КИЇВ (QHA) -

Кримська татарка Сайбе Язиджиєва згадує, як спочатку німці спалили дотла їхнє село, а потім за наказом Сталіна всіх кримських татар вивезли з Криму.

Під час інтерв'ю Сайбе весь час плакала, розповідаючи про те, як її родина промучилася всі ці роки, так і не побачивши своєї батьківщини. Однак жоден диктаторський режим не зможе стерти національну пам'ять у людей, особливо культуру і традиції. І кримська татарка наостанок заспівала нам дуже гарну кримськотатарську пісню, в якій співається про велику любов до батьківщини — Криму.

Вона народилася 1930 року в Бахчисарайському районі в маленькому селі Гірка, де було всього три вулиці. Коли почалася Друга світова війна, їй було 13 років, і вона добре пам'ятає всі ті страшні дні, проведені в лісі після того, як німці спалили їхнє село.

— Якось увечері я гуляла з іншими дітьми селищем, і до нас несподівано прискакали на конях радянські партизани і сказали, що нам треба тікати, оскільки німці хочуть спалити село, а людей, що там живуть повісити. Вони тоді такий шум здійняли, попереджаючи людей про майбутнє нещастя. Мама саме була вдома з сестрою, а брата і батька перед цим забрали до Німеччини на роботу. Після почутого люди почали тікати і ховатися у лісі.

Сайбе Язиджиєва з гіркотою згадує, як люди ховалися в лісі, шукаючи хоч якісь затишні місця, щоб сховатися від нацистів. А в цей час німці, знайшовши їхнє селище, оточене лісом, спалили всі будинки. Жителі селища втратили все майно, залишившись лише в тому, що було на них.

На другий день мама з сестрою знайшли мене в лісі, адже ми бігли нарізно, ховаючись від нелюдей. До того ж була пізня осінь, і ми всі трусилися від холоду. Після того, як німці поїхали до Бахчисараю, люди повернулися в село, побачивши там самий попіл замість будинків.

Куди нам було йти? Війна триває, а навколо нас німці, які можуть нас зловити і відправити або на роботи до Німеччини, або повісити. Тому ми знову пішли до лісу, де спали в курені, а мати готувала їжу з продуктів, які давали партизани, що жили в лісових окопах. Жителі селища облаштовувалися в лісових нетрях, оскільки доводилося там жити по три-чотири місяці. Одні копали землянки, а інші жили у куренях.

Кримська татарка розповіла, що в кінці війни партизани пішли, залишивши беззахисних людей у німецькому оточенні. Після чого німецькі військові виловили в лісі всіх жителів селища, змусивши пройти їх пішки 30 кілометрів до Бахчисараю.

Нас всіх поселили у бараку, і навіть хотіли кудись відправити, але не встигли цього зробити, оскільки закінчилася війна. Коли нас випустили з бараку, то нас підібрав знайомий, у якого ми залишилися жити. Незабаром мама поїхала до Сімферополя до дядька на роботу, а ми з сестрою повернулися відбудовувати селище. Як тільки ми з сестрою прийшли в село, то «совіти» нас оточили і почали пакувати в машини. Ми тоді дуже злякалися, адже були зовсім одні і у нас нічого з собою не було, ні їжі, ні змінного одягу. Нас привезли до Бахчисараю.

Зовсім ще юні дівчатка були охоплені страхом через те, що залишилися зовсім самі, без батьків. Вони не розуміли, що з ними відбувається і куди військові з НКВД везуть всіх кримських татар. Однак сестра Сайбе не витримала, і, ридаючи, почала просити солдата відпустити її в одному з селищ, щоб вона хоч щось могла взяти в дорогу.

Серед солдатів теж були добрі люди, і один з них дозволив сестрі піти в селище і взяти хоча б щось із собою. Сестра зайшла в порожній будинок і взяла два матраци та їжу. Потім нас як собак почали кидати у вагони. Після того, як поїзд рушив я захворіла, а сестра стояла біля мене і плакала, постійно повторюючи: «Будь ласка, розплющ очі! Якщо ти помреш, то що я буду робити одна в далекому краї?». І ми прямо у вагоні в кутку довбали дірку, щоб можна було вийти з вагона, адже він був вщерть забитий людьми. Двадцять днів ми їхали голодні, поки нас не вивантажили в Узбекистані.

Після всіх негараздів і військових жахів у Криму на Сайбе очікували злидні і утиски в Узбекистані. Сестер Язиджиєвих поселили в будинку, де жити було неможливо. У приміщенні не було ні вікон, ні даху, і воно більше нагадувало занедбану халупу.

Сестра посадила мене на підвіконня, і, плачучи, благала не вмирати, адже поруч не було жодної рідної душі. Але через три місяці мама нас знайшла, спішно виїхавши з Сімферополя, щойно дізнавашись, що нас депортували, і пройшла пішки не одне узбецьке селище, питаючи у людей, чи не зустрічали вони двох дівчаток. Коли мама нас побачила, то розплакалася.

Зі сльозами на очах кримська татарка розповіла, що у неї не було нормального дитинства, і всю молодість вона промучилася в Узбекистані. Навіть коли зі своєю сім'єю 1970 року спробувала повернутися до Криму, то, згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які раніше проживали у Криму», їй заборонили жити на батьківщині — у Криму, бо у них не було прописки.

Я з чотирма дітьми оселилася у селищі Партизани Херсонської області. Спочатку у мене не було прописки, і ми її отримали вже при Україні, почавши будувати свій будинок, який я досі не добудувала. Нас протягом трьох років не хотіли брати на роботу...

Наостанок Сайбе Язиджиєва побажала всім кримським татарам, які зараз переживають всілякі утиски від РФ у Криму, здоров'я і терпіння. Вона сподівається, що все-таки правда восторжествує, і її народ повернеться на свою Богом дану землю, і ніяка влада не зможе зломити кримськотатарський народ.

Татари досі мучаться, але ж як ми страждали весь цей час. Ми теж хочемо жити у Криму, але хто нас туди забере? Я молюся, щоб закінчилася війна в Україні.

На наше запитання: «Що для Вас Крим?» — Сайбе відповіла:

 Крим це моя душа і найкраще місце на планеті, адже батьківщина це найважливіше, що є у людини. Я б хотіла не тільки там померти, але і щоб мої онуки там жили. Але ви ж бачите, як усе обернулося?

Настя Бєлова, Еліна Сулима

QHA