ПАРТИЗАНИ (QHA) -

Мешіт Зекірьяєв не з власної волі прожив більшу частину свого життя в Узбекистані, де закінчив технічне училище, відслужив у армії і одружився. Але він завжди сумував і хотів повернутися на свою рідну землю — у Крим.

Кримський татарин народився 1938 року у Нижньогірському районі у кримському селі Пени (Молла Елі) у великій кримськотатарській сім'ї. Тоді він ще не підозрював, яка страшна доля очікує його народ. Мешіт зі сльозами на очах згадує ті страшні моменти депортації, які відбулися з його родиною.

— Під час депортації мені було 6 років, тому я пам'ятаю, як нас виселяли з Криму. Я пам'ятаю, як мама вранці доїла корову, і до нас прийшли солдати, сказавши, що нам треба швидше збиратися і йти з дому. На той момент наша сім'я складалася з восьми осіб, старші три сестри вийшли заміж, а троє молодшеньких дітей жили з батьками,  розповів у інтерв'ю кореспонденту QHA Мешіт Зекірьяєв.

Вранці їхню сім'ю привезли на машинах до селища Сейтлер (Нижньогірський) на вокзал, де всіх кримських татар повантажили до товарного потягу. Після чого двері вагона закрилися, і їх повезли в Середню Азію.

— Іноді, коли ми зупинялися на дорозі в степу, люди пропонували один одному їжу і воду. Адже серед нас були кримські татари, які встигли взяти з собою хоч щось з їжі. Вони розводили вогонь з дров і ставили великі казани на вогонь, готуючи квасолю або кукурудзяну кашу. Ось так ми і харчувалися, розповів кримський татарин.

Очевидець депортації пам'ятає свою маленьку чотирирічну сестричку Зеру, якій було дуже важко їхати у переповненому задушливому товарному вагоні без нормального харчування.

— Коли ми приїхали в Середню Азію, то я запитав у мами, куди поділася молодша сестра? А вона мені каже, що її вже немає, так і не відповівши, померла вона чи пропала. І лише за кілька років мама мені зізналася, що Зера померла у дорозі, але я досі не знаю, де залишили її тіло,  зі сльозами на очах згадує Мешіт Зекірьяєв.

Після важкої їзди в ешелонах смерті їхгю сім'ю 1946 року привезли в одне із сіл в Узбекистані. А так вони всі залишилися майже без засобів до існування, оскільки не встигли нічого взяти з собою, а незабаром після приїзду помер і годувальник сім'ї  батько.

Там мене взяв до себе один узбек, у якого я пас кіз, але так сталося, що я захворів, і він мене повернув назад додому до батьків. Але після того, як помер батько, мене віддали у дитбудинок, де я пробув до 1953 року. Після чого їх почали розформовувати, і мене знову забрала до себе матір. І знову десь рік чи півтора я попрацював на узбека, випасаючи кіз, — поділився очевидець Депортації.

Незабаром Мешіта взяли працювати учнем на МТС, де він мив деталі і носив запчастини. Пізніше він вступив до технічного училища, де всі предмети викладалися, звісно ж, узбецькою мовою.

 За деякий час ми переїхали з села до міста, де мене призвали в армію. Там я прослужив півтора роки. Коли прийшов з армії, то відразу одружився. А взагалі нас в Узбекистані весь час принижували до самого розвалу СРСР, називаючи зрадниками. Тоді кримським татарам не давали вищої освіти,  розповів він.

Вся його сім'я мріяла знову повернутися на батьківщину до Криму. І незабаром, після Узбецько-Ферганських подій 1989 року, під час яких відбулися погроми, пов'язані з міжетнічним конфліктом між узбеками і турками-месхетинцями, кримські татари також почали вимагати, щоб їх повернули на батьківщину.

Після цього наш народ теж почав вимагати повернути їх на батьківщину, адже вони більше не хотіли жити на чужині. Це узбецька батьківщина, а не кримськотатарська. Коли батько ще був живий, то він часто запитував мати: «Коли ми повернемося до Криму?». Ми довгий час не могли повернутися до Криму, а роки все проходили, один за іншим. І тоді я вирішив повернутися в Україну, і 1988 року переїхав до Херсонської області в селище Партизани. Оскільки у нас на той момент не було кримської прописки, то я продав в Узбекистані будинок, а за ці гроші купив будинок тут, — завершує свою розповідь Мешіт Зекірьяєв.

Переживши чимало потрясінь у своєму житті, Мешіт Зекірьяєв створив свою велику і міцну сім'ю. У нього народилося двоє синів, які повернулися до Криму, і дочка, яка живе із ним. Його четверо онуків через окупацію Криму Росією не можуть приїхати з півострова на материкову частину України. У них немає українських паспортів, і вони не можуть приїхати до них у гості без обох батьків, оскільки це заборонено законом.

— Я б хотів повернутися до Криму. Крим це наша батьківщина. Мати 1985 року привозила з Криму воду і землю, і вона завжди плакала, коли пила кримську воду. І коли хтось приносив кримські яблука  вона розрізала їх на маленькі шматочки, роздаючи їх всій родині, — із сумом згадує своє життя Мешіт Зекірьяєв.

 

QHA