіївської виправній колонії вже 402 дні. Наталя ледве знаходить сили говорити про чоловіка.

 Чоловік потрапив у полон за тиждень до дембеля. Дуже чекаємо додому, у нас  двоє дітей. Інформації про нього не маємо. Іноді можемо отримати листи. Ні передач не можемо передати, нічого  не стримує сліз жінка.

Мати полоненого солдата БТО «Кривбас» Андрія Маркіна, 65-річна Людмила Матвіївна з Кривого Рогу не в змозі спокійно розповідати про сина, якого бойовики утримують вже 1033 дні. Її молодший син відслужив в АТО рік, з березня 2014 року. Старшого Андрія забрали, коли його дитині було всього 3 місяці. Андрій потрапив у полон до терористів 31 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла.

— Ніхто не подивився на це. Але якщо ви його забрали, будьте ласкаві шукайте. Президент їздить розповідає, дипломати кажуть. Результату немає. Значить, дипломати у нас погані? Якщо немає дипломатів, думайте інакше, вирішуйте. На війну забрали, так виконайте ваші зобов'язання перед матерями, не витримує вона і переходить на крик.

Людмила Матвіївна розповідає, що зараз доводиться виховує онуків поодинці. Син Андрія дуже сумує за батьком, у хлопця почалася депресія.

— На Святий вечір показуємо на зірочку на небі і говоримо, що тато скоро повернеться. Потім на Новий рік говоримо, що тата приведе Дід Мороз. Він пише величезні записки Діду Морозу. Але тата немає, і він каже, що ми все брешемо йому. А що я можу сказати дитині? Що? запитує жінка і повторює, що всі матері і дружини сподіваються на Мінські домовленості, які, на їхню думку, не дають результату.

У тій же Макіївської колонії протягом 864 днів у ворожому полоні утримуються 25-річний Коріньков Олександр і 28-річний Глондар Сергій  кадрові військові з Кропивницького.

В останній раз чула голос чоловіка 18 червня минулого року, більше року тому. Сергій виходив на зв'язок 21 червня 2016-го, каже дружина Олександра Юлія.  Наші чоловіки  єдині кадрові військові ЗСУ, які перебувають у полоні. Вони пішли захищати нашу землю, тому що це їхній обов'язок. Вони його виконали. Ми просимо, щоби влада доклала максимум зусиль, щоб виконати свої зобов'язання перед ними. Мій чоловік пішов служити у 22 роки, потрапив у полон в 23. Свій 24-й і 25-й дні народження він зустрів у полоні. Скоро йому 26 років. Ніхто не поверне йому покаліченої долі ...

 ... І втраченого часу без дітей, які підростають,  додає Катерина, дружина Сергія Глондаря.  Я сама виховую двох дітей. Молодшій доньці 1 рік і 8 місяців. Чоловік її не бачив. І вона не знає батька. Тільки з фотографій,  ділиться дружина Сергія Катерина.  16 лютий 2015 року, в день, коли він потрапив у полон, я дізналася, що ми чекаємо другу дитину. Останній лист я отримала 15 квітня, привезли з Мінська. Усе. Він написав, що у нього поганий стан здоров'я він втрачає слух. Але ми не можемо на даний момент нічого передати, навіть ті самі ліки.

Жінки зазначають, що змогли якимось чином передати листи, хоч це і заборонено, так само як і телефонні дзвінки й передачі. Дружини полонених говорять, що цією акцією вони намагаються привернути увагу не тільки української влади, а й міжнародної спільноти, яка має знайти важелі впливу на Російську Федерацію і незаконні збройні формування самопроголошених «ДНР/ЛНР», щоб нарешті почати обмін.

Ми безсилі,  в розпачі кажуть вони.  Ми виходимо, щоб сказати, що держава має гарантувати права нашим чоловікам, і не тільки на папері. Вони не захищені у правовому полі, бо не мають статусу військовополонених. Ми не знаємо, на що розраховувати і чого чекати. Але ми продовжуємо домагатися звільнення своїх близьких і чекаємо їхнього якнайшвидшого повернення.

Продовжує боротися за сина і Сергій Кодьман. Він чекає Олексія вдома вже майже 600 днів. 12 листопада 2015 року його син виконував бойове завдання і був захоплений в полон терористами «ДНР» у районі села Павлопіль неподалік від Маріуполя. Він перебуває у списках на обмін, проте досі рідні його не дочекалися.

В останньому листі він написав, що тепер зрозумів, що крім рідних і близьких вони там більше нікому не потрібні. Держава думає тільки про заводи і кредити. Вся надія на нас. Вони розуміють, що сидіти їм доведеться ще довго. Ще написав, що майже всі скаржаться на зубний біль. Він звернувся з проханням про лікаря ще у вересні 2016 року. Досі лікаря немає, каже Сергій.

Останні передачі хлопці отримали у грудні 2016 року та у лютому 2017-го. Зараз передачі рідні передають постійно, тільки вони не доходять.

Зараз сказали, що передачами і листами буде займатися тільки «Червоний Хрест». Три тижні тому ми упакували передачі і віднесли ім. Так вони і лежать, не відвезли. Уже не вперше у них залишаються наші передачі. Ми хочемо знати, де вони пропадають. Адже деякі рідні останні гроші віддають на них, скаржиться батько Олексія.

Серед активістів — і колишній полонений Володимир Жемчугов. Майже рік тому він був звільнений з полону бойовиків. За цей час він встиг зробити чимало для полонених, зокрема взяв участь у дебатах в ПАРЄ щодо доповіді з ситуації на Донбасі, де було змінене формулювання «громадянська війна» на «російську агресію». А також Володимир був одним з організаторів поїздки матерів військовополонених і заручників до Берліну, щоб вони виступили перед МЗС Німеччини і політиками у канцелярії Ангели Меркель і Бундестазі, де була піднята дуже важлива тема  історична відповідальність Німеччини перед Україною.

Жемчугов каже, що протягом перебування в полоні його дружина познайомилася з усіма матерями і дружинами полонених або зниклих безвісти на війні українців. Тепер вони разом ведуть боротьбу за кожного з них, і нагадують державі та міжнародній спільноті про полонених українців.

Уже після звільнення ми здружилися нас об'єднує спільна справа. Ми не можемо кинути їх, і завжди, коли є можливість, підтримуємо такі акції. Треба нагадувати всім, що йде війна, про те, що наші військовополонені, заручники перебувають на захопленій території, що є політичні в'язні в Росії і в Криму, переконаний Володимир Жемчугов.

Наостанок учасники акції одночасно випустили в небо жовті та блакитні кульки, наче передали звісточку своїм рідним у полоні. Кульки не відділялися одна від однох, летіли вгору в єдиному потоці, символізуючи надію на те, що ми незабаром побачимо наших захисників живими і вдома.

QHA