КИЇВ (QHA) -

Про військового психолога Олексія Карачинського та його психологічну роботу з військовими та мирними жителями у зоні АТО ми вже писали у попередньому матеріалі. В цій невеличкій частині ми опублікуємо власні історії Олексія з дитинства і теперішнього часу, які дадуть змогу зрозуміти як українцям реагувати, коли в транспорті чи на вулиці вони стають свідками певної агресії з боку людини у військовій формі, або ж що казати дітям, які побачили війну на власні очі.

Як поводитися, коли стикаєшся з агресією військового

Можу навести для прикладу два моменти з особистого життя, пов’язані з афганцями. Одного разу їхав у метро, почув галас, підійшов. А там чоловік зламав іншому руку. Чому? Тому що помітив, що той краде щось, і таким чином вирішив цю ситуацію. Це називається загостреним почуттям справедливості. Якщо на війні я навчаюся силою вирішувати проблеми, то коли я приїжджаю додому, ця навичка залишається, якщо, звісно, її не перенести в іншу навичку. На зустрічі з ветеранами я ввів таке поняття як «двічі герой». Перший раз — коли поїхав туди, бо це вже вчинок, який заслуговує на те, щоб називатися героєм, а другий коли повернувся і зумів так адаптуватися, що й ніхто би не подумав, що ти був там. Ось вдруге стати героєм набагато важче.

Щодо другого випадку, то він теж з дитинства. Ми з хлопцями любили стрибати по гаражах. Одного разу нас спіймав дядько. Він на нас так подивився, що я й досі відчуваю на собі його погляд. Сказав, що якщо ще раз побачить нас, то очі виб’є. І додав, що був у Афганістані в полоні, тож йому все одно.

Чому це відбувається з колишніми військовими і на яких емоціях? Дуже важливо, якщо ми стикаємося з таким, намагатися трохи тихше розмовляти. Якщо тихше розмовляти, то на нас не зможуть кричати, якщо не зможуть кричати, то емоції не набувають обертів.

І друге — вести адекватну розмову саме тоді, коли людина увійшла в нормальний емоційний стан. Сказати, що вирішите все, що вона хоче. Коли ж емоційність йде на спад, то тоді вже слова сприйматимуться спокійніше. Головне — не підкидати дров у той вогонь, який починає кипіти всередині у ветерана. Однак таких приблизно 20% з тих, хто повернувся з війни. Вони мають різну симптоматику після травматичного стресового розладу, яка може проявлятися. Решта 80% адаптувалися й далі собі живуть.

Як розмовляти з дітьми про війну

З театральним проектом «Діти та військові» ми відвідали чотири міста у зоні АТО. В усіх них свого часу велися бойові дії. Варто зазначити, що там серед населення залишаються певні міфи, наприклад про бандерівців…

Там ми працювали з місцевими дітьми, здебільшого це 9-11 класи, та військовими. Слід зазначити, що військові, які там, вважаються свого роду переселенцями. Окрім тих військовослужбовців, хто наприклад народився у місті Щастя, пішов воювати в «Айдар», а потім звільняв те ж саме Щастя. Здебільшого то середня Україна. Найбільше військовослужбовців саме звідти, і вони особливо не товаришують з місцевим населенням, бо не відчувають себе вдома. А місцеві раз почули історію про п’яного військового, вдруге, і сприймають всіх такими. Якщо ж це проходить через особисті історії, все інакше.

Наприклад, військовослужбовець розповідає про свої відчуття під обстрілом «Градів», а з іншого боку дитина розповідає, як почувалася в такій же ситуації. Потім — батько розповідає, які має стосунки з дитиною, а дитина розповідає про стосунки з батьком. Ось через такі дуже сильні особисті історії треба спілкуватися, через діалог. Однак важливо оминати політику під час обговорення таких особистісних переживань.

Потім ми ставили театром постановки про те, чому відбулася війна, бо не було ніякого діалогу, а були міфи. Саме таким чином ми створювали цей діалог. Військовослужбовці у школах починали робити ремонти, діти приходили до них на блокпости. Погодьтеся, що одна справа, коли я просто захищаю якийсь об’єкт, місто, а зовсім інша — коли захищаю Івана, брата Івана, його сім’ю. Зовсім інше сприйняття того, навіщо я тут знаходжусь.

На жаль, в мене тоді не було часу працювати психологічно, тому що за 5 днів треба з нуля зробити виставу. Є час тільки на сон. Але проблем більше, ніж можна собі уявити, особливо після. Ми були в усім містах, в яких був обстріл. Були діти, в яких батько загинув у полоні в українських військових, а сам він був за іншу сторону. От як це для дитини, яка знає як і де він загинув, приходити туди і бачить там українського військового. Це дуже гострі кути, які треба було нам переводити в якусь іншу складову для цих дітей…

А ще деякі діти з Попасної розповідали, що після відпочинку на Закарпатті повернулися додому, де постійно чути обстріли, і видихнули: «Фух, я вдома». Але є історії дітей, які й не були під обстрілами, проте було інше. Наприклад, в мене є особиста історія. Я жив у дитинстві у військовому містечку Свалява Закарпатської області. Нам не було що їсти, бо зарплату не давали по півтора року. Коли ми були під Дебальцевим, там теж були діти, яким нічого було їсти, бо туди не возять хліб — йде постійний обстріл. Вони приходили до нас, для них це була як гра. Тут ось вони погралися ящиком, де були набої, там якусь кицьку знайшли. В мене подібне дитинство було в принципі. Ми плавали на камерах з-під УРАЛу. Все б нічого, але нам було всього по 5-6 років. Лише коли я виріс, то зрозумів, наскільки це було трагічно. Я не розумів, чого мама плаче, адже все ж добре. Ми ходимо, гуляємо, в мене є друзі, ми граємо у хованки, у «войнушки». Саме тому, пригадуючи своє дитинство, мені здається, що для дітей це певною мірою простіше, ніж для дорослих. Для них це певна гра. Проте в них ще не сформований світогляд, і яким чином це буде вилазити потім — невідомо. А  воно буде вилазити в майбутньому. Якісь страхи, або асоціативні зв’язки. Людина почуватиметься вдома тільки там, де чутиме гуркіт. Можливо, такій людині треба жити десь там, де вікна виходять на трамвай, аби чути гуркіт і відчувати себе вдома, бо коли тиша  то страшно, коли тиша  то неспокійно. Спокійно, коли стріляють. На сто відсотків, що це виражатиметься у такому психічному стані.

Коли ми працювали у Львові з переселенцями, там був один хлопець із мамою. У Львові вони живуть уже рік, наче все нормально, але хлопець починає час від часу плакати і проситися додому, в Донецьк. Нема ототожнення, що дім — Львів, а не Донецьк. Проте якщо середовище сприяє адаптації  з’являються класні друзі, створюються якісь сильні асоціативні зв’язки на новому місці, то адаптація проходитиме швидше. А коли при переїзді тебе обзивають ватником, сепаром й заявляють, щоб їхав у свій Донецьк, то, звісно, виникатиме складність.

До слова, у Львові чогось подібного не було. Лише один раз виник конфлікт на щодо російської мови.

Якщо говорити про конкретніші методи терапії для дітей, то прекрасним способом є арт-терапія. Вона чудово допомагає і для дорослих.

Спілкувалася Ольга Волинець

ФОТО: інтернет

QHA