КИЇВ (QHA) -

Громадянка Казахстану Дінара Касимбекова переїхала до України майже два роки тому. Її боротьба за права людини в рідному Казахстані за багато років перетворилася на лупання непробивної стіни, яка була вибудувана десятиліттями спочатку радянською, а потім вже — російською пропагандистською системою. Щось змінити у власній країні самотужки не вдалося, тому дівчина вирішила приїхати до країни, де на її переконання «пахне свободою».

Найперше, за що взялася Дінара, — вивчення української мови, яку полюбила завдяки пісням улюбленого гурту «Океан Ельзи», таким чином, ставши натхненницею для багатьох російськомовних українців.

Вона полюбила Україну за те, що тут не страшно заявляти про свої права. Разом із однодумцями Дінара виходить на акції протесту, пікети, мітинги, аби захистити громадян України в їх праві на вільне життя. Проте й досі вірить, що колись прийдуть зміни і до Казахстану, який зараз, за її словами, більше схожий на застояне болото.

Про те, з якої причини дівчина наважилась залишити Казахстан, яка ситуація в її рідній країні з правами людини та чим відрізняється Україна від інших країн пострадянського простору, — Дінара Касимбекова розповіла в інтерв’ю QHA.

QHA: Дінара, коли і чому ти вирішила переїхати до України?

Дінара Касимбекова: Моя історія любові з Україною почалася у 2004 році. Студенткою я приїхала спостерігати за президентськими виборами й на власні очі побачила Помаранчеву революцію. Я надихнулась цією ідеєю свободи – свободи міркувань, того, що ти можеш діяти, робити, говорити і не боятись... Тоді й виникла мрія потрапити у країну свободи. З іншого боку — в Україні народились і творили мої улюблені виконавці... Я повернулась до Казахстану й продовжувала мріяти, що коли-небудь приїду жити до України, якщо в моїй країні стане нестерпно це робити. Я дуже активно займалася громадською діяльністю і, коли вже приїжджала в 2012-2013 роках сюди, розвиток країни був помітним. Цього в Казахстані я не бачила.

Конкретну мету — переїхати до України — поставила собі у 2014 році, коли ситуація з правами людини та свободою слова у Казахстані стала погіршуватися. Також в Україні познайомилась із людьми, які більше розуміли мене й підтримували, аніж це було в Казахстані.

QHA: Хто ці люди-однодумці?

Д. Касимбекова: Якось ми запросили до Казахстану голову правління Центру інформації про права людини Тетяну Печончик. При зустрічі відразу стало зрозуміло, що ця людина з перших хвилин мене розуміє, й коли я сказала, що шукаю роботу в Україні, вона мене радо підтримала. Саме завдяки цьому знайомству тепер працюю в Центрі інформації про права людини. Хоча й називаю співробітників центру — друзями й колежанками, проте можу сказати впевнено – це моя друга сім’я.

QHA: Громадська діяльність у Казахстані не настільки розвинена, як в Україні?

Д. Касимбекова: Причина в тому, що майже тридцять років при владі знаходиться одна й та ж людина – Нурсултан Назарбаєв. Протягом свого одноосібного правління він зробив все, щоб люди боялися виходити на вулиці, аби відстоювати свої права, не могли вільно думати й розвиватися. У риториці влади й усіх ЗМІ закладена основна думка: стабільність — це класно. Проте коли стабільність переходить у застій, це зовсім не так.

У Казахстані стріляти в людей, які вийшли на мирну акцію, — це нормально, адже ті вийшли проти рішень влади, чого неможна. В Україні ми ж бачимо, чим закінчилось побиття студентів. Казахстанська влада, якщо бачить хоч якусь невеличку активність, робить все, аби знищити її. Тому ті, хто довгий час бореться, не витримує і шукають різні можливості, щоб просто виїхати з Казахстану. Тих, хто залишились, продовжують або затримувати, або заарештовувати. Журналісти, навіть здавалося б незалежні, пишуть дуже акуратно, щоб їх не притягли до відповідальності за улюбленими статтями в РФ і в Казахстані — розпалювання міжнаціональної ворожнечі або організацію несанкціонованих мітингів.

QHA: У Казахстані ти була в тому числі й волонтером у фонді «Молодіжна інформаційна служба Казахстану». Чим займався цей фонд?

Д. Касимбекова: Мета фонду — підвищення громадської активності молоді Казахстану через навчання, інформаційний спротив, обмін досвідом між країнами тощо. У цій активності мене надихала саме українська молодь, яка дуже креативна й відважна. Влада побоювалась, що саме наша організація зробить революцію в Казахстані. Наприклад, коли в 2005 році ми запросили українських журналістів і тренерів до Казахстану на конференцію, влада побоялась, що вони влаштують революцію, й всіляко перешкоджала. А в минулому році  мала пройти молодіжна «НЕконференція Zhascamp» у чотирьох містах. У двох містах її провели нормально, в інших — намагались заборонити. Через цю «НЕконференцію» був скоєний фізичний напад на мою найкращу подругу, а в останньому місті, де навіть було заплачено за готель, її взагалі не дозволили проводити. Ми навчали молодь різним механізмам розвитку соціальних проектів, а не як робити коктейлі Молотова, проте влада саме й найбільше боїться революції в головах.

QHA: Звідки взялося в молодої дівчини бажання щось змінювати в своїй країні, знаючи, що це може закінчитись не за найкращим сценарієм? Можливо, виховання дало про себе знати?

Д. Касимбекова: Справа не в вихованні. Мої батьки, дізнавшись, що я почала займатись громадською діяльністю, відмовляли. Я з дитинства, коли бачила несправедливість, говорила про це відкрито. Мама завжди казала: «Дінара, ти ж дівчинка, сиди вдома», а я завжди їй заперечувала, й щоразу повторювала: не можна мовчати. У Казахстані дівчат виховують як продовжувачку роду, яка повинна сидіти вдома й варити борщі. А якщо дівчині це не до душі, суспільство намагається зробити все, аби вона це полюбила.

Можливо, я просто наївна, але вірю в реінкарнацію української душі в Казахстані, яка не витримала життя там. Звісно, вважаю себе патріоткою Казахстану, і був період, коли я щиро вірила у можливість змін. Однак настав момент, коли зрозуміла, що одна б’юся об цю стіну, а декілька моїх друзів настільки втомились, що не бачили шляху рухатись далі. Якби в Казахстані мала б таку підтримку, як в Україні,можливо й, можна було б говорити про якісь зміни.

QHA: Як показували окупацію Криму в казахстанських ЗМІ?

Д. Касимбекова: У Казахстані було багато дискусій щодо окупації. Пропаганда, яку застосовує зараз ФСБ у Криму та спецслужби в Казахстані – дуже схожа. Щодо Криму проводилась стандартна пропаганда — 97% кримчан хотіли приєднання до Росії. Кабельне телебачення показувало всю російську пропаганду. Та й інтернет-видання активно працювали в цьому напрямі. Було декілька незалежних видань, проте влада зробила все, щоб знищити їх. Зокрема, нещодавно за політичними мотивами затримали головного редактора газети «Трибуна» — єдиної незалежної казахськомовної газети.

Коли працювала в банку, часто підіймала дискусійні питання серед співробітників щодо Революції Гідності. Люди вірили, що у Львові та Києві не можна спілкуватися російською мовою, що там розпинають дітей тощо. Коли окупували Крим, всі настільки були задурманені пропагандою, що кричали «Кримнаш». Я запитувала: який же він ваш, ви ж казахстанці! За це деякі знайомі журналісти прозвали мене «казахською бандерівкою».

Запам’ятався ще один випадок уже після анексії Криму. До Казахстану приїхав український музичний гурт «АтмАсфера», який співає українською мовою. Саме день співпав із російським Днем ПДВ (Повітряно-десантних військ). Поруч із собою я почула п’яні викрики — «Кримнаш», «Росія крута». Я не витримала й повернулась до них, запитавши: чий Крим? Розуміла, що самотужки не розберуся з ними, тому підійшла до охоронців і попросила витурити їх з концерту.

Наступного дня одна із дівчат, котра була серед цих навіжених, написала пост, що «бандерівці (тобто я!) вигнали нас, казахстанців, з концерту». Як виявилось, це були ті росіяни, котрі приїжджають до Казахстану і люблять заявляти, що їхні права тут утискаються.

QHA: Чи можна сказати, що казахстанці продовжують себе ідентифікувати як частина «великої радянської сім’ї»?

Д. Касимбекова: Це не зовсім так. Пересічні громадяни вірять у ту пропаганду, яку проводить сам президент Назарбаєв, що, мовляв, Казахстан – величезна, незалежна, заможна держава, що розвивається. Так, розвиток є, але тільки у чотирьох містах – Астана, Алма-Ати, Шимкент і Атирау. А якщо поїхати до інших регіонів або села – там зовсім інше, люди думають, як прожити цей день. Однак свою справу робить пропаганда, що Назарбаєв – це крутий президент, а всі революції призводять до краху, як це нібито було в Україні й Киргизстані.

QHA: Яка загалом політична ситуація в країні?

Д. Касимбекова:У Казахстані є декілька політичних партій, але головна — це партія «НурОтан», яка є президентською. Політики заявляють, що в країні є опозиція, але це не так. Всі 9 партій, які існують, є зародками партії Назарбаєва. В Україні вибори проходять інакше — передвиборча кампанія схожа на боротьбу інтересів. У Казахстані з усіх плакатів тільки бачиш «НурОтан» і «Назарбаєв – це твій найкращий вибір». Він зробив все, щоб у нього не було конкуренції. Йому 76 років, але йти він не хоче. Десь п’ять років тому з’явилася інформація, що Назарбаєв планує передати владу наступнику. Він звертався з цією кандидатурою і до Китаю, і до Росії, запитуючи, чи підходить їм такий новий президент. Вони не затвердили… А спитати людей думки не виникало?!

Особи, наближені, до президента, розказують, що бояться приходити до нього з поганими новинами. Наприклад, про те, що у 2011 році люди виходили на мітинги протягом півроку, голодували, він нічого не знав. Дізнався він про це лише тоді, коли співак Sting відмовився приїжджати на його день народження через порушення прав людини. Сказати Назарбаєву про таку критичну ситуацію в країні просто побоялись, адже людей, котрі приходять до нього з поганою новиною, арештовують і саджають за статтею про неправдиву інформацію.

QHA: Чи громадський опір може змінити ситуацію?

Д. Касимбекова: Правозахисники й люди, котрі активно займаються громадською діяльністю, спочатку протестували проти такого свавілля. Проте чим далі, тим більше вони бачать, що сценарій не змінюється, й вже згодні на мирний сценарій зміни влади — наступника, який би хоч на краплю думав про права людини. Назовні здається, що ситуація в країні чудова. Назарбаєва навіть номінують на Нобелівську премію. Всередині все інакше... Але українського сценарію зміни влади в Казахстані не сприймуть, адже люди налаштовані проти; вважають, що це призведе до громадянської війни.

QHA: Людей, котрі висловлюють відкрито свою думку, переслідують?

Д. Касимбекова: Політична система в Казахстані працює так само, як і в РФ. Наприклад, коли людина пише якийсь пост у соцмережах, який не подобається службі безпеки, до неї телефонують і викликають на розмову. За пост! Або ось ще приклад із своєї громадської діяльності: практично у кожної дівчини-активістки був «свій» представник служби безпеки, з яким вони ходили на так звані профілактичні бесіди. Інколи це викликало сміх, але коли починаєш замислюватись, то розумієш, що ти під величезним ковпаком. Постійно відчувалось стеження.

QHA: Нещодавно популярності у соцмережах набув відеоролик з казахстанським хлопцем, який обклеїв себе грошима й пропонував їх тим, кому вони потрібні. За це його забрала поліція…

Д. Касимбекова: Так, казахстанська молодь намагається робити різні соціальні експерименти. Наприклад, у Киргизстані є величезна проблема — це крадіжка дівчат. Киргизька молодь провела соціальний експеримент, викравши дівчину на очах у людей і спостерігали за реакцією людей… А щодо цього хлопця, знаючи яка скрутна економічна ситуація в країні, вийшов роздати гроші. За це йому виписали штраф, звинувативши в організації мітингу. Я нагадаю: він вийшов один! Але немає чому дивуватись, адже у Казахстані, на відміну від України, закон щодо мирних зібрань має дозвільний характер. Найцікавіше те, що коли ти виходиш на мітинг вперше чи вдруге, з тебе стягують штраф у розмірі 15-20 МРП (місячний розрахунковий показник у Казахстані), втретє — особу затримують на 15 діб.

QHA: Тебе також забирали з подібних акцій, пікетів чи мітингів?

Д. Касимбекова: Так, звісно. Наприклад, три-чотири роки тому були внесені чергові зміни до пенсійної реформи Казахстану, з якими багато людей були не згодні. Вони вийшли на міні-марш. Подібного досвіду активісти не мали й дуже здивувалися, як працює місцева поліція. Спочатку вона спостерігає за людьми, виловлює найактивніших, потім пресує їх в поліцейські «бубасіки». А в той раз місцевий «омон» перекрив доступ і став стіною між активістами і поліцією. Ті, хто вперше прийшли, були шоковані. Проте для нас, котрі бачили таке постійно, це стало звичною практикою.

QHA: Коли переїхала до України, відразу вирішила вчити українську мову? Ти могла б цього не робити й розмовляти російською…

Д. Касимбекова: Бажання вивчити мову теж пов’язане із Святославом Вакарчуком і його творчістю. «Океан Ельзи» — популярний серед країн пострадянського простору. Більшість іноземців з Європи чи країн СНД вперше чують українську мову й захоплюються нею саме завдяки «Океану Ельзи». Це класно, коли творчість такого колективу надихає людей не тільки своєї країни, а й далеко за її межами.

Першою піснею «Океанів», яку я почула, була «911». Мене зачарувала мова – така лагідна, мелодійна. Всі однолітки мріяли вчити англійську, а я — українську.

Коли переїхала до України, не було жодних сумнівів щодо того, що треба вивчити державну мову… і вивчити досконало. Я відразу пішла на безкоштовні курси української мови, де, на свій подив, почула, що в мене хороша вимова. Вивчила мову також і завдяки своїм друзям, які зі мною розмовляли тільки українською, підтримували й виправляли наголос чи якесь слово.

QHA: А як щодо питання мов у Казахстані? Чи так само гостро воно стоїть, як в Україні?

Д. Касимбекова: У Казахстані державною мовою – є казахська, а  мовою міжнаціонального спілкування – російська. Тобто більшість спілкується російською мовою, крім деяких міст південного та західного регіонів. Новинні випуски на ТБ, радіо; навчання в школах та ВНЗ; вивіски на магазинах  — на двох мовах. Серед важливих проблем Казахстану — питання книг казахською мовою. Якщо в Україні ти будь-де можеш купити книгу українською, то в Казахстані це дуже складно. 90% книг видаються російською. Якщо і є казахські книги, то вони мають некоректний переклад. Людям, котрі мають власну методику навчання казахської мови, не дають розвиватися. Будь-які новації сприймаються в штики. Така сучасна політика Казахстану.

QHA: Ти вирішила назавжди залишитись в Україні?

Д. Касимбекова: Так, я приїхала сюди назавжди.

QHA: Батьки підтримують це рішення?

Д. Касимбекова: На жаль, ні. У нас і раніше були різні думки щодо моєї активності. Вони мене підтримують, адже я єдина донька, проте не приймають це рішення. Ще півтора роки тому я думала, що це тимчасово і скоро повернусь до Казахстану. Проте після своєї останньої поїздки вкотре переконалась, що, на жаль, не відчуваю себе в своїй країні нормально. В Україні я можу спокійно висловлювати свою думку, що мені дуже подобається. Звісно, що й тут порушуються права людини, але хоча б є можливість вийти, сказати про це, рухатися, щось робити, штурхати владу врешті-решт… В Україні в мене виростають крила!

QHA: Дякую за розмову й любов до України.

Д. Касимбекова: І тобі дякую.

Розмову вела Ольга Волинець

QHA