КИЇВ (QHA) -

Військовий психолог Олексій Карачинський декілька разів їздив до зони АТО, де спілкувався з військовослужбовцями та мирним населенням. В цьому 27-річний Олексій відчуває не лише обов’язок перед державою, а й потребу допомогти насамперед людині, ким би вона не була, подолати страх, який з’явився з війною. Так, уже понад три роки він віднаходить сенси в житті тих, хто пройшов війну.

Окрім того, Олексій Карачинський — співзасновник документального «Театру Переселенця», що став одним із найгучніших мистецьких явищ в Україні за останні декілька років. Через реальні історії з життя переселенців, яких в Україні налічується вже близько 2 мільйонів, учасники проекту показують не лише ситуацію на окупованих територіях, а й таким чином допомагають цим людям подолати психологічні травми і віднайти перспективу у нових реаліях.

Звідки взялася небайдужість до долі власної країни, чому важливо говорити про війну не в цифрах, а в іменах, та з чим найчастіше звертають військовослужбовці до психотерапевта на війні — Олексій Карачинський розповів QHA.

Про Майдан і Психологічну сотню


...Я не відразу прийняв позицію Майдану й дуже довго вагався. Проте десь 14 січня, якраз перед першими розстрілами, записався до психологічної сотні. В мене було 2-3 об’єкти. Після військової служби їхав до центру міста і працював із запитами учасників революції.

Люди зверталися з різним. Поясню, в таких випадках людина може перебувати у двох різних психологічних станах — стан афекту (це може бути паніка, істерика, тремор), і другий стан, коли вже щось відбулося, але бентежить і не дає спокою. Так ось — було і те, й інше.

Найбільш показовий стан панічної атаки я побачив саме на Майдані. До мене привели чоловіка, приблизно 35 років. Він безперестанку про себе шепотів: «Я нікого не знаю. Я всіх боюся. Мені все загрожує». В нього бігали очі й сильно трусилися руки. Що я зробив — подивився на нього і спитав як його звати. Він назвався Орестом. Тоді я протягнув руку і назвав своє ім’я. Ми привітались. Я тримав його руку десь 17 секунд, після чого запитав: «Ну що, тепер ми знайомі?». В такому випадку спрацьовує лінійне мислення. Після того, як Орест відчував, що нікого тут не знає і йому загрожує смерть, він познайомився з кимось, що само собою вже знизило ефект паніки. Я поклав його руку на свій пульс і пояснив йому, що якби нам щось загрожувало, то я теж би боявся. Так потрохи ми знизили рівень панічної атаки. Вже пізніше під час розмови з'ясувалося, що в Орестової дружини проблеми з серцем, у нього вкрали документи, а друзі, з якими він приїхав із Львівської області, десь зникли. Стресу виявилось забагато, тому організм вирішив подолати ситуацію завдяки панічній атаці.

Не обійшлося й без зовсім унікальних випадків, які поки що більше не повторювалися в моїй практиці. Одного разу до мене звернувся 50-річний чоловік, який завжди жив з мамою. Свого часу мати вмовила його не вступати нікуди після школи, і весь цей час він бачив лише стіни власної квартири і маму. Коли ж побачив, що відбувається в країні, вийшов з дому. Майдан став для нього останньою надією на зміни в житті, адже чоловік елементарно не вмів спілкуватися. Все його спілкування — телевізор і мама, а він дуже хотів знайти друзів.

Окрім того, до мене приходили люди й ми обговорювали питання життя і смерті, розбираючись в цих поняттях. Були й звернення, пов’язані з пошуком сенсу. Вони запитували: «Чому гинуть люди? Чому так відбувається? Хто буде за все це відповідати? Чи буде «Беркут» притягнений до відповідальності?». У нас так само немає відповідей на ці запитання, проте є можливість допомогти людині розібратись в тому, на що ми можемо впливати і на що можемо отримати відповіді. Адже неможливо знати неможливе.

Про роботу з військовими з Криму та зони АТО


...Відразу після подій на Майдані був невеликий вакуум, почалися події у Криму. Протягом місяця я займався психологічною реабілітацією військовослужбовців, що місяць були в оточенні «зелених чоловічків» на півострові.

У декотрих було присутнє відчуття зради. Не в усіх, але було. В декого опускалися руки. Здебільшого я працював із моряками, зокрема з екіпажем корабля «Черкаси». Їх було дванадцятеро, всі «контрактники». Для багатьох моряків корабель — святе, фактично дім, адже майже все життя проходить у плаванні.

Під час зустрічей працював зокрема і з проблемою зневіри. «Нам не дозволили стріляти, доводилось відбиватись палками, і в цей час на нас дивилися лазерні приціли», — казав у розмові зі мною один хлопець. І що мені особисто найбільше приємно досі, що з окремими військовослужбовцями ми провели гарну психологічну роботу, віднайшли сенси й що найголовніше — зрозуміли, до чого треба готуватися українцям, бо з’явилося розуміння того, що почнеться війна і навіть повномасштабна.

Цей моряк попросив, що б я знайшов йому прапор Військово-морських сил України. Для нього це насправді було дуже важливо. Через Збройні сили це робити дуже складно, та й довго чекати. Тому я просто купив цей прапор. А ще в нього була мрія потрапити на футбольний матч «Динамо» (Київ) — «Металіст» (Харків). Він хлопець з села і для нього це визначна й особлива подія. Ми з друзями-документалістами домовилися з власниками стадіону і того дня коментатор оголосив вихід не двох команд, а трьох — «Динамо», «Металіст» і команда екіпажу корабля «Черкаси», тих військовослужбовців, які дотрималися військової присяги і не зрадили Україні.

Це таке піднесення для них. Мені й самому було приємно, й друзям-документалістам, з якими ми придумали таку штуку.

Останнім часом ми читаємо зведення з АТО — загинуло стільки-то людей, поранено стільки-то. Коли ж це не просто статистика, коли бачимо конкретних людей це зовсім інше. Наприклад, не просто 12% військовослужбовців з Криму, котрі не зрадили. А ось вони ці військовослужбовці — конкретні люди, прості хлопці. Ми бачимо як вони усміхаються і як виглядають. Це по-іншому сприймається.

В АТО я поїхав у кінці серпня. Я — капітан, офіцер ЗСУ, тобто військова служба — мій основний вид діяльності. Тому вже коли починався Крим, по-іншому я думати не міг. Я готовий був воювати, адже не можна в мирний час отримувати зарплату за податки українців, а коли вони потребують мого захисту  втекти від відповідальності. Та й мені до вподоби філософія Сковороди — «філософія чистого серця» — якщо в тебе чисте серце і чисте сумління, то ти не будеш боятися смерті.

Окрім того, ще й батько — учасник бойових дій. Він брав участь у військовому конфлікті у Вірменії (Карабаський конфлікт, котрий переріс у війну між вірменами і азербайджанцями з 1988 по 1994 роки переважно за контроль над Нагірним Карабахом, — ред.). Тоді там були активні бойові дії… Потім ще чотири роки був ліквідатором 8-бального землетрусу, який все зруйнував. Я навіть не уявляю як він вижив…

В мене був особовий склад — 80 солдатів. Офіцер не може, наприклад, під час фізичної підготовки просто стояти і дивитися, як вони бігають. Я мав бігати разом із ними, а не казати: «Підтягуйтеся» і не показати першому як це робити. Так само тут. Не можна бути лідером у колективі ще й з підлеглими, якщо ти сам не є прикладом. Однак зараз у мене немає особового складу, бо я займаюся написанням дисертації.

На сьогодні небагато військових спеціалістів, які вміють працювати з людиною, з конкретним запитом, конкретними проблемами. Тобто у військовому організмі, в частинах нема як таких психотерапевтів, а є психіатр і медичний психотерапевт у клініках і психолог, який, наприклад, бачить, що в людини ознаки посттравматичного розладу, й відправляє до психіатра. А там уже — медикаментозні засоби. Проте корінь проблеми не вирішено. Антидепресанти ж лише допомагають у лайт-версії переносити депресію. І тут я бачу свою місію. Оскільки я не дуже гарно вмію стріляти, бо погано бачу, і зовсім не бойовий, але я можу допомагати людям у вирішенні їх проблем.

Їхати в АТО я виявив бажання сам. Вперше — вкінці серпня 2014 року я працював із 30-ю Новоград-Волинською бригадою, яка вийшла з-під Семенівки. Бригади майже не лишилося.

Загалом в АТО я їздив чотири рази, проте страшнішого, аніж вперше, я досі не бачив. Саме у плані того, що діється із психікою людини після отакого жахіття. Не всі вижили, й вони дійсно пережили там пекло.

Найважче в роботі те, що серед військових, якщо ти не маєш авторитету, ніхто до тебе не буде звертатися. Тим паче в нашому суспільстві, де психолог дорівнює психіатру. А там, коли приїхала команда з чотирьох психологів, і ми повідомили бійців, що є спеціалісти, до нас вишикувалися черги, чого ніколи не було у ЗСУ. Хлопцям вже нічого не допомагало: ні алкоголь, ні стрілянина вгору, ні пускання символічних салютів, коли стемніє. Тут в принципі проблеми контакту не було. Було надзвичайно велике навантаження, адже за день мені доводилося проводити десь 4 консультації по годині-дві.

Другий раз я вже працював із військовими, котрі тільки їдуть у пекло, і вони ще не були готові. І цей другий раз, мабуть, був найскладнішим саме для мого внутрішнього світу. Чому? Тому що коли з Семенівки вийшли бійці, я не був знайомий з тими, хто там загинув. Для мене це теж залишилося статистикою. А тут, коли я працював із 42-м батальйоном територіальної оборони, то я вже знав людей. Я знав, що це не просто боєць, а батько сімох дітей, що він з Донецької області і йде на війну саме тому, що не може сидіти вдома і чекати, коли до нього прийде ворог. Тут складно, бо ти їх усіх знаєш, але не знаєш, скільки їх залишиться. Вони їхали в Дебальцеве…

Втретє я був вже сам під Дебальцевим, безпосереднім учасником бойових дій. І там психологічна допомога відбувалася просто в ході бойових дій, під постійним обстрілом. Але чомусь там мені було найлегше, хоча смерть була найближче. Скоріш за все, що до третьої поїздки я вибудував певне ставлення до смерті.

Страху смерті в мене ніколи не було, але тут ти бачиш, що з людьми коїться, і в АТО їдуть вже твої друзі. Проте є такий ритуал ініціації, коли хлопець стає чоловіком. Наприклад, в африканських племенах цей ритуал полягає в тому, щоб 14-річний хлопець вбив у одиночній боротьбі алігатора. Після цього він стає чоловіком. От такий акт ініціації в мене відбувся на Майдані, коли мої знайомі зі спеціальних служб сказали, що виходити не треба (а тоді саме були перші вбивства), бо всередині Майдану є спеціальний підрозділ з пістолетами і гранатами, аби робити зачистку зсередини. Тоді переді мною постав вибір — йти чи ні, або ти залишаєшся до кінця життя боягузом, або переборюєш цей страх і більше (в плані таких рішень) його не відчуваєш. Саме тоді в мене це відбулося.

Вдруге я повертався з чергування, коли був розстріл. Мені вже не було страшно. Я біг на Майдан з Печерська, бо транспорт не працював. Найстрашнішим було лише те, люди почнуть йти з Майдану і все закінчиться після тих розстрілів, що це зло може перемогти і далі країна перетвориться на якусь Північну Корею. Вдруге мені вже не було страшно. Тільки вперше, коли постав момент вибору.

Про те, що запитують у психолога військовослужбовці


...Тут є два моменти. Перше це навчання, максимально наближене до бойових дій. Наприклад, якщо я займаюся радіозв’язком, то одна справа, що ти навчаєшся в класі, друга справа — ти навчаєшся на полігоні й зовсім інше — коли ти чуєш гуркіт автомата і в цей момент повинен зв’язуватися. І коли людина виводиться із зони комфорту, не просто в класі навчається, а коли для неї стає звичним стан війни, це найкраща підготовка. На жаль, для такої підготовки бійців нашим ЗСУ ще працювати і працювати.

Друга складова це індивідуальні запити, з якими я й працюю. Якщо у шпиталях розмовляють з людьми і потрохи витягують їх на те, щоб з'ясувати їхню психологічну проблему, то в таких умовах у мене немає часу. Я вирішую проблему, якщо є людина зі сформованим запитом. Ось наприклад, вам потрібно завтра брати автомат і йти на війну. Ви будете краще знати, ніж я, що бентежить вас у цей момент, з чим хотілося попрацювати. Або ж як вам спілкуватися з жінкою, адже протягом останніх  восьми місяців бачили лише поле і вісьмох своїх друзів на взводно-опорному пункті. Він каже: «Я не знаю як розмовляти з жінкою, руйнується сім’я». Це вже той запит, який я чую там. Або, наприклад, у Семенівці до мене звернувся боєць і сказав: «Коли я чую гуркіт, я не володію своїм тілом і в мене відбувається каловипускання. Я нічого не можу з собою зробити». Все дуже індивідуально.

Можу лише сказати, що запити відрізняються до, після і під час бойових дій. Здебільшого під час бойових дій запитів практично немає. Лише стресові ситуації, коли тіло виходить із зони комфорту і людина входить у ступор. Проте під час чергування у Дебальцевому я спілкувався з хлопцями, бо ж треба цілу ніч стояти на посту. Та й це така собі профілактична робота, адже там не було коли ходити до психологів. І я вибудував такий підхід вночі. Від цього вже нікуди не дітися. І ось так з однією ротою переспілкувався повністю. Спрацювало так зване сарафанне радіо, коли бійці самі просили з ними почергувати. Це вже така специфіка роботи.

Про психологічну реабілітацію після війни


Дев’яносто відсотків військовослужбовців, які мають симптоматику після травматичного стресового розладу (а це приблизно 20% від загальної кількості), схильні до розлучення після повернення з війни. Тому що чоловік поїхав одним, повернувся іншим. Він то може й хоче, щоб усе було добре, але уві сні може зірватися й стягнути жінку за волосся з ліжка «в окоп», щоб врятувати. Ну два, три рази жінка це витримає. А якщо це буде завжди — ні.

Можу навести середньосвітову статистику — 20% військових повертаються з війни з посттравматичним розладом. Проте, наприклад, в Ізраїлі це всього 3%. По-перше там дуже сильна профілактика. Друга причина, що це вже зона комфорту, адже країна багато років перебуває у стані війни. Третє це реабілітація. У нас — побув на війні, звідти відразу поїхав додому. З одного світу після п’яти годин поїздки в інтерсіті боєць потрапляє у зовсім інший світ. Психіка не встигає перебудуватися. В інших країнах людину у складі свого підрозділу відправляють в санаторій на відпочинок, де вони разом відвідують лікарів, проходять курси масажу, психологічну реабілітацію. Місяць вони перебувають там. Так, це теж інший світ, проте вони разом із побратимами. І що важливо — не можна від цього відмовитися. Такий собі перехідний етап з певним медичним підходом. Це в нас все просто я тут, а потім там, і навпаки. За кордоном реабілітацією займається держава, і в людини немає вибору, її відправляють туди й платять гроші за те, що там знаходишся. У нас же, якщо ти хочеш у санаторій, то приходить телеграма, що можна піти на курси масажу тощо. А коли запитуєш, до кого піти, тільки розводять руками. Якщо хочеш поїхати в якийсь санаторій, йди сам займайся цим, а ветерани по-іншому думають. У нашій державі правильно — це йти самому займатися, змінювати щось. Проте ветерани не хочуть цього робити, бо вважають, що своє відстояли. Тому ці санаторії пустують.

На реабілітацію військовослужбовців держава виділила 50 млн гривень, але не було вказано, як розподілити ці кошти. Тобто вони спустилися вниз, на місця, а інструкція, як ними розпорядитися  відсутня, і всі вони повернулися нагору. Всі 50 мільйонів сьогодні «висять».

З полоненими, які повернулись, ще важче. Що найстрашніше в полоні? Це те, що там знищують людську гідність. А коли її немає, то й сенсу щось робити немає. Згадайте «1984» Оруелла. Головного героя не просто вбили, а морально знищили, коли він проходив через усілякі муки. Це як приклад того, що відбувається з людиною в полоні.

В мене не було особистого спілкування з такими людьми, але були чутки, що каструють полонених. Тут дуже складно сформувати якийсь запит і взагалі знаходити підсилення особистості. В цій ситуації треба «копати» період до статевого дозрівання, коли ми були дітьми. Тоді не було сексуального потягу, проте ми були щасливі. Гралися, гуляли. І ту в принципі є якесь вирішення. Вже пізніше, коли читав лекції на цю тему, зрозумів, що взагалі не потрібно займатися сублімацією, і тоді вся енергія буде направлена на те, завдяки чому ти вирішив змінити цей світ на краще.

Проте був єдиний випадок, коли я відмовився від консультації хлопця, в якого залишився сам лише тулуб. Він — без рук і ніг, та ще й обгорілий. В нього було лише одне бажання, щоб йому поставили протези тільки для того, щоб покінчити з собою, бо не мав навіть можливості себе вбити…

Для категорії полонених і людей, які були повноцінними, а потім, до прикладу, стали сліпими, півсвіту руйнується. Якщо не віднайти сенс, то людина не знає, як бути. Хоча й тут можна знаходити — ставати крутим музикантом. Можна, якщо є бажання, але все одно  — це дуже складно.  А в тих, хто повернувся з полону, втрачена гідність, і їх потрібно не стільки навіть психологічно, як великою любов’ю повернути до життя. Що робила матір Тереза? Вона підіймала людей, які втратили гідність, саме любов’ю.

Розмову вела Ольга Волинець

ФОТО: з особистого архіву Олексія Карачинського

QHA