КИЇВ (QHA) -

Історія України налічує багато чорних сторінок. Однак однією з найпохмуріших і найстрашніших трагедій залишається Голодомор. Менш ніж за два роки — з 1932 по 1933 від цілеспрямованого терору тоталітарної радянської влади жахливою смертю загинуло, за різними даними, від 3 млн до 4,5 млн українців.

Традиційно 25 листопада Україна і весь світ вшанують пам'ять загиблих в результаті геноциду. Сама 84-а річниця пройде під гаслом: «Голодомор помста за свободу, помста за революцію».

Початок трагедії

Все почалося 1928 року. Саме тоді керівництво СРСР оголосило курс на колективізацію. Всі особисті селянські господарства мали бути об'єднані і передані у державну власність. За роботу в колгоспах селянам нараховували певну кількість трудоднів, які оплачувалися їжею.

Колективізація була поширена по всій території Союзу, однак саме в Україні виник опір насадженню колгоспної системи. На початку 1930-х років проти колективізації та її насильницького введення почали виьухати масові протести селян. Ними рухало почуття національної ідентичності, яке відкрито суперечило ідеології Радянського Союзу і становило загрозу його єдності.

Для того, щоб не втратити Україну, радянський режим холоднокровно вирішив знищити частину української нації, замаскувавши це під план здачі хліба державі, яка насправді була повним вилученням усіх запасів зерна та інших продуктів харчування.

Як згадує 91-річний Микола Павлович Онищенко, якому довелося пережити Голодомор, в колгоспи йти ніхто не хотів. Він народився в селі Нововасилівка, що в семи кілометрах від Бердянська, і восени 1932 року йому було всього лише 7 років. Однак він на все життя запам'ятав, який жах охопив усіх після повідомлення про те, що радянська влада почали забирати у селян зерно.

— Коли люди почули, що будуть відбирати хліб восени 1932 року, це був такий переляк, так страшно було. Люди і так досхочу не наїдалися, і хліб був головним, що у них було. Все почалося з великих сіл, ми про це почули. Мені було 7 років, коли мати сказала, що в нашому селі почали бригади відбирати хліб. Це була така жахлива напруга, таку ж я неодноразово відчував і потім, коли були нальоти німців. Ми, діти, теж це відчули. Я на власні очі бачив, як почали їхати підводи. У кожен дім заходили по 4-5 людей. І до нас прийшли. Питають: «Де хліб?» І починають шукати. А у нас і хліба не було. Але у нас було трохи кукурудзяного зерна, і мати бігала з ним, шукала, куди заховати. Сховала його в діжечку, огірки висипала і туди засунула, а огірки зверху. Коли вони прийшли, мати їм відповіла: «Та який хліб?». А він каже: «Шукайте, дивіться, трусіть солому, гачками по житі, що приховано». А я і моя молодша сестра, 5 років, ми стоїмо біля цієї діжки, де захована кукурудза, мати стоїть, а він подивився і каже: «А що у тебе за огірки сухі?». Поліз туди, а там вузлик, а зверху ще огірки. Витягнув на плече. Мати як закричала, а ми теж з нею. Він йшов, вона за ним, а ми за її спідницю. І такий крик... Нас витягли всіх у двір, і я бачу ці стоять підводи, і там мішки з зерном і чую, як люди кричать, плачуть...

За колосок — розстріл

Радянська влада дуже швидко видала постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», згідно з яким все колгоспне майно прирівнювалося до державного. За його розкрадання було встановлено жорстоке покарання. Наприклад, тільки за те, що селяни збирали на полі залишки врожаю, їм загрожувало ув'язнення на 10 років з конфіскацією майна або розстріл.

По всій Україні були організовані спеціальні загони, які обшукували будинки селян і забирали зерно, паралельно фізично і морально знущаючись з виснажених людей.

Восени, коли все вже відібрали, нас, дітей, посилали колоски збирати. Але і їх заборонили збирати. Їздили об'їждчики на конях. А я ходив з іншими дітьми, зібрав, може, пучок, поклав у сумку. Їх всі діти боялися, тому що вони були з батогами, і ганяли ними дітей. Один раз, коли я ходив з дітьми, всі почали кричати об'їждчик їде. Вони почали тікати, і я теж, але я був найменший, і він мене наздогнав. Я почув, як позаду мене скаче кінь, зупинився, повернувся до нього. Мені здавалося, що це вже моя смерть прийшла. Мені тоді і 7 років не було. Він зупинився біля мене, замахнувся і, напевно, побачив мої очі, повні страху, плюнув, і поїхав, згадує Микола Павлович.

«Чорні дошки»

Режим терору не зупинився на досягнутому. Наступним рішенням кривавої влади стала постанова забирати у селян не тільки зерно, а й усі продукти харчування та майно. І 18 листопада 1932 року було прийнято постанову про так звані «чорні дошки». Запис на них означав по суті продовольчу блокаду колгоспів, сіл, районів. Це було тотальне вилучення їжі, заборона торгівлі і підвезення товарів, заборона виїзду селян, оточення населеного пункту військовими загонами і міліцією. Такий режим діяв у 180 районах УРСР, тобто 25% районів, і був застосований лише в Україні.

Нова страшна постанова не змусило себе довго чекати, і 22 січня 1933 року влада СРСР розпорядилися заблокувати українців у межах голодуючої території, заборонивши виїзд з УРСР.

Народжена 1928 року на Київщині Тамара Бедренко з жахом розповідає про Голодомор. Коли з будинків селян забрали все продовольство, людям довелося їсти буквально все, що їм вдавалося знайти.

— Мене застав голод, коли мені було 5 років. Не було що їсти. Ми плакали день і ніч. Збирали жолуді, калачики і з них робили такий зелений суп. Навесні на городі вже збирали картоплю і навіть черв'яків. Мати казала, що немає м'яса, нічого немає. Назбирали ми з братом по жмені черв'яків, мати їх посмажила, і зварила суп. Я і зараз, коли їм, залишаю шматочок хліба на столі, досі мене голодомор не відпускає... У мене батько пішов у колгосп. Він був ковалем, і у нього все забрали з кузні. Але нам за це залишили корову. І ми цієї коровою і врятувалися. Нас було твоє дітей і мати з батьком. Іноді батько приносив їжу з колгоспу, морквяний суп, і завдяки цьому ми не пухли. А сусіди дуже пухли, вони просто на дорозі падали, і їх навіть ніхто не закопував, згадує вона.

За добу — 28 тисяч померлих

Історичні рамки Голодомору — квітень 1932 листопад 1933 років. Це приблизно 500 днів, за які в Україні загинули мільйони людей. Від голоду щохвилини вмирало 17 людей, щогодини 1000, а щодня 25 000... Катастрофічних масштабів смертність в Україні набула навесні 1933 року. Пік Голодомору припав на червень. Тоді щодоби мученицькою смертю вмирали 28 тисяч осіб.

За підрахунками Зіновія Масла, який народився на Київщині, у Фастівському районі 1922 року, за добу в його селі помирало 14 душ.

— Нашому кладовищу 100 років, і десь 1/5 його частини на сьогодні займають лише ті люди, які померли за одне літо. Сільрада виділяла коня, щоб люди могли вивезти трупи. І був такий випадок: мій сусід їхав на своє поле, його зупинили і попросили заїхати до односельчанина, щоб забрати мертву дівчину. Ми туди під'їхали з ним, запитуємо, де вона, а там ще діти маленькі були. На печі, кажуть. Ми залізли на ту піч, і почали її стягувати звідти. Коли ми її винесли на подвір'я, зрозуміли, що вона там вже давно лежить. Нічого не зробиш, вивезли її і поклали в братську могилу... Якось ми йшли з батьком через кладовище в ліс, там вже з'явилися гриби. І я побачив яму, повністю заповнену трупами.

Ми не забули

Сталінський режим зробив усе можливе для того, щоб приховати свої злочини. Влада оголосила голод в Україні неіснуючим, відмовилася від допомоги, яку готовий був надати Міжнародний Червоний Хрест, і почала проводити активну пропаганду для того, щоб світова громадськість не побачила геноциду українців.

Режим дуже хотів стерти пам'ять про вбивство мільйонів українців, однак пам'ять нації є незнищенною. З дня Незалежності України заборона говорити про Голодомор була скасована, з'явилися свідчення очевидців та документи, що підтверджують цілеспрямований геноцид, які стали відомі всьому світу.

Сьогодні Голодомор визнаний геноцидом парламентами Грузії, Еквадору, Естонії, Колумбії, Латвії, Литви, Мексики, Парагваю, Перу, Польщі та Угорщини. На парламентському і регіональному рівнях він був визнаний в Австралії, Канаді та Португалії, а на регіональному рівні відповідні рішення прийняли в Аргентині, Бразилії, Великобританії, Іспанії, Італії та США.

Олександра Шекера

QHA