КИЇВ (QHA) -

Тернополяни Олексій Кодьман і Василь Гулька перебувають у полоні бойовиків «ДНР» понад півтора роки. Обоє потрапили під п’яту хвилю мобілізації і з весни 2015 року як військовослужбовці 56-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України брали участь в АТО. 12 листопада хлопці виконували бойове завдання й були захоплені в полон терористами «ДНР» у районі села Павлопіль, що поруч із Маріуполем. На сьогодні українські бійці утримуються в полоні у Західній виправній колонії №97 міста Макіївка. Вони перебувають у списках на обмін, проте й досі рідні не змогли їх дочекатися. Щоразу представники влади обіцяють, що після переговорів Тристоронньої групи із врегулювання конфлікту на Донбасі справа звільнення Олексія і Василя зрушиться з місця. Лише за минулий рік відбулося близько 30 таких публічних зустрічей у Мінську, однак результату досі немає.

На якій стадії сьогодні переговори щодо обміну Олексія і Василя та останні відомості про полонених-військовослужбовців кореспонденту QHA розповіли батько та сестра Олексія Кодьмана Сергій та Ніна КОДЬМАНИ, а також мати Василя Гульки — Зінаїда НИРЕК.

QHA: Розкажіть, як ви дізнались про те, що Олексій та Василь потрапили в полон до терористів «ДНР»?

Зінаїда Нирек: Василь зателефонував 10 листопада і сказав, що його не буде на зв’язку декілька днів. Як сьогодні пам’ятаю, о 8-й ранку прийшло повідомлення, що номер сина з’явився у мережі. Я вже вимучилася за ці дні, тому набрала його сама. Слухавку взяв якийсь чоловік і звернувся до мене російською мовою. Найперше, що спало на думку — якщо російською говорить, то щось страшне. Проте той чоловік виявився його командиром. Він мені сказав, щоб я не переживала, бо достовірної інформації немає, просто хлопці не повернулися з завдання. Заспокоював мене, знаючи, що хлопці вже чотири дні перебувають у полоні. Про полон мені сказала знайома, котра заявила, що про це весь інтернет гуде.

Василь Гулька, 1984 р.н., смт Великі Бірки

Ніна Кодьман: Мені ж взагалі написали про полон у соціальних мережах з «іншої» сторони… Про те, що хлопців взяли в полон, підтвердили бійці, які повернулися із завдання. До останнього командування відмовлялося казати нам правду. Олексій потрапив у полон в обід, а на наступний ранок вже з’явилася така інформація. Ми почали цю інформацію перевіряти, насамперед, зателефонували у військову частину, проте вони відмовлялися підтверджувати. Про полон почули від інших людей, невійськових.

Спочатку Олексій та Василь перебували у підвалах СБУ в Донецьку, куди раніше звозили всіх полонених. Там вони були до літа 2016 року. Потім зникли і їх дуже довго шукали. Лише через чотири місяці представники ООН підтвердили, що хлопці перебувають у Макіївській колонії.

QHA: Куди протягом цього часу ви зверталися, щоб звільнити хлопців?

Ніна Кодьман: Спочатку ми почали шукати волонтерів, які б допомогли дізнатися хоч якусь інформацію про Олексія, оскільки у військовій частині, куди ми телефонували, ніхто нічого не міг пояснити. Вони й самі не знали, що робити в такому випадку, адже не були до цього готові.

Найпершою відгукнулася Алла Чонгар з «Офіцерського корпусу». Вона тернополянка, і напевно що найбільше допомоги було від цієї організації. Алла Чонгар приїхала в Тернопіль з передової на третій день полону хлопців. Вона склала список того, що ми маємо робити в такому випадку. Практично вся робота на початку пропрацьовувалася саме волонтерами.

Спочатку ми написали заяву про їхнє зникнення в СБУ і поліцію, повідомили, що за нашими відомостями хлопці незаконно утримуються в заручниках у Донецьку.

Згодом ми звернулися до юристів в Українську Гельсінську спілку і подали звернення до ЄСПЛ з цього питання.

Також зверталися в різні посольства — Росії, Німеччини, Франції, США... Ми навіть писали листи королеві Великобританії. Тобто ми намагалися привернути увагу тих держав, які мають вплив на Російську Федерацію.

Олексій Кодьман, 1986 р.н., м. Тернопіль

Зінаїда Нирек: Крім того, зверталися до церков усіх конфесій і зустрічалися з їхніми представниками… Навіть Путіну писали…

Ніна Кодьман: Коли ж 2015 року при СБУ з’явився Об’єднаний центр з координації пошуку та звільнення незаконно позбавлених волі осіб, заручників та встановлення місцезнаходження безвісти зниклих в районі проведення антитерористичної операції, то нам уже почали телефонувати, запитувати, що і як. На наше запитання, чи рухається щось у питанні звільнення Олексія, нам тільки відповідали, що чекаємо Мінських переговорів. Пройшов «Мінськ», нам кажуть, що з’явилися певні зрушення, були певні домовленості. Все. І так щоразу.

Зінаїда Нирек: А результату немає.

Сергій Кодьман: Коли Олексій потрапив у полон, я жив і працював у Москві. 21 листопада 2015 року в інтернеті з’явилось повідомлення, що вбили когось із Тернополя.

Зінаїда Нирек: Відео з’явилося 22 листопада 2015 року. З нашими синами був ще один хлопець із Бердянська. І коли сказали, що вбили когось із Тернополя, то відразу думка промайнула: або Олексій, або Василь.

Сергій Кодьман: Волонтер Алла Чонгар зателефонувала на «той бік» й поросила надати інформацію, що наші сини живі.

QHA: Сергію, Ви казали, що їздили в Донецьк, аби самотужки домовитись про визволення сина.

Сергій Кодьман: Так, 17 грудня 2015 року я поїхав у Донецьк, блокпости проїхали нормально. Там я жив у знайомої. Вирішили не шукати якихось «входів-виходів» і пішли напряму. Спочатку — до «уповноважено з прав людини «ДНР» Дар’ї Морозової. Вона сказала, що це питання не в її компетенції. Потім звернулися до комісії щодо військових полонених «ДНР» (зараз її вже немає), головою якої була жінка-снайпер. Вона нас прийняла і сказала прийти через 3-4 дні. Ми зачекали. Але під час другої зустрічі вона повідомила, що нічим не зможе нам допомогти, бо не має таких можливостей, і порекомендувала записатися на прийом до «міністра оборони ДНР» Володимира Кононова. На прийом ми потрапили лише після декількох спроб. Нас не впускали, поки ми не заговорили про Олександру Андрієнко.

Проте Кононов мені не дав навіть слово сказати, щоправда дозволив мені зустрітися з сином на 20 хвилин. Я навіть не сподівався.

QHA: Що Олексій сказав при зустрічі?

Сергій Кодьман: Здається, що 20 хвилин то багато, але насправді — дуже й дуже мало. Сказав, що з ним усе нормально, його годують, не б’ють, не знущаються… Але чогось іншого він сказати і не міг, бо поряд сидів представник «ДНР».

Олексій Кодьман у зоні антитерористичної операції

Ніна Кодьман: Вони всі мусять так говорити… А приходять звідти покалічені.

Сергій Кодьман: Тарас Колодій, останній кіборг, який вийшов з полону, підтвердив, що Олексій півтора місяці просидів у одиночній камері. Потім його перевели в загальну. Мені говорили, що його сильно побили.

Ніна Кодьман: Вони й до сьогодні перебувають у камерах Макіївської колонії. Тарас говорив, що умови там жахливі — сиро, холодно. Також казали, що йому повідбивали нирки. За чутками, до нього ходили лікарі, відкапували.

QHA: Чи є хоч якісь відомості про тих, хто взяв у полон ваших рідних?

Сергій Кодьман: Ні, взагалі немає.

Ніна Кодьман: Вони (терористи, — ред.) нам писали і пропонували обміняти наших трьох хлопців на цю ж Олександру Андрієнко з позивним «Сахара», яку засудили за статтею «тероризм». Ми цю інформацію передавали в СБУ, але нам відповідали, що «Сахара» не є важливою, що це все брехня і ніхто її обмінювати не буде. А ще — що ця процедура займає багато часу, бо її зможуть відпустити після помилування президента.

Зінаїда Нирек: А так її віддали задарма…

Ніна Кодьман: Так, у грудні 2016 року був акт доброї волі від України і цю пані Андрієнко віддали «ДНР» просто так. Природно, це викликало обурення і багато запитань.

Сергій Кодьман: Під час «Шустерlife» перед Новим роком я звертався з цим запитанням до представника СБУ. Той відповів, що не володіє цією інформацією. Таке відчуття, що наші герої не були достойні того, щоб їх обміняли… Хоча ми не знаємо, чи її просто так віддали, чи на когось іншого поміняли. Таке відчуття, що наші сини тут нікому не потрібні.

Ніна Кодьман: Щодо цієї Андрієнко, то з «того боку» писали, що «дуже довго її чекали і боролися за її звільнення».

Сергій Кодьман: А наші просто не хотіли цим займатись, як я розумію.

QHA: Думаєте, халатність?

Сергій Кодьман: Скоріше люди не на своєму місці. Можна було поміняти не на трьох, а й на більше, але якби була людина, яка б цим займалася і думала головою...

Ніна Кодьман: Ми повинні в будь-якому випадку навчитись домовлятися, тому що там знаходяться наші громадяни, насамперед військові, які боролися за цю землю, за кожного з нас і навіть за те, щоб ті самі політики могли працювати для того, щоб держава не розвалилася.

В нас немає налагодженої системи по роботі з сім’ями і тими хлопцями, які потрапили в полон. У нас мають бути дипломати, які б спілкувалися з обома сторонами. Так, у нас війна, але вона не відміняє обмін полоненими, допомоги сиротинцям на території Донецька тощо. Я думаю, що мене підтримає кожна мама чи жінка полоненого, що я не бачу серед тих людей, котрі офіційно представляють Україну зараз у питанні звільнення полонених людей-переговорників.

І ще я хочу підкреслити такий момент — ми не дали жодної копійки Рубану чи ще комусь. Це раз. Якось ми передали великий автобус із передачами і Тарас Колодій підтвердив, що їм передали речі і харчі… Я не знаю, хто там правий чи ні. Я просто хочу, щоб мій брат вернувся додому.

Сергій Кодьман: Тоді коли Савченко (Надія Савченко, нардеп, — ред.) була в «ДНР», Рубан ще раз відвіз те, що ми просили. За чутками, вони не підтверджені, Рубан їхав забрати наших трьох хлопців, але його не впустили. Але це тільки чутки. У нас є відео, як він передавав хлопцям передачі. А тепер що? Так, зараз ми також передаємо передачі, але жодних підтверджень нема.

Ніна Кодьман: Коли я телефонувала до Дар’ї Морозової щодо передач, вона мені казала: «Какой вопрос? Передавайте через Красный Крест». Червоний Хрест каже, що їх не допускають. СБУ тільки розводить руками. То давайте почнемо з того, що якщо ви не можете домовитись, то є люди, які можуть. Я розумію, що все не просто так. Це політика. Але то життя людини, мого рідного брата.

Виникає запитання, чому після того як Рубан завіз передачі для наших рідних, йому заборонили в’їздити на територію Донецька? Адже передачі і наша підтримка для цих хлопців— життєвоважливі.

QHA: Коли був останній дзвінок від хлопців?

Сергій Кодьман: 19 червня (2016 року, — ред.), о пів на одинадцяту вечора. З розмови чутно було, що він прощається з нами.

Скрін з відео, яке сепаратисти виклали в соцмережі 22 листопада 2015 року, через 10 днів після захоплення в полон. Разом з Олексієм і Василем у полон потрапив хлопець із Бердянська — Микола Іовов

Зінаїда Нирек: Василь зателефонував мені 18 червня. Теж ніби прощався. Він сказав, щоб я не переживала, дав мені настанови. 22 числа до мене передзвонив ще один хлопчина, не назвався, але просто повідомив, що їх вивозять, і попросив триматися і не плакати.

Ніна Кодьман: Один з полонених, який дзвонив до мене, коли Олексій не міг говорити, раніше завжди говорив з надією, що вони повернуться додому. А коли востаннє мене набрав, попрощався зі мною і почав плакати. Вони взагалі не розуміли, куди їх везуть. Їм казали, що їх везуть у СІЗО й далі не знають. Ми говорили про це українським політикам, вони лиш відповідали, що нас лякають. А хлопці тоді зникли на чотири місяці.

Сергій Кодьман: 21-го ввечері їх повантажили до машини і таємно вивезли… Відтоді ми отримали всього три листи. Перший у серпні привіз представник ООН, 1 грудня листи привезли представники Міжнародного Товариства Червоного Хреста. Останній ми отримали з рук Савченко після її поїздки в «ДНР». Коли у грудні ми передали передачі, Рубан нам привіз відео від хлопців. Він підтвердив, що вони живі й показав, де вони знаходяться. Коли востаннє Савченко передавала нам листи, я підходив до неї й запитував, чи бачила вона сина. Вона відповіла, що спілкувалась з усіма зі списку, який оприлюднила.

Ніна Кодьман: Добре, обмін влаштувати складно, але у нас відняли останнє — можливість передавати передачі та листуватися. Остання передача, завезена Володимиром Рубаном (керівник Центру звільнення полонених ГО «Офіцерський корпус», якому 27 лютого 2017 року СБУ заборонила в’їзд на окуповану територію Донбасу через нібито порушення встановленого порядку перетину лінії розмежування, — ред.), це остання ниточка, яка у нас була.

Коли ми зателефонували в СБУ й запитали, хто тепер буде цим займатися, нам сказали, що можуть передати листи через «Мінськ». Це вся відповідь за три роки війни!

Сергій Кодьман: Підтвердженням того, що хлопці отримували передачі, були листи, які ми почали аналізувати з рідними полонених. Хлопці писали приблизно одні й ті самі речі, що їм дозволили передачі, що їм потрібні теплі речі тощо.

Ніна Кодьман: Просили вітаміни, ліки від застуди, мівіну…

Сергій Кодьман: …Туалетний папір..

Зінаїда Нирек: …Цукерки, халву. Кому що потрібно, те й просили.

Сергій Кодьман: Але все ж основне це теплі речі й вітаміни. Камери не опалювалися, там сиро й холодно.

Ніна Кодьман: Їх годують перловою кашею. А в обід дають ту ж перлову кашу, але розведену водою…

Сергій Кодьман: Хлопці писали, що їх водять на прогулянки, дозволяють спілкуватися між собою. Окрім того їх змушували працювати, проте не казали де. Також написали, що з 19:00 до 21:00 їх водять дивитися новини. Вони могли вибрати будь-який канал — місцевий, а також там є сигнал двох українських — «1+1» і «5 канал».

Ніна Кодьман: Коли ми звернулися в СБУ й розповіли, що їм дозволено передачі й дають можливість дивитися українські телеканали, нам не повірили й сказали, що нами маніпулюють, щоб ми таким чином звертались на ці канали й ганьбили владу.

Проте в соцмережах я понаписувала двадцятьом жителям Макіївки. Десь десять мені відписало. Вони повідомили, що у них дійсно показує «5 канал», його ловить звичайна антена, бо там недалеко стоїть вишка. А ще «1+1» та «Перший національний», але гірше. Проте наше СБУ не хоче цю інформацію перевіряти.

Зінаїда Нирек (друга зліва) на акції у Львові

Коли ми робили акцію у Львові «Назвемо поіменно всіх, хто у полоні», ми попросили саме «1+1» та «5 канал» зняти міні-вітання для хлопців. Потім у листах хлопці написали, що бачили наше послання. Тільки уявіть, яка це для них підтримка, коли вони взагалі не мають з нами зв’язку!

Я розумію, що можливо для нашої держави хлопці-полонені не такі важливі. Але ми будемо за них боротися до кінця, адже це наші рідні.

* * *

Василеві Гульці на момент мобілізації було 30 років. Він не ховався отримав повістку, пішов захищати Україну. Олексій Кодьман на початку бойових дій працював за кордоном, заробляв гроші на лікування матері. Коли мамі стало гірше, хлопець повернувся, і його відразу мобілізували. 15 листопада 2015 року, уже в полоні, йому виповнилося 30 років. За час полону в нього народилося двоє племінників.

На мирній території продовжується життя, а для Василя і Олексія воно зупинилося у полоні терористів. Рідні бійців не можуть зрозуміти, чому їхніх хлопців вважають політв’язнями, якщо вони військовополонені. Вони просять українську владу вивести це питання з політичної площини й надати бійцям статус військовополонених, що, на їхню думку, пришвидшить процес передачі українській стороні й захистить їхні права у майбутньому. 

З цією метою родичі полонених ініціювали розробку законопроекту «Про статус військовополоненого», адже, уникаючи терміну «військовополонений», Україна та міжнародна спільнота ще більше унеможливлюють покарання Росії за незаконне поводження з полоненими. Окрім того під час полону військовополонені мають право на обов’язковий доступ до них Червоного Хреста, переписку та гуманітарну допомогу згідно з Женевською конвенцією, а після звільнення з полону вони будуть захищені у своїх правах і уникнуть переслідування, що може виникнути вже на мирній території, наприклад через «злив» інформації, яку вони дали під тортурами. Наразі над законопроектом працюють батьки українських полонених спільно із групою юристів.

Уже після нашої розмови, 12 квітня, рідні полонених зустрілися у Києві з главою УПЦ МП митрополитом Онуфрієм, котрий запевнив, що не має впливу на ватажків «ЛДНР», зі спікером ВРУ Андрієм Парубієм, лідерами фракцій та народними депутатами, яких прийшло всього близько десяти. Батьки полонених заявили про відсутність контролю щодо процесу обміну з боку органів української влади й знову просили допомоги у звільненні їхніх синів.

Цього ж дня ввечері Уповноважена з мирного врегулювання конфлікту в Донецькій та Луганській областях Ірина Геращенко передала звісточку від хлопців. Четвертий лист за півтора роки полону від Олексія Кодьмана датований 23 березня. В ньому хлопець повідомив, що отримав передачу, коли приїздила Надія Савченко. За словами Сергія Кодьмана, у словах сина він відчув розчарування. Хлопець каже, що зрозумів, що у полоні надовго, і вже втрачає надію коли-небуть повернеться додому.

Побачити живими хлопців — це єдина думка, з якою сім’ї Олексія Кодьмана, Василя Гульки та усіх українських військовополонених прокидаються і засинають щодня. А ще — не втратити надію в повернення синів і віри в українську владу.

Спілкувалася Ольга Волинець

ФОТО: власний архів сім’ї Олексія Кодьмана

QHA