КИЇВ (QHA) -

Василь Семенович Стус народився у Вінницькій області, проте дитинство і юність провів на українському Донбасі, в самому його серці — Донецьку.

Стус почав писати ще під час навчання в Донецькому інституті, коли відкрив для себе творчість європейських поетів Гете і Рільке. Також Стус переклав українською мовою близько сотні творів цих поетів, які, на жаль, були конфісковані і втрачені для нас.

Перші вірші Василь Семенович опублікував 1959 році у газеті «Літературна Україна».

З березня по жовтень 1963 року він був головним редактором газети «Соціалістичний Донбас», яка виходила українською мовою тиражем в десятки тисяч примірників. Він змушений був призупинити роботу, бо поїхав навчатися до Києва до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка. У Києві він подав до видавництва свою першу збірку віршів — «Круговерть».

Столиця України середини 60-х років ще жила надіями хрущовської відлиги. Молодий поет занурився в інтелектуальне середовище столиці, вступивши до Клубу творчої молоді, який очолив Лесь Танюк. Саме тут він протестував проти розпочатої політики русифікації та переслідування української інтелігенції. За це поета виключили з аспірантури.

Незважаючи на важкі потрясіння, саме в цей період він одружився. Його обраницею стала Валентина Попелюх. 1966 року у них народився син Дмитро (зараз відомий літературознавець).

Стус з дружиною і сином

Василь Стус. Синові (переклад Редьярда Кіплінга)

Коли ти бережеш залізний спокій
всупір загальній паніці й клятьбі,
коли наперекір хулі жорстокій
між невірів ти віриш сам собі.

Коли ти вмієш ждати без утоми,
обмовлений, не станеш брехуном,
ошуканий, не піддаєшся злому
і власним не хизуєшся добром.

Коли тебе не порабують мрії,
в кормигу дум твій дух себе не дасть,
коли ти знаєш, що за лицедії —
облуда щастя й машкара нещасть.

Коли ти годен правди пильнувати,
з якої вже зискують махлярі,
розбитий витвір знову доробляти,
хоча начиння геть уже старі.

Коли ти можеш всі свої надбання
поставити на кін, аби за мить
проциндрити без жалю й дорікання —
адже тебе поразка не страшить.

Коли змертвілі нерви, думи, тіло
ти можеш знову кидати у бій,
коли триматися немає сили
і тільки воля владно каже: стій!

Коли в юрбі шляхетності не губиш,
а бувши з королями — простоти,
коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
нічим тобі не можуть дорікти.

Коли ти знаєш ціну щохвилини,
коли від неї геть усе береш,
тоді я певен: ти єси людина

і землю всю своєю назовеш.

1972 року відбувся перший арешт Стуса. Йому інкримінували «антирадянську діяльність». 1979 року йому вдалося повернутися в Україну, однак уже 1980-го — знову арешт. Адвокатом Стуса виступав Віктор Медвчедчук. Василь Семенович активно протестував проти такого адвоката, вважаючи його «комсомольським, агресивним діячем, який не цікавився його справою». Під час винесення вироку Медведчук заявив, що «діяльність Стуса має бути покарана, однак просить суд звернути увагу на те, що Стус виконував, працюючи на заводі, норму і нещодавно переніс операцію на шлунку». Після цього засідання перервали, а наступне почали вже з оголошення вироку. Стус вважав, що це порушило право на останнє слово.

Віктор Медведчук

Багато юристів кажуть, що Медведчук міг, навіть в умовах радянської тоталітарної системи, захистити підсудного. Сам же Медведчук наполягає на тому, що такої можливості у нього не було.

Стуса відправили до Пермського краю. 1985 року українська діаспора спробувала висунути його на отримання Нобелівської премії, проте не встигла. Стус трагічно загинув у карцері в Пермському краї в ніч з 3 на 4 вересня. Офіційно — від зупинки серця. Колишній політв'язень Василь Овсієнко вважає, що від удару карцерними нарами, що було спеціально підлаштовано.

Нобелівську премію Стус так і не отримав, оскільки її дають лише живим.

Могила Василя Стуса (крайня праворуч) і двох його побратимів: Юрія Литвина і Олекси Тихого, які загинули у таборах

1989 року його перепоховали у Києві. Похорон став справжньою акцією протесту проти тоталітарного режиму, який почав потихеньку слабшати в умовах перебудови. До незалежної України Стус не дожив лише 6 років.

Відчуваючи подих тоталітарної імперії, Стус написав «Як добре, те що смерті не боюсь я», де наочно заявив про марність боротьби режиму з ним.

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів’ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

Однак навіть в незалежній Україні не зразу оцінили велич особистості Стуса. Лише 2005 року він отримав звання Героя України посмертно.

У Донецькому університеті, де він навчався, проросійські студенти і викладачі виступили категорично проти присвоєння навчальному закладу імені Стуса, вони кричали: «Хто це?», деякі казали, що «Стус бандерівець», «вішав комуністів». Зараз університет у вигнанні носить ім'я Стуса (переїхав до Вінниці), однак більшість тих, хто кричав проти присвоєння імені Стуса, залишилися з бойовиками, створивши свій університет. 2015 року у так званій «ДНР» демонтували з корпусу університету барельєф українського поета.

Діра на мвсці барельефу Стуса у Донецьку

2016 року вийшов 20-ти хвилинний фільм про Стуса. Головну роль у ньому зіграв відомий український актор і режисер кримськотатарського походження Ахтем Сеїтаблаєв.

 

На жаль, багато віршів Стуса не збереглися. Тому кожен твір є цінним. Стус багато писав про тяжку українську історію, одним з таких є вірш «Сто років як сконала Січ», де він показує долю України після знищення Січі і рабське становище українців у складі імперії.

Сто років як сконала Січ.

Сибір. І соловецькі келії.

І глупа облягає ніч

пекельний край і крик пекельний.

 

Сто років мучених надій,

і сподівань, і вір, і крові

синів, що за любов тавровані,

сто серць, як сто палахкотінь.

 

Та виростають з личаків,

із шаровар, з курної хати

раби зростають до синів

своєї України-матері.

 

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

 

Ти ще виболюєшся болем,

ти ще роздерта на шматки,

та вже, крута і непокірна,

ти випросталася для волі,

 

ти гнівом виросла. Тепер

не матимеш од нього спокою,

йому ж рости й рости, допоки

не упадуть тюремні двері.

 

І радісним буремним громом

спадають з неба блискавиці,

Тарасові провісні птиці —

слова шугають над Дніпром.

Хочеться вірити, що український народ більше ніколи не зазнає жахів Голодомору, репресій, терору і рабського становища на своїй землі, як у це вірив український патріот Василь Семенович Стус.

Підготував Микола Шевчук

QHA