КИЇВ (QHA) -

Кримські татари мають спільний біль — досвід депортації 1944 року. Хтось став свідком тієї трагічної ночі й вижив, аби розказати світу правду. Хтось народився вже на засланні, далеко від Криму, і знав про нього лише з розповідей батьків. Проте, незважаючи на відстань у тисячі кілометрів, кожен кримський татарин усвідомлював, хто він і де його батьківщина. Батьки передавали цю сліпу любов до рідного краю дітям, а ті — своїм дітям. Так у засланні виросло декілька поколінь кримських татар, які з нетерпінням чекали на повернення додому, навіть не уявляючи, який він, той дім…

Кримськотатарський режисер і актор Ахтем Сеїтаблаєв знає про депортацію з розповідей матері — Суфіє. Вона часто пригадувала ті страшні дні, які закарбувалися в пам’яті шестирічної дівчинки. Деякі з цих спогадів режисер відтворив у фільмі «Хайтарма».

— У ніч напередодні до будинку моєї мами прийшов солдат, попросив води, мовчки сів. Він узяв маму на руки, довго дивився на неї — і почав плакати. На запитання моєї бабусі відповів, що на нього вдома чекає така ж маленька донечка. Згодом цей чоловік пішов, проте за кілька годин повернувся з іншими солдатами… та наказом негайно покинути дім, — переказує мамині спогади Ахтем.

За розповідями Суфіє, той солдат намагався допомогти її сім’ї, чим міг. Проте чи можливо протиставити доброту однієї людини злочинам тоталітарної радянської системи? І Суфіє, як і десятки тисяч інших кримських татар, загнали в задушливий вагон для перевезення худоби та відвезли далеко від Криму, намагаючись розірвати споконвічний зв'язок людини з рідною землею.

— У пам’ятку в мами, що в один момент вона стала вищою за всіх у вагоні: старші підіймали малечу, щоб вона могла вільно дихати. Адже у вагоні, який був забитий людьми, повітря практично не було, діти не витримували. Дорослі намагалися все зробити для того, щоби діти якомога менше бачили те жахіття, відволікали їх. Але як ти відволічеш дитину у просторі одного вагону? Вона пам’ятає, як зупинявся потяг, відчинялися двері, й солдати НКВС просто викидали мертвих людей з вагону. Проте дитячі спогади не такі виразні, тому депортація закарбувалася в її пам’яті не так жорстоко, як про неї говорили старші, — продовжує Сеїтаблаєв.

Частіше Суфіє розповідала сину вже про поневіряння у Марійській АРСР, куди її депортували. Людей викинули практично посеред чистого поля. Будувати житло їм не дозволялося, та й не було з чого, адже приїхали майже з порожніми руками. Діти змушені були плести щось подібне до лаптів, щоби ходити за декілька кілометрів до школи. Аби хоч якось проіснувати, жінки рубали ліс, а малеча — сучки.

Зі спогадів батька Ахтему Сеїтаблаєву найяскравіше запам’яталося те, що дід, який повернувся з війни і знайшов свою депортовану родину на чужині, вирив дві землянки, в яких сім’я жила близько чотирьох років.

Батьки намагались якнайдовше не розповідати Ахтему ці болючі спогади, аби вберегти вразливу дитячу психіку. Проте ще зовсім малим він чув окремі фрази про Крим і про те, що вони туди обов’язково повернуться.

— Я завжди знав, що я  кримський татарин, і що Крим — моя батьківщина. Однак я довгий час не питав у батьків про те, чому ми не живемо там. Мене як дитину все влаштовувало — друзі, люблячі батьки, є що їсти, пити й одягнути… Оскільки я народився 1972 року, то у мене було досить сите дитинство, і я не бачив того жахіття, яке довелось пережити моїм рідним, — розповідає Ахтем.

Вперше Сеїтаблаєв усвідомив, що бути кримським татарином — це не така вже й нагорода, у п’ятому класі. На одному з уроків історії, який стосувався подій Другої світової війни і зокрема визволення Криму від нацистських загарбників, вчитель, котрий сам пройшов усю війну, сказав, що визволення Криму було б не таким трагічним, якби не тотальна зрада кримських татар… Вслухаючись у ці слова, на нього запитливо дивилося 35 пар дитячих очей. З цих дітей двадцятеро були кримськими татарами, інші — поволзькими німцями і далекосхідними корейцями, яких так само свого часу депортували до Середньої Азії.

— Ми зрозуміли, що мова йде про наших батьків, дідів і бабусь. Ми висловили своє невдоволення і обурення. Вчитель вигнав усіх кримських татар із класу й наказав наступного дня прийти до школи з батьками. Був величезний скандал. Після цього цей вчитель більше не викладав нашому класу історію. Проте треба зазначити, що у класі на нашу підтримку встали абсолютно всі, — пригадує Ахтем.

Разом з тим він пам’ятає, як щорічно 18 травня кримські татари виходили на центральну площу Янгіюля (місто в Узбекистані, в якому жив Ахтем Сеїтаблаєв, — ред.) на несанкціонований владою мітинг.

— Виходили майже всі. Навіть ті самі корейці та німці. Бо вони чітко розуміли, що це також і їхня історія. Вони дуже добре знали, що таке депортація за національною та етнічною ознакою, — каже він.

Батько Ахтема Шевкет був активним учасником національного руху, за що й відсидів півроку в одиночній камері. Дітей тримали осторонь політичних розмов. Однак вдома у Сеїтаблаєвих часто збиралося багато люду й вирішувалося чимало питань, пов’язаних із конкретними діями, направленими на боротьбу з тоталітарною владою за повернення додому. Серед цих людей був і сьогоднішній лідер кримських татар Мустафа Джемілєв.

— Мустафу-ага я знаю рівно стільки, скільки знаю свого батька, — каже Ахтем.

Як і усі кримські татари, Ахтем чекав повернення на батьківщину, яку ніколи не бачив, але яка завжди була рідною його серцю. Це сталося, коли шістнадцятирічний хлопець лишень закінчив школу.

— Як сьогодні пам’ятаю. Це було 11 липня. Я прилетів до Сімферополя рано-вранці. Вийшов з літака — переді мною якийсь маленький незрозумілий аеропорт. У Ташкенті на той час уже був гарний великий аеропорт. В мене раптом виник дисонанс із тим, про що мені розповідали батьки і старші люди, що Крим — це море, пальми... Казали, що якщо палицю в землю встромиш, то відразу дерево буде плодоносити, люди всі ходять у білому одязі й завжди світить сонце. А тут ти виходиш з літака о четвертій ранку — і бачиш невеличкий сарайчик під назвою «Аеропорт». Гір немає, моря немає, людей у білому немає, пальм теж немає. Почуваєшся ніяково, розчаровано навіть, адже тобі ж розповідали зовсім інше, — пригадує Сеїтаблаєв.

Три дні хлопець прожив у родичів у Гвардійському під Сімферополем.

— Спочатку я дуже засмутився: там у мене було все — і друзі, і моє перше кохання, всі зв’язки… Я розумів, що повернувся на батьківщину, але тоді я ще не розумів, яка вона. І якщо вона саме така, як я бачив, то дуже дивно, що мої батьки так розповідали про неї, — дивувався тоді хлопець.

Однак за кілька днів брат Ахтема вирішив показати йому будинок, який його батько купив для сім’ї у Бахчисараї. Він привіз хлопця за місто до кримського каньйону, зупинив автомобіль і промовив: «Ось тепер дивись. Це і є твоя батьківщина…» От саме тоді й прийшло справжнє почуття любові до своєї землі та свого народу.

Сеїтаблаєв пригадує, як через місяць, відразу після вступу на акторський факультет, студентів повезли до Судака збирати урожай яблук і винограду.

— Збирати яблука після збору бавовни в Узбекистані — це «фантики». Наша кримськотатарська група робила дві норми до обіду, адже для нас це було нескладно. А ще мотивація полягала в тому, що після збору норми ми могли піти скупатися у морі, сходити у гості до тих кримських татар, які повернулися раніше. Ці зустрічі були чимось особливим. Хоча це й не назвеш атмосферою несамовитої радості, проте було відчуття чогось незвичайного, що ти є свідком історичних подій, — ділиться Ахтем.

Однак, як це було з більшістю кримськотатарських сімей, радість повернення отруювало квартирне питання. Почалося доросле життя, яке випробовувало молодого актора на готовність і надалі боротися за свою землю.

— Я кажу завжди: повернення до Криму — це не стільки повернення до певної географічної точки, це швидше розуміння того, чому ти повернувся, що ти хочеш зробити для того, щоб ця батьківщина дійсно стала землею обітованою для тебе, твої дітей, онуків, нащадків, — впевнений кінорежисер.

Востаннє у Криму Ахтем Сеїтаблаєв був 26 лютого 2014 року — того дня, коли на площу перед Верховною Радою АРК з одного боку вийшли патріоти України, щоб висловитися за територіальну цілісність держави, а з іншого — прокремлівські запроданці, які не гребували нічим заради досягнення путінської мети — відірвати Крим від України.

Того дня кінорежисер залишив півострів, бо на нього чекали зйомки у Києві. Коли все тільки почалося, він відразу ж зрозумів, що це анексія. Ахтем не мав жодних ілюзій щодо природи нинішнього режиму Російської Федерації.

Сьогодні Ахтему Сеїтаблаєву в’їзд до Криму закритий. Не офіційно — проте зрозуміло, що спроба кримського татарина перетнути кордон окупованого півострова може закінчитися черговою кримінальною справою. У митця власні методи боротьби за рідну землю — за допомогою кіно він розповідає українському та іноземному глядачу історію свого народу, в якій, як вірить Ахтем Сеїтаблаєв, неодмінно з’явиться нова сторінка звільненого Криму.

Ольга Волинець

ФОТО: QHA, інтернет

QHA