КИЇВ (QHA) -

Олександр Воронін: Якщо поділити всю нашу журналістику по умовних радянських «п’ятирічках», який період ви вважаєте розквітом української журналістики, а який був найбільш ганебним?

Юрій Луканов: Я думаю, що розквітом був період перед проголошенням Незалежності і 8 років після її проголошення. Тоді перед проголошенням Незалежності була реальна свобода, незважаючи на контроль КДБ, тому що розквітала підпільна журналістика, в той час вже не садили за це людей, і з’являлась можливість публікувати різні видання за допомогою Балтійських країн. В тому числі, друкувалася газета «Вісник руху».

Після застійних років, в які цензура була державна, ніякої свободи не було, і газети були інструментами партійної пропаганди, з’явилася свобода, і це був ковток повітря. Потім з приходом Павла Лазаренка на посаду прем’єр-міністра почали запроваджувати цензуру. І тим не менш, я вважаю, що українська журналістика на пострадянському просторі, попри всі спроби цензури, була найбільш вільною в досягненнях відстоювання своїх прав. Взяти хоча б історію, коли владу примусили розслідувати вбивство Гонгадзе, хоча було дуже багато спротиву. На цьому наполягли, в тому числі, і журналісти, - вони знайшли і організаторів вбивства, і самого вбивцю. Замовників посадити не можуть, тому що це не так просто.

Потім була Помаранчева революція, якій передувала журналістська революція: журналісти масово вийшли на Хрещатик, вони протестували проти цензури, яка почалася з приходом Лазаренка і тривала кілька років.

Далі в 2010-му році з приходом Януковича була спроба запровадити так званий закон про наклеп, який би передбачав кримінальну відповідальність журналістам, які поширили неправдиву інформацію. І тоді журналісти теж масово вийшли і відстояли свої права.

Тобто попри всі складнощі і хвороби, українські журналісти зберігають той дух вольності, дух Майдану. 

Олександр Воронін: В нашій студії нещодавно була родина з Росії. Так от, чоловік отримав 2,5 роки колонії за те, що зробив репост якогось проукраїнського характеру. Чи є якийсь захист блогерської журналістики?

Юрій Луканов: Поняття «блогер» розмивається на сьогоднішній день, хоча він повинен теж дотримуватися певного законодавства, не брехати. Якщо він бреше, на нього можна подати в суд, примусити спростувати інформацію або вимагати штраф чи матеріальну компенсацію. Тобто, це однозначно позитивний процес, коли громадяни не обов’язково в засобах масової інформації, а самі по собі можуть поширювати певну інформацію. Але блогерство – це більша точка зору, і не скасовує професійну журналістику, яка зобов’язує дотримуватися певних стандартів, подавати різні точки зору і так далі. Блогер може працювати лише тоді, коли він володіє певним масивом інформації, але цей масив інформації повинні збирати професійні журналісти. А якщо цього немає, то блогер буде писати якісь дурниці, які відірвані від реальності.

Олександр Воронін: Ви знайомі з досвідом роботи зарубіжних колег, організацій та профспілок, які опікуються захистом журналістів? В якій країні найбільш сприятливі умови для журналістів?

Юрій Луканов: Я не берусь рейтингувати і називати найсприятливіші країни, але я би сказав, що на Заході існує журналістика, яка намагається дотримуватися професійних стандартів, навіть під час війни. Хоча, коли була війна британців з аргентинцями за Фолклендські острови, тоді лише ВВС дотримувалася журналістських стандартів, а величезна маса англійських ЗМІ займали пропагандистську позицію, демонізувала ворогів-аргентинців і таке інше. Але це випадок війни. В мирний же час західні ЗМІ дотримуються певних стандартів.

Хоча, дотримуючись журналістських стандартів, можна проводити певну лінію, щоб ви розуміли, що всюди йде політична боротьба. Наприклад, в США зараз Трамп дуже незадоволений так званими мейнстрімськими медіа, які його сильно критикують. З одного боку, Трамп справді фрікова фігура, він часто видає речі, які не налазять ні на яку голову, які суперечать офіційним заявам його ж адміністрації. З іншого боку, один американський журналіст надрукував статтю з аналізом, де навів конкретні випадки, коли оці мейнстрімські ЗМІ передають просто фейкові новини про Трампа, і не вибачаються за це. І згідно з соціологічними опитуваннями, там довіра до преси падає.

Олександр Воронін: В нас йде гібридна війна з Росією. Як тут бути чесним і з другого боку залишатися патріотом, висвітлюючи цю війну?

Юрій Луканов: Багато хто пропонує перевести наші ЗМІ в режим роботи, якого дотримуються росіяни. Проте, якщо ми хочемо отримати таке божевільне суспільство, яке є в Росії, де 85% громадян підтримують політику Путіна і відповідно війну проти України, то ми теж переведемо українські ЗМІ в режим брехні і отримаємо божевільне суспільство. Але, якщо ми хочемо, щоб наші громадяни не були позбавлені здорового глузду, то ми повинні писати, дотримуючись певних стандартів того ж ВВС. Інша річ – під час війни, як мені здається, наші засоби масової інформації, пишучи, повинні розставляти певні акценти. Наприклад, один із ключових ЗМІ подає топ-новину про те, що українські війська програли на Донбасі росіянам, причому це не є глобальна поразка, скоріше – локальна, і тут же новина в стрічці, що на іншій ділянці фронту українці перемогли. Мені здається, що в той час, коли потрібно, щоб українці зберігали оптимізм, в топ потрібно було б поставити перемогу українців, а поразку опустити.

Є і інші правила, яких ми не дотримуємося: не треба розповідати постійно про загиблих, ясно, що потрібна якась статистика, та коли ми кожного дня розповідаємо, що загинуло троє, на другий день – загинуло двоє, це може загнати суспільство в депресняк.

Олександр Воронін: Який відсоток позитивних новин має бути в ЗМІ?

Юрій Луканов: Я не можу говорити у відсотках, але я впевнений, що редакція повинна зрозуміти, що вона має створювати в суспільстві позитив. З одного боку - розповідати правду, з іншого боку – створювати позитивний настрій, відповідаючи на питання, що робити з проблемами і підтримуючи діяльний стан суспільства. Наше суспільство показало унікальне явище, таке як рух волонтерів, який фактично підняв армію. Звісно, він не був дуже чисельним, але за моральним духом вони були набагато сильніші. І коли військові побачили, що піднявся народний рух на боротьбу з окупантом, це, звісно, підняло їх дух.

Олександр Воронін: Вам доводилося бути і в Чорнобилі, і в Грузії, і на Донбасі, і в Криму. Яке відчуття журналіста на лінії вогню?

Юрій Луканов: Коли я потрапив 1 грудня 2013 року на Майдан, де радикально налаштовані майданівці намагалися штурмувати Адміністрацію президента, там літали камені, палав вогонь і таке інше. Я там працював і мені навіть камінь попав у ногу, але я не відчував ніякого страху. Лише потім, коли я пройшов курси роботи в гарячих точках, я зрозумів багато свої помилок, і там під АП ризикував отримати каменем по голові. Якщо журналіст дотримується певних правил безпеки, то він може бути спокійним. Хоча все одно ніколи немає гарантій, що тебе не підстрелять, і завжди треба бути обережним.

Олександр Воронін: Ви написали чимало документальних творів, про що вони? Здається, частина з них присвячена безпечній роботі журналістів?

Юрій Луканов: Так, є в мене книга з безпеки журналістів, написана під егідою Міжнародної федерації журналістів. Там більшість моїх текстів, мається на увазі інтерв’ю з журналістами, які розповідають, як потрібно поводитися, та зафіксований мій власний досвід. І ще є книжка про діючого на той час президента Кучму «Третій президент», бо я вважаю, що наших президентів потрібно рахувати від Грушевського, а не від Кравчука.

Олександр Воронін: Ви ще відомий автор сатиричних мініатюр, і вийшла навіть ілюстрована збірка «Колода Ющенка».

Юрій Луканов:Так, це така збірка кишенькового розміру, де підібрані віршики чорного гумору та політичні епіграми.

Олександр Воронін: Ви відчуваєте наразі медійну солідарність в Україні?

Юрій Луканов: Про медійну солідарність я би хотів поговорити на прикладі Криму. Я співпрацюю з Центром інформації про права людини, і ми на міжнародному рівні намагаємося захищати права людей в Криму. Всі знають Миколу Семену, якого зараз судять в Криму і намагаються посадити за те, що він опублікував статтю на «Радіо Свобода», яку оцінили як заклики до порушення територіальної цілісності. Іще будучи головою медіапрофспільки, ми на з’їзді Європейської федерації подолали опір росіян і ухвалили заяву на підтримку Миколи Семени. І потім вже, працюючи з Центром інформації про права людини, ми озвучували його ім’я, проводили спеціальні заходи на конференціях ОБСЄ, інформували Міжнародну федерацію журналістів про це. Тобто, ми намагаємося озвучувати проблеми кримських журналістів, і їхні імена звучать на міжнародній арені.

Оскільки Росія діє не в правовому полі, то це, напевно, єдиний спосіб здійснювати моральний тиск. Також з Центром інформації про права людини ми склали список імен людей з доказами про те, що свободу слова пригнічують в Криму, передали їх в українську прокуратуру АРК, і там порушуються кримінальні справи. Я розумію, що зараз не можна дістати порушників і покарати, але психологічний тиск вони відчувають. Вони повинні знати, що за ними стежать, і коли ситуація зміниться, вони не уникнуть відповідальності. Це означає, що вони мусять діяти якось обережніше, хитрувати і так далі.

Олександр Воронін: В рамках реінтеграції Криму яке значення має інформаційна робота з тими, хто зараз знаходиться під окупацією?

Юрій Луканов: Ми можемо звернутися до минулого досвіду. Один з факторів, який розвалив Радянський Союз, де існувала монополія на інформацію, де була одна правильна точка зору, була робота «Голосу Америки» і «Радіо Свобода», які подавали правдиву інформацію з Заходу. Радянські люди слухали, і це формувало їхній світогляд. Аналогічна ситуація відбувається і зараз, хоча РФ заблокувала десь 22 українські засоби масової інформації в Криму, і кримчани не можуть отримувати інформацію з цих сайтів. Але ми робимо всю можливу роботу, щоб сигнал доходив до кримчан, і намагаємося в законний спосіб розблокувати частину цих сайтів.

Олександр Воронін: В нас також рішенням РНБО були перекриті певні сайті, соціальні мережі та медійні майданчики, сервери яких знаходяться в Росії. І з РФ почали лунати докори, що ми підкреслюємо свою демократичність, а в той самий час душимо свободу слова. Як ви до цього ставитеся?

Юрій Луканов: Нас і Захід критикував за це, але в кінцевому підсумку поставився до цього з розумінням. Російські так звані ЗМІ не є засобами масової інформації, а є інструментами пропаганди та інструментами гібридної війни, тому що інформація впливає на мозок. Я бачив це своїми очима в Криму, коли частина населення божевільно кричала: «Путін, прийди», думаючи, що прийде Путін і вирішить всі їхні проблеми, а насправді це призвело відомо до чого.

Тому ці інструменти є безпечними, і я цілком вітаю, що їх закрили, тому що росіяни, коли прийшли в Крим, перше, що зробили, це взяли під контроль Державну телерадіокомпанію, на території якої була розташована центральна транслювальна вежа. Буквально через кілька днів українські телеканали були закриті, їх замінили на російські телеканали, а пізніше і локальні кримські канали були витіснені з ефіру, і багато з них переїхало на материк, продовжуючи працювати звідси, бо в Криму працювати неможливо.

Тому українська держава цілком правильно зробила, що припинила доступ цих пропагандистських ресурсів на Україні.

Олександр Воронін: Чи задоволені ви якістю навчання українських журналістів?

Юрій Луканов: В мене немає даних, щоб проводити аналітику, єдине, що можу сказати, що студенти Києво-Могилянської академії та Школи журналістики Українського Католицького Університету себе рекомендують доволі непогано.

Я спостерігаю тенденцію, що дівчат на факультетах журналістики значно побільшало. Якщо в часи мого навчання було 50/50, то зараз – один два хлопці, всі решта – дівчата. І цей феномен не можу пояснити.

Олександр Воронін: Мені здається, що зараз в наших ЗМІ мало фільєтонів, репортажів, якихось нарисів. Чи зараз той же нарис вже немає часу читати?

Юрій Луканов: Я не прихильник великих жанрів, як на мене, мейнстрім повинен бути коротким. Але, наприклад, в американському журналі The New Yorker друкуються великі статті. Тобто, має і таке бути для любителів лонгрідів – тривалого читання. Хоча у нас вони не користуються великою популярністю, на жаль, і ті газети, які дозволяють собі великі тексти, не дуже популярні. От така тенденція простежується.

Олександр Воронін: Яку пораду ви б далі тій молоді, яка вирішила пов’язати своє життя з журналістикою?

Юрій Луканов: Ви самі казали, що на сьогоднішній день журналістика є доволі небезпечною професією. Я в цьому випадку завжди кажу: «Не бійтеся. Якщо ви будете боятися – вас здолали. Якщо ви не боїтеся, це 90% перемоги». 

QHA