КИЇВ (QHA) -

Український кінорежисер Олександр Муратов має нереальну біографію, якої б на декілька фільмів вистачило. Його батько — відомий український поет і драматург Ігор Муратов. Після Другої світової війни Муратов абсолютно випадково став зв’язковим УПА, а на початку 90-х брав участь у першій російсько-чеченській війні, коли поїхав до Чечні знімати документальний фільм про сталінську депортацію чеченців у 1944 році.

У 50-х роках минулого сторіччя він працював з Олександром Довженком. Його друзями були кінорежисери Сергій Параджанов та Василь Шукшин, а дружиною — культовий режисер Кіра Муратова. Сам Олександр Муратов зняв 25 художніх і 13 документальних картин та написав десять книг.  Серед найвідоміших фільмів — «Гонки по вертикалі», «Стара фортеця», кінотрилогія за творами Миколи Хвильового та «Татарський триптих» за кримськотатарськими новелами Михайла Коцюбинського.

Фільм про кримських татар Муратов хотів зняти протягом багатьох десятиліть, але за радянських часів це було неможливо. На сьогодні «Татарський триптих» залишається єдиним кінофільмом, знятий кримськотатарською мовою.

Про своє кримськотатарське коріння Олександр Ігорович знає з дитинства. Його справжнє ім’я — Ескендер. Так його назвав дідусь — кримський татарин..

У розмові з кореспондентом QHA Олександр Муратов розповів про історію своєї кримськотатарської родини, як вдалося домогтися дозволу на зйомки фільму кримськотатарською мовою та чи підтримує створення кримськотатарської національно-територіальної автономії.

«Я на чверть кримський татарин, на чверть німець і наполовину українець»

Мій прадід Максуд був купцем Другої гільдії, торгував східними солодощами і кримськими фруктами. Він завжди переймався кримськотатарськими проблемами. Прадіда дуже поважали і навколо нього збиралась невеличка кримськотатарська громада. Люди збирались у його будинку, розмовляли кримськотатарською мовою, співали пісень...

Прадід потрапив з Криму до Харкова під час еміграції в 1861 році. Тоді з кримських земель більшість, а це близько 200 тисяч осіб, поїхали до Туреччини, а решта – в Харківську, Полтавську та інші не надто заселені області. Вони мали можливість переселитись з худобою, з усім майном. Все було не так жорстоко, як під час депортації у 1944-му.

Максуд спочатку служив коноводом у царських стайнях у Петербурзі. Потім завідував стайнями у селі Хрінове Рязанської області, де працював з орловськими рисаками. Коли заробив достатньо грошей, повернувся додому й став продавати кримські солодощі та фрукти.

Мій дід — кримський татарин — мав ім’я Лютфі Максудович, але всі його називали Леонтій Максимович. Він не був схожий на типового татарина, бо мав світло-руде волосся та світлі очі. Він ніколи не афішував, що був кримським татарином. Дід закінчив у Парижі агрономічний інститут і працював агрономом, але згодом втрутився в революційну діяльність, проте був не в більшовиках, а серед боротьбистів, точніше був українським есерівцем — соціалістом-революціонером. Потім він вийшов з партії Українська партія соціалістів-революціонерів. — Ред.) і працював у раднаргоспі (на той час — вища економічна рада), де займав високу посаду.

У 30-х роках почалися репресії. На той час він товаришував зі Скрипником (Микола Скрипник — український радянський партійний і державний діяч. — Ред.), більшовиком, який був активним провідником українізації. Коли застрелився Скрипник, через деякий час, щоб вберегти родину від репресій, мій дід пішов до лісопарку і червонопрапорною зброєю, якою був раніше нагороджений, застрелився.

Через те, що вся родина трималась на його здобутках, бо дід добре заробляв і мав чимало привілей у суспільстві, мій батько мав можливість навчатись в університеті на філфаку, а мама —  у медичному інституті.

Після загибелі діда мама змушена була піти працювати медсестрою, а батько — робітником на Харківському тракторному заводі, де став відомим пролетарським поетом. Для того, щоб я не помер з голоду, вони змушені були відправити мене до прабабусі на відгодівлю. Там я жив майже до 6 років. Потім мене привезли до Харкова, де я й познайомився зі своїми кримськотатарськими родичами.

Мій дід був одруженим на українці – представниці заможного роду Яцурів, які мали власний цукрозавод. Її батько — німець за походженням.

Тому я на чверть кримський татарин, на чверть німець і наполовину українець.

«Дорогою в Азію діда Енвера застрелили і кинули в ту ж могилу, яку він викопав»

Наша сім’я підтримувала зв’язки з родичами у Карасубазарі (тепер — Білогірск, АРК). Моя двоюрідна бабуся Мер’єм брала мене з-під полтавського села і возила до родичів на море. Там нас гарно, гостинно приймали.

Пам’ятаю, коли мені було п’ять років і мене привезли до Криму, то двоюрідний дід Енвер на арбі повіз мене таємною дорогою через гори до Судака, щоб я побачив море. Тоді я побачив море вперше. Досі пам’ятаю ту чудову Генуезьку фортецю. Обгорів я тоді страшенно, і коли ми приїхали додому, то мене почали карапузом обзивати. Якщо перекласти, то карапуз буквально означає «чорнопуз». Оскільки татарські діти ходили голими, то й мали чорні животи.

Дід Енвер працював лісником у казковому лісі біля Карасубазара. У мене було враження, що Мосфільм побудував там декорації – неймовірні, вигнуті дерева, яких я більше ніколи не бачив у житті.

Під час війни дід Енвер всіляко допомагав радянським партизанам. І вже після визволення Криму, коли почалась депортація, його стали висилати з усіма кримськими татарами. Командир його загону пішов до НКВС й намагався за нього вступитись, казав, що це наша людина, яка допомагала боротися з німцями. Йому сказали, що якщо він захищатиме «зрадників Батьківщини», то разом з ними відправлять до Середньої Азії.

Закінчив він своє життя дуже трагічно. До Середньої Азії кримських татар везли у вагонах для худоби. Жінки соромились іти у закритих вагонах «до вітру» і часто вмирали від розриву сечового міхура. Від задухи і голоду діти помирали на руках у матерів.

Загинув дід Енвер у казахському степу. Коли зупинився потяг, чоловіків, які ще мали хоч якісь сили йти, вивели на вулицю і змусили копати могили для загиблих, щоб не везти далі трупи.

Чоловіки копали яму, поряд стояли солдати й лузали насіння. З вагону вийшла жінка з напівмертвою дитиною на руках. Головка відкинута. Коли всіх мерців поклали в яму, солдат вихопив ще живу дитину в матері й кинув донизу. Мій дід не витримав і лопатою зніс череп цьому солдату. Діда Енвера застрелили і вкинули в ту ж могилу, яку він викопав. Ось так з ним повелись ті, кому він допомагав у війну.

Про депортацію мені здебільшого розповідала бабуся Мер’єм. Вона мала дві дочки – чорняву красуню  Фатьму і руденьку Айше. Їх обидвох вивезли до Німеччини фашисти. На жаль, їх сліди загубилися й досі невідомо, що з ними сталось.

Сама ж Мер’єм у 1942 році через голод пішла до Криму пішки. І тільки-но вона доїхала до Карасубазару, почалась депортація. Її так само заслали.

Коли моя мама повернулася до Харкова з фронту, де вона була в шпиталях, відразу вирішила повернути Мер’єм. Вона була наполовину німкеня, але мала дуже зручне прізвище – Мартен, яке було насправді німецьким, але вона завжди казала, що має французьке походження. Адже під час війни німецьке походження м’яко кажучи було непопулярне. Це їй допомогло в звільненні родички. Вона зібрала документи, які підтверджують, що Мер’єм не могла співробітничати з німецькими окупантами, бо жила в Харкові. Таким чином мама врятувала не тільки бабусю, а я її двох онуків.

Сам я під час війни потрапив до узбецької сім’ї. Вони забрали на виховання мене з дитячого будинку в Самарканді. Це ціла поема про те, як я там жив. Там, у 1942 році я втратив своє кримськотатарське ім’я Ескендер, яке мені дав дід при народженні. Мене всі називали Сашком, тому так і записали у метриці.

«Мені довелось схитрувати, щоб зняти фільм кримськотатарською мовою»

Я завжди хотів зняти фільм про кримських татар. Проте за радянських часів це було неможливим, бо відношення до кримських татар було, м’яко кажучи, негативне. Я пам’ятаю, як у 1949 році разом із батьком – Ігорем Муратовим, лауреатом Сталінської премії — нас не селили до готелю у Ялті через неслов’янське прізвище.

Та й вже за часів незалежної України мені все-одно казали – навіщо тобі ті кримські татари. Це зараз через окупацію всі полюбили кримських татар. У 90-ті все було складно. З одного боку — «здастуйте, наші дорогі», а з іншого – жодних прав, про автономію й мови не було, Меджліс не визнавали офіційно.

Кадри з фільму "Татарський триптих". 2004 рік.​

Щоб зняти «Татарський триптих», мені довелось схитрувати. Я взяв три відомі мені з дитинства новели Михайла Коцюбинського, присвячені кримськотатарським жінкам. Оскільки Коцюбинський — класик української літератури, то, будь ласка, знімайте. І таким чином, хоч і не одразу, бо чотири роки добивався цього, я отримав можливість зняти фільм.

У фільмі все аутентичне, все справжнє. Як було насправді, так і знято. Головним чином грали кримськотатарські актори. Ахтем Сеїтаблаєв і Ельмар Аблаєв були в мене другими режисерами і обидва знімались, як актори. У картині багато Бахчисараю, неповторні краєвиди Криму.

«Татарський триптих» — це перший фільм кримськотатарською мовою і поки єдиний.

«Ще давно у мене була ідея створення кримськотатарської автономії, але її заплювали»

Коли почались події в Криму, найперше, що я сказав: які у нас телепні у керівництві держави. Адже в перші дні окупації можна було багато чого зробити, проте ми настільки були перелякані й настільки не чекали цього від Росії. Це був період української розгубленості. Тоді я був по-справжньому злий.

Поїхати до Криму я не можу, тому що знаходжусь у федеральному розшуку РФ через участь у російсько-чеченській війні. Я не божевільний, щоб поїхати до Криму.

Сьогодні я підтримую створення кримськотатарської автономії. Ще давно у мене була ідея, яка не знайшла підтримки, щоб після повернення з депортації кримські татари заселили Бахчисарайський і Судакський райони. Щоб зробили автономію хоча б у межах цієї території, такий собі автономний округ. Саме на ту хвилину. Але люди хотіли поселитись туди, де краще, — Сімферополь, Ялта. Мою ідею заплювали, а про це я казав і Рефату Чубарову, й іншим. Якби згуртувались і відразу зробили так, то згодом можна було б розширювати межі округа й створити повноцінну автономію.

Колаж, на якому зображений глава Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. Автор — Олександр Муратов.

Я не кажу, що у кримськотатарській автономії повинні жити лише одні кримські татари. Проте варто згадати, як до Другої світової війни існувала Кримська автономія, де проживало багато інших народів, проте все одно титульною нацією Криму була кримськотатарська.

QHA