ПІВДЕННИЙ ТІРОЛЬ (QHA) -

 

Коли в Україні не тільки в широких, але й в експертних колах починається дискусія про автономію кримськотатарського народу в Криму, учасники такої дискусії часто зав’язують аргументи різного категорійного ряду в єдиний клубок, який потім важко розв'язати раціональними аналітичними інструментами. Змішуються докупи аргументи політичної доцільності, історичної справедливості, теоретичної правильності, практичної спроможності. При цьому стосовно останнього експерти схильні брати за основу наш власний досвід нещодавнього або ж і віддаленого минулого – роздивлятись у деталях проблеми Автономної Республіки Крим зразка 1996-2014 року, яка на папері існує і донині, або радянську автономію зразка 20-х – 40-х років у Криму.

Цей текст покликаний допомогти із розумінням того, як на практиці функціонує одна з найбільш успішних автономій у Європі – провінція Південний Тіроль в Італії. Успішність цієї автономії не тільки в її міжнаціональному мирі, що забезпечується вже кілька десятиліть, але і в економічному зростанні, яке завдячує в тому числі поліетнічності регіону.

 

Вчетверо менше, ніж Крим

Південний Тіроль – найбільш північна провінція у складі Італії, де вона межує із Австрією. Площа – 7,4 тис. км2, що майже в чотири рази менше за площу Кримського півострова. Населення, згідно останнього перепису 2011 року, склало 528 тис. осіб. Це майже в п'ять разів менше за населення Криму (АР Крим та м. Севастополь). Станом на 2011 рік у Південному Тіролі німецькою говорило 62% населення, італійською - 23%. Ще 4% говорили ладинською мовою. Вона схожа на італійську, але самі ладинці – це автохтонний народ, чия культура та звичаї ближчі до німецької.

Примітно, що етнічний склад населення в Південному Тіролі вимірюється кількістю носіїв мови, а не національною приналежністю, тоді як в останньому Всеукраїнському переписі населення від 2001 року ці два параметри вимірювались окремо. В Криму українцями по національності назвався майже кожний четвертий, а от рідною мовою українську вважало лише 9,5% кримчан. Таким чином, «мовний склад» населення значно відрізнявся від «національного складу». Є над чим подумати укладачам питань наступного перепису в Україні.

ВВП на душу населення в Південному Тіролі, згідно даних 2011 року, складав 40,5 тис. євро. Це було приблизно в 13 разів більше ніж ВРП на душу одного мешканця Криму в тому ж році. З урахуванням подальшого зростання економіки Південного Тіролю і окупації Криму з її негативними наслідками для економіки півострова сьогодні вироблених благ на одного тірольця припадає в 20 разів більше ніж на одного мешканця Криму. До речі, Південний Тіроль економічно значно більш розвинений ніж у середньому інші регіони Італії.

 

Як так сталось, що переважно аграрна провінція, що розкинулась на складному ландшафті альпійських гір і мала непросту історію міжетнічних відносин, сьогодні може впевнено демонструвати економічні і соціальні моделі для наслідування?

Повернімось до історії.

 

Крізь терни…

Південний Тіроль тривалий час був у складі Імперії Габсбургів. Його доля різко змінилась у результаті Першої Світової Війни. Згідно із мирною угодою в Сен-Жермен від 1919 року Італія отримала від Австрії дві провінції: Тренто, яка мала переважно італомовне населення, а також частину австрійського Тіролю, де 86% населення було німецькомовним. При цьому італійців у Південному Тіролі на той момент нараховувалось лише близько 3%.

На момент передачі Південного Тіролю Італії ладинці складали 4% від загального населення. Як виявилось, політично вони тяжіли до союзу із німецькомовним населенням для захисту своїх прав від італійської експансії.

Обґрунтовуючи необхідність передачі цієї землі, італійці говорили не тільки про природні кордони Італії (а вони мали включати в себе долини альпійських рік, що впадають в Адріатичне море), а й стверджували: німецькомовне населення Тіролю не було власно німецьким за походженням. На думку італійців, це були нащадки місцевих мешканців, які опинились під владою германських племен у 5 ст. та протягом століть втратили латинське коріння, асимілюючись із новоприбулим німецькомовним населенням.

Останній аргумент став підставою для агресивної політики культурної та мовної експансії, що впроваджував італійський фашистський режим зразка 20-30х. Були заборонені газети німецькою. Усі без виключення комунікації в органах влади перейшли на італійську мову. Освіта в школах повністю і виключно перейшла на італійську. Перейменовувались власні назви географічних і адміністративних об'єктів. Були виведені зі вжитку всі слова, що містили «Тіроль» у своєму складі. Асиміляція посилилась із запуском у 1934 році індустріальної зони в адміністративному центрі провінції місті Боцен (італійською – Больцано). Муссоліні особисто опікувався її створенням. Така зона мала створити умови для працевлаштування італійців з інших регіонів країни. При цьому працевлаштування німецькомовних на практиці було обмежено. Цей розрахунок частково спрацював, і до 1939 року італійці склали вже 25% від місцевого населення.

Напередодні Другої світової війни, прагнучи закріпити відносини між Німеччиною і Італією та розв’язати всі суперечливі питання, Гітлер домовився із Муссоліні про створення умов для переселення німців Південного Тіролю до Рейху. Ідея полягала в тому, що місцевому населенню запропонували обрати між «італізацією» та переїздом до Німеччини. Там, де не спрацювала асиміляція, мала спрацювати міграція. Фашистські і нацистські організації розгорнули широку агітаційну кампанію з метою стимулювання німців до переїзду, але, на щастя для багатьох з них, розпочалась Друга Світова і Гітлеру із Муссоліні просто забракло ресурсів займатись проблемою Південного Тіролю.

Внаслідок Другої Світової Війни Австрія отримала можливість відбудувати свої історичні кордони, що дало надію південним тірольцям на приєднання до Австрії. Була утворена Південнотірольська Народна Партія (ПНП), яка розпочала активний і масовий рух, відповідно тиснучи на Італійський уряд. У 1946 році країни, що перемогли у війні, зібрали представників Італії та Австрії, яка також залучила представників ПНП, задля вирішення питання Південного Тіролю. У результатів двотижневих переговорів було домовлено про низку позицій, що були оформлені в Угоду Де Гаспері – Грубера, за іменами італійського прем’єр-міністра та австрійського міністра закордонних справ. Угода надавала, зокрема, такі гарантії німецькомовному населенню у складі Італії: отримання початкової та середньої освіти рідною мовою, зрівняння німецької та італійської мов у органах влади, а також рівність доступу у працевлаштуванні. Також оговорювалось надання автономії у виконавчих і нормотворчих повноваженнях для регіональної влади.

Момент підписання Угоди. Де Гаспері — справа. Фото: opinione-pubblica.com

Угода Де Гаспері – Грубера стала додатком до Італійського мирного договору від 1947 року, тим самим отримавши статус міжнародного документа. 

На підставі Угоди був ухвалений Автономний статут 1948 року.

Незважаючи на високі домовленості, на практиці італійській уряд не поспішав реалізовувати автономію, або ж тлумачив її у вигідному для себе розумінні. Німецька мова на практиці не отримала рівного використання поруч із італійською, реальної рівності у доступі до працевлаштування також не було досягнуто.

 

У 50-ті рокі німецькомовне населення Південного Тіролю мобілізувалось у єдиний потужний громадський рух із метою впливу на ситуацію, що склалась. Кульмінацією руху стала потужна демонстрація у 1957 році в околицях Бозену/Больцано, адміністративного центру провінції.

В 1960 році Австрія винесла обговорення проблеми Південного Тіролю в якості спору із Італією в ООН. Відповідна резолюція ООН постановила, щоб обидві сторони почали переговори з метою виконання Паризької угоди. Переговори тривали 9 років. У 1969 році сторони домовились про «пакет» із 137 заходами, виконання яких знімало б претензії Австрії до Італії.

 

Уроки

У наступній статті я спробую детально проаналізувати наявну сьогодні політичну систему Південного Тіролю, яка склалась на підставі Автономного статуту від 1972 року, і деякі ключові аспекти суспільного життя, що дозволили цьому регіону досягти успіху.  Водночас деякі важливі уроки історії можна винести вже зараз:

  • - питання Південного Тіролю тривалий час було в порядку денному міжнародних організацій, передусім ООН, що фокусувались на знаходженні ефективних рішень;
  • - питання Південного Тіролю було і є предметом міждержавних відносин Італії та Австрії, в яких Австрія виступає у ролі спорідненої держави (kin-state) для німців провінції;
  • - фашистський режим Італії в намаганні асимілювати та змінити національний склад провінції послідовно вдавався до політики економічної експансії в регіоні;
  • - німецьке населення Південного Тіролю спромоглось самоорганізуватись у масовий громадський рух, який мав стабільне організаційне оформлення у вигляді найбільшої політичної партії регіону (ПНП).

Зазначені уроки не вказують на готові рецепти вирішення кримського питання, хоча і підказують можливі напрямки руху для державних політиків сьогодні і в майбутньому, після деокупації Криму.

 

Матеріал підготовлений із вдячністю організаторам навчальної поїздки, а саме Міжнародному товариству для народів, що знаходяться під загрозою (Берлін, Німеччина) та дослідницькій інституції Eurac Research (Боцен/Больцано, Італія). Окрему вдячність висловлюю кримськотатарським активістам Сердару Сейтаптієву і Сулейману Мамутову за ініціативність та організаторський талант.

QHA