ПАРТИЗАНИ (QHA) -

Абдураману Халілову 80 років. У селі Партизани Херсонської області він живе вже дуже довго. Каже, що став тут першим кримським татарином після того, як йому не дозволили залишитися в Криму — всупереч формальному наказу радянської влади про повернення кримських татар на батьківщину в 80-х роках ХХ століття.

Дізнавшись, що ми хочемо поговорити про його життя, Абдураман-бей дуже розхвилювався, у нього підвищився цукор у крові. Однак зустрів він нас із посмішкою і запевнив, що все нормально.

Він почав розповідати свою історію кримськотатарською мовою, але на наше прохання перейшов на російську. Каже, що і сам хотів російською, щоб і інші народи почули не просто його особисту історію, а історію цілого народу...

«Це були не солдати, це були звірі...»

Абдураман Халілов народився у 1936 році в одному із сіл Старокримського району. У 1944 році в його родині були мати і п'ятеро дітей, наймолодшій з яких було чотири роки, а найстаршій — 15. Ніч на 18 травня Абдураман-бей пам'ятає не дуже добре, але його мама розповідала про неї не один раз.

— 18 травня 1944 року... Зайшло до нас троє озброєних людей. Мама ні слова російською не знала. Вони сказали щось типу «тарілки-марілки», вона саме це і зрозуміла тільки. Ми в цей час спали. Вона подумала, що до села прибули солдати, і їм, може, посуд потрібен. Ну, вона і приготувала посуд, склала його на столі. А ми спимо. Знову приходять ті солдати, але вони вже не ті. Вони були як звірі. Почали кричати, нас будити. Мати плаче, ми всі плакали...

Зрештою військові НКВС якимось чином пояснили жінці, що від неї вимагається, продовжуючи підганяти її та п'ятеро дітей. Абдураман-бей досі задається питанням, що ж вона змогла з собою взяти. Але точно знає, що їй не дали взяти:

— Я точно пам'ятаю, що бачив, як мати матрац підняла і взяла гаманець. А той один (солдат. — Ред.) забирає гаманець. Я бачив, що мати ще якусь річ взяла, а вони й її вирвали з рук, викинули, не дали взяти. Не знаю, що вона могла взяти... Вона російської не знає, ми, діти, плачемо. Але врешті-решт якось одяглися. Виходимо з дому. Я  найостанніший виходжу, дивлюся в коридорі на рундук, а там насіння лежить. Пішов, взяв жменю насіння сирих. А той солдат за руку взяв мене і виштовхав у двір.

Всіх кримських татар, які підлягали депортації, виводили із будинків і вантажівками відвозили на площу, де змушували в страху чекати своєї подальшої долі. Чоловік розповідає, як в оточенні озброєних солдатів люди пеклися під сонцем, поки не прибули машини, щоб забрати всіх на вокзал.

Далі були вагони для худоби, нелюдське поводження військових при навантаженні людей і довга дорога на Урал. Маленький Абдураман запам'ятав, що їх годували у вагонах чимось, що важко було назвати нормальною їжею.

— Раз на день або через день давали бульйон якийсь. Він рибою віддавав, але риби там не було.

На одній із станцій під час зупинки п'ятеро дітей втратили маму. Вона ненадовго відійшла в сторону станції з подругою, і в цей час ешелон із депортованими поїхав. Як говорить Абдураман-бей, слава Аллаху, світ не без добрих людей. Працівник станції пояснив його матері, що скоро прибуде ще один такий же ешелон, в якому вона зможе наздогнати свій на одній із наступних зупинок. Так сім'я знову возз'єдналася.

На Уралі Абдурамана та його співвітчизників очікували чергові труднощі. Справа була не тільки в тих жахливих умовах, в яких їм довелося жити. Справа була також у пропагандистській політиці радянського режиму відносно кримських татар. Місцевим жителям у місцях депортації попередньо розповідали всілякі абсурдні речі, щоб спочатку налаштувати їх проти кримських татар.

— Далі Урал. Було там два села — Кордон і Шейтан. До нашого приїзду місцевим жителям пояснили, що одноокі людожери їдуть, будьте обережними...

На Уралі облаштовувалися... Старший брат у 15 років з мамою пішли працювати лісорубами. Тоді діяла карткова система. Видавалося 600 грамів хліба житнього, а утриманцям — 200 грамів. До школи діти не йдуть голодні. У суботу тільки давали 200 грамів хліба. За цей хліб ми і ходили до школи. Влітку було добре, можна сказати. Ліс, гриби, ягоди. Деякі їх збирали, а поруч було місто, де їх можна було продавати. Власне, не так сильно голодували. Настала осінь і зима — почали діти вмирати, люди. Прямо на ходу, від голоду...

На Уралі сім'я Абдурамана поховала одну дитину, яка не витримала умов проживання на засланні.

Чоловік продовжує розповідати свою історію і, ймовірно, сам не помічає, як по щоці стікає скупа сльоза.

Близько двох років Абдураман-бей із братом провели в місцевому дитячому будинку. Мати змогла їх забрати звідти лише тоді, коли життя хоч трохи налагодилася.

Потім вся сім'я переїхала до Казахстану, де жили земляки, а проживши там рік — до селища Гульбах Наманганської області (Узбецька РСР).

— Гульбах називалося. «Гуль» — це квіти, троянда... Ми думали, що там багато троянд, а там... Солона земля. Сіяли рис в основному на березі Сирдар'ї. Ми там три роки жили. Звідти переїхали до Андижанської області. Там був дядько мамин і двоюрідний брат.

У 1968 році з Андижана Абудраман-бей ризикнув повернутися назад на свою батьківщину — до Криму...

«Я з Узбекистану виїхав, щоб жити на батьківщині. І так у мене не вийшло...»

В Узбекистані Абдураман-бей був простим робітником. Але, не дивлячись на те, що грошей було зовсім небагато, він відправився до Криму, щоб осісти на батьківщині. Однак влада створювала всі можливі умови, щоб кримські татари не змогли жити на півострові.

— У Сімферополі вирушили дізнаватися, як же щодо прописки. Різні кримські татари були там: без руки, без ноги, інваліди. На нас говорили: «Німцям нас продали», а ми почали чинити опір. Коротше, до Криму не пускали.

І Абдураману довелося оселитися у селищі Партизани. Там він був першим кримським татарином. Тоді в Олексіївці було три-чотири кримськотатарські родини і ще кілька в Генічеську. Кримських татар продовжували виганяти з Криму до Партизан, а куплені ними на півострові будинки руйнували бульдозерами. Багатьом своїм новоприбулим співвітчизникам Абдураман допомагав облаштуватися на новому місці.

— У 1981 або 1982 році донька захворіла, яка в Криму все ж жила, у телеграмі повідомила. Ну, ми з дружиною зібралися її провідати. А на в'їзді на півострів вже не пускали. Стояли з автоматами і говорили: «Машину залишайте вдома та їдьте поїздом». Так і доводилося робити.

Наприкінці нашої бесіди чоловік починає слабо посміхатися, хоча в його очах видно тугуа. «Хотіли б Ви повернутися на батьківщину?» — наостанок запитуємо ми кримського татарина.

— Ну, я ж з Узбекистану виїхав, щоб жити на батьківщині. І у мене це не вийшло... Крим — це Батьківщина. Це моя батьківщина. Крим — це все для мене. Це моє життя.

QHA