ПАРТИЗАНИ (QHA) -

Акім Аблялімов народився у 1929 році в селі Малий Тарахташ Судакського району Криму. Цьому 88-річному чоловікові було важко розповідати про пережите, у чому він сам зізнався під час інтерв'ю.

При підготуванні цього матеріалу нам дуже допоміг його блокнот, до якого він записував все, що пам'ятав про Депортацію та життя вдалині від батьківщини. Блокнот зберігається як зіниця ока. Ми не змогли прочитати його повністю — всього лише пару перших сторінок, які розповідають саме про той день — 18 травня 1944 року...

Того дня Акім-аг'а був не вдома. Разом зі своєю бабусею Аліме вони вирушили в гості в село Кутлак (нинішнє Веселе). Дізнавшись, що кримських татар посеред ночі виселяють з будинків, вони хотіли повернутися до свого села, проте солдати їх не пустили.

«Як зрадників батьківщини, викидали з вагонів ні в чому не винних людей...»

— Як сьогодні пам'ятаю: того дня йшов сильний дощ. Привезли до Феодосії, а там вже стоять вагони — ешелони, худобу на них возять. Машини з нами приїхали, задом здали прямо до вагонів і кинули всіх нас туди. Не знаю, куди поїхали...

У вагонах всі плачуть. Ми поїхали на поїзді голодні, холодні...

Поїзд зупинявся. Хтось залізяку знайшов плоску, намагався щось смажити або парити, коржі якісь пекли... За Запоріжжям вже ніхто нічого не давав.

По дорозі вмирали люди, поки їхали до Середньої Азії. Бабусі вмирали. Викидали прямо на залізницю. Вагон стояв дві-три хвилини. Поспішав вагон.

Ми тоді їхали місяць до місця, а там вже скидали (з вагонів), як зрадників батьківщини, ні в чому не винних людей, а узбеки на нас дивилися...

Акім-аг'а хапається за серце, але запевняє, що продовжить свою розповідь.

Разом із бабусею вони потрапили до Самаркандської області. А мама Акіма була вивезена солдатами НКВС іншим ешелоном у Андижанську. У 1946 році до них з бабусею дістався дід, однак найближчої зими він помер. Трохи згодом померла і бабуся. Акім залишився зовсім один до 1947 року, про що згадує зі сльозами.

— У перші роки було погано. Вбивали за одну абрикосу... Годуватися було нічим. Я пішов у найми до узбеків, повинен був пасти корів. Жив теж у них, годували мене. З голоду не помер.

Через деякий час Акіма знайшов батько. Він був робочим у Тулі, під Москвою. Після цього їх метою стало знайти маму і чотирьох братів і сестер в Андижанській області.

— Як зараз пам'ятаю, що їхали на даху вагона, як злодії. Бандити якісь хотіли нас скинути з поїзда. Я вчепився за трубу вагона, плачу, а з тата знімають чоботи, погрожують ножем. Їх було троє. А ми боїмося, адже штовхнуть — і ми впадемо з поїзда.

Акіму-аг'а та його батьку вдалося відшукати свою сім'ю. У тісноті, але жили разом. Батько влаштувався працювати на нафтовий промисел, Акім пішов у будівельники. Життя поступово налагодилося. Однак, як і всіх кримських татар на засланні, їх не покидали думки про Крим.

«Кожна нація має свій куточок, і наший — Крим»

У 1989 році Аблялімови вирішили переїхати на півострів і спробувати обжитися там. Але радянська влада продовжувала робити все, щоб корінний народ не зміг повернутися до своїх витоків. Родині Акіма довелося шукати собі будинок за межами півострова — саме так вони опинилися в Партизанах, де знову зіткнулися з труднощами. Їх відмовлялися прописувати, і щовечора приходила міліція з погрозами і обіцянками виселити сім'ю.

— Дітей спеціально на клас менше визначали. Мав вчитися у четвертому, а опинявся  третьому. Скандали в школі були. Плакали, що в піонери не беруть.

Прописку сім'я змогла оформити тільки тоді, коли до справи підключився колгосп, де працював Акім. Хоча ще неодноразово він їздив до Криму і намагався обзавестися будинком на рідному півострові. І кожного разу його звідти виганяли...

Під кінець нашого інтерв'ю Акім-аг'а виглядав зовсім засмученим. Спогади давалися йому важко, але він твердо продовжував говорити.

Задаємо наші традиційні останні питання: чи хоче він повернутися і що для нього означає Крим?

— Звичайно. Крим же наш. Це наше життя. Кожна нація має свій куточок, свою землю, де народилася. І у нас він є. Це Крим. А зараз навіть не розумію, що сталося у Криму. Ніяк не збагну. Я хочу там спокійно жити, і щоб інші жили. Дай Боже усім жити в Криму.

Розмовляла Настя Бєлова

QHA