КИЇВ (QHA) -

Політолог, лідер єдиного координаційного центру «Донбас» Олег Саакян поділився в ефірі радіо Hayat своїм баченням щодо можливостей деокупації Криму та Донбасу.

Радіо Hayat: Що таке єдиний координаційний центр «Донбас», лідером якого ви є?

Олег Саакян: На сьогодні він має назву «Платформа соціально-гуманітарних ініціатив та інновацій», але взагалі 28 квітня 2014 року було оголошено про створення цієї організації як центру патріотичних рухів спротиву в Донецькій та Луганській областях. Діяльність цієї організації полягала в координації спротиву, збору інформації, інформаційному висвітленні, спілкуванні з медіа для того, щоб забезпечувати роботу протидії дезінформації.

З іншого боку – розвідна діяльність, тобто відслідковування переміщення російських автобусів по Донецькій області на той час, і організація акцій різного характеру. Після того, як ми переїхали в Київ, додалося питання переселенців, також ми долучились до створення інтелектуальної ініціації «Східний простір», яка почала піднімати проблеми того, що російська агресія стала можливою не тільки через те, що не було український військових на прикордонні, і не тільки через те, що України не було в силовому плані, але й через те, що Україна була маргіналізована на цих територіях, адже соціокультурний заповідник «Донбас» так і діяв всі 20 років Незалежності. Відповідно, коли Україна маргіналізувалася до бібліотек і музеїв, і вся країна розпредмечувалася в образах XVIII століття, то українцям на сході України було небезпечно. Багато хто думає, що в Донецьку вільно спілкувалися українською мовою, але це не так. По області – спілкувалися українською, і навіть зараз, якщо проїхати по селах, там спілкуються переважно українською мовою. Бо в містах було тотальне переселення, там був «червоний терор», а села обійшло це стороною, тому там ще залишилася ідентичність в побутових практиках. А в самому Донецьку бути українцем було некомфортно через постійні підколи. Немов, якщо ти спілкуєшся українською, то де твої шаровари? Апелювання до тих образів минулих сторічь.

Але коли почалася окупація, в багатьох школах Горлівки, де я жив, діти вийшли на останній дзвоник у вишиванках, діти співали гімн України під час того, як стояли автоматники, коли всі розуміли, що це вже окупація.

Радіо Hayat: Що спонукало дітей на такі кроки?

Олег Саакян: Це діти, які народилися в Україні, які знали, що є Батьківщина. З іншого боку, це діти, які не знали досвіду 90-х. Поріг страху за своє життя трохи інакший в людей, які пожили в Радянському союзі і пройшли 90-ті, і тих, хто народився у вільній країні. Відповідно, кон’юнктурність у цього покоління менша. Росія знайшла інструменти, як зламати молоде покоління через ВКонтакте, створюючи для нього альтернативну реальність з «великостью», з поляризацією Другої світової війни і романтизацією цих образів. Але, якщо ми беремо молоде покоління і відмітаєм ці впливи, то в реальності, скоріш за все, соціалізація цих людей проходила в інших умовах. Я можу сказати по собі: на момент моєї соціалізації випала Помаранчева революція, і це наклало свій відбиток. Я пам’ятаю дні народження в родині, коли частина сім’ї – за, а частина сім’ї – проти.

Відповідно, тоді на лінійці батьки зупиняли дітей, бо вони знали всі ризики. Це було із остраху. Так і зараз – на окупованих територіях залишається велика кількість тих, хто підтримує Україну. Але від мертвого патріоту користі мало, краще, щоб ці патріоти залишалися живими.

Я хочу відзначити, що на окупованій території, зокрема на сході, зараз є розподіл людей на три касти: безправні, правні і надправні. Це класика жанру будь-якої окупації.

Найбільша каста – це безправні. Вони всі виживають, і діляться на тих, хто може виживати самостійно, і на тих, хто не може. Ті, хто не може виживати, - це пенсіонери, це люди з інвалідністю, це багатодітні та інші соціально незахищені верстви населення, які під час окупації не можуть себе забезпечити навіть мінімумом, щоб вижити. Відповідно, для цих людей той, хто забезпечить їм мінімальні потреби, буде легальним авторитетом. Бо про громадянськість в цьому випадку навіть не йдеться. Для іншої частини тих, хто виживає, які можуть себе забезпечити, важливо, хто забезпечить для них безпеку, бо вони безправні. Вони ввечері стикнуться з якимось п’яним росіянином чи місцевим, і їх посадять в підвал. Якщо в них щось вкрадуть, їм нікуди жалітися, їм ніде шукати правди. Для цих людей той, хто буде стояти з палкою та автоматом, і який скаже, що зможе забезпечити безпеку, буде лідером. Неважливо, з якими думками і яким прапором. І тут теж не йдеться про громадянськість.

Далі йде частина правних. Вона ділиться на колаборантів і на бюджетників, які забезпечують життєдіяльність території: лікарі, вчителі, пожежники та інші. Це ті, без кого верхівка не зможе там прожити. Відповідно, тут конвертується не лояльність, а професійні навички цих людей, затребуваність для окупаційної адміністрації. Ці люди отримують кошти та живуть на цих територіях. Ще це є бізнес, який може собі купити певні права.

Для цих двох категорій виділено на існування лише світовий день. А потім комендантська година. Для безправних вихід на вулицю в комендантську годину може стати останнім, їх просто затримують на вулиці, і можливо, вже ніколи не знайдуть. Правні можуть собі купити перепустки на нічних час, а ці перепустки є для того, щоб сходити в клуб та інше.

Надправні поділяються на місцеву колабораційну частину та прийдешніх росіян. Це ті, яким закон не писаний, вони можуть робити все, що завгодно.

Якщо ми розуміємо цей уклад на тих територіях, то наша робота по деокупації має спиратися на те, кому що потрібно і де чиї інтереси. Ми ж намагаємося до цього всього відноситися як до моделі Другої світової війни – ми зараз візьмемо когось в блокаду, призначимо когось відповідальним, зайдемо з лівого чи правого флангу, щось заборонимо і таке інше. Але ми не шукаємо відповіді на ті питання, які нам ставить реальність, а намагаємося відповідати на ті питання, які випливають з нашої колективної свідомості і нашого історичного досвіду.

Радіо Hayat: У вас є власне бачення стратегії деокупації?

Олег Саакян: Воно є. Я не берусь зараз озвучувати його в повному обсязі, оскільки це неправильно, існує багато різних бачень. Має бути державне бачення того, що хоче досягти держава.

Радіо Hayat: Його немає взагалі?

Олег Саакян: Можливо, воно є десь в кабінетах. Але я думаю, що його немає. Якщо було б бачення, ми б чули заяви від перших осіб. Проте ми бачимо абсолютно контраверсійні заяви від різних інституцій. Міністерство з питань тимчасово окупованих територій говорить, що в нас немає окупованих територій, в нас є тимчасово непідконтрольні території, хоча саме міністерство називається «з питань тимчасово окупованих територій». Силові відомства кажуть, що в нас АТО, не війна, а президент виступає і говорить, що в нас йде війна і окуповані території. Тобто в нас різні інституції виступають з абсолютно різними позиціями.

З бачення вибудовуються принципи, на яких ми діємо, і червоні лінії, за які ми не заходимо. Іншими словами, зовнішньополітичний вектор країни, її зовнішньополітична діяльність не може бути розмінною монетою у будь-яких домовленостях, державний суверенітет не може бути полем компромісу, життя і безпека громадянина не може бути полем компромісу. Тоді ми маємо поле, на якому можемо вибудовувати стратегію. Ми розуміємо – на яких принципах і заради якого бачення. Цих стратегій може бути декілька, але вони мають спиратися на бачення. Я на сьогоднішній день навіть бачення не спостерігаю. Тому, що говорити про державну стратегію деокупації, я не знаю.

В цій моделі, яку вималював я, є певні сегменти рішення. Давайте подивимося на звільнені території – Слов’янськ, Краматорськ. Там сплеск українства, там його набагато більше, ніж на решті територій України. Бо там країна не в символіці лише, не в політиці лише, а вона в крові. Люди знають, що таке окупація, тому Україна для них – це мирне життя. І вони на сьогоднішній день там творять Україну.

Радіо Hayat: Вони не довго були під окупацією, можливо, в цьому є різниця між ними і нинішніми окупованими територіями?

Олег Саакян: Вони не були під пропагандою так довго, і там не відбулося змін, які будуть на покоління, там були тимчасові зміни. І на контрасті вони змогли все побачити, їх доволі швидко звільнили. Ще б рік - і ми б мали вже проблему при реінтеграції.

Але тим не менш. На сході України в цьому простіше, оскільки домінуюча ідентичність на сході там українська або «совкова», не російська. А вона, по своїй суті, кон’юнктурна. І коли зайшли українські війська і встановили російські прапори, частина з тих, хто був колаборантами, одразу ж вдягли вишиванки та почали співати гімн України. І для них це норма: влада змінилася і ми змінюємось. І вони будуть любити Україну найщирішим чином зараз.

На тих окупованих територіях, які ми будемо звільняти, ситуація буде схожою. Для тієї категорії, що виживає, має зайти цивільно-військове співробітництво з пенсіями, чоловік на хорошому автомобілі у вигладженому костюмі має пройтись по всіх бабусях в своєму районі, кожній з них вручити пенсію і свою візитівку та сказати, що з цього дня ми забезпечуємо тут безпеку – якщо щось трапиться, дзвоніть 24 години на добу. Щирою українською мовою. Я гарантую, що більше половини цих бабусь за наступні три дні йому обірвуть телефон. Вони відчують, що їм забезпечують безпеку, і що їм закрили мінімальні потреби, і навіть більше. Він для них буде не просто лідером, а "богом", який явився тут і зараз, і вони будуть йому здавати всіх, хто хоч якось спробує порушити їх ідеальний світ, який до них прийшов, потиснув руку і дав візитівку. Так за три дня можна провести зачистку будь-якого окупованого міста силами місцевих. Я вже не кажу про те, що на сьогоднішній день існують диверсійні групи на тих територіях з числа місцевих. А після звільнення міста вийде друга частина, яка зараз діє дуже обережно.

Радіо Hayat: Ви плануєте повертатися після деокупації?

Олег Саакян: Коли я навчався на політолога, я розумів, що в якийсь момент мені доведеться переїжджати в столицю. Бо політолог на периферії – це викладач в університеті. Я займаюсь прикладною політологією, тому я був готовий до того, що я буду переїжджати, правда, не таким чином. Тому повертатися я буду навряд чи, але я хочу мати змогу туди їздити.

Радіо Hayat: Давайте спробуємо поговорити про Крим, бо з ним буде набагато складніше. За підрахунками деяких експертів, там вже зараз живе близько 200 тисяч іноземних громадян, які придбали нерухомість в Криму. І незрозуміло, в яких вони будуть стосунках з Україною, адже навряд чи вони поїдуть.

Олег Саакян: Крим буде повернути набагато складніше. Бо тут не так все неоднозначно, як на сході, де ми самі створили поле неоднозначності, почавши називати людей «сепаратистами», хоча там ніколи не було сепаратизму. По Криму все складніше через те, що ми фактично більше двох десятків років власним коштом спонсорували реальну російську присутність там. Ми давали землю, ми виділяли бюджетні кошти, вони йшли російським ставленикам, які потім говорили, що будівлі на українській землі на українські кошти - це їхня заслуга. Таким чином, ми самі створили аргументи того, що Крим російський. Є один український експерт, який колись пропонував один з інструментів того, яким чином можна українізувати Крим. Просто перенести похід до школи з 1 вересня на 15 вересня. Будь-який кримчанин одразу зрозуміє, яким чином це стосується Криму. Це - плюс 15 туристичних днів суто українського Криму. Коли вже всі росіяни поїхали, і тут з’являється виключно українська маса. Як швидко генделики, готелі почнуть друкувати меню українською для того, щоб битися за внутрішнього туриста? Один-два сезони, коли побачать ті, в кого українське меню, що у них збільшився потік туристів. І наскільки б збільшився дохід від продовження туристичного сезону, який в Криму і так є невеликим і дещо зміщеним в порівнянні з курортним сезоном Греції чи Туреччини. Але протяжністю він довше - до 15 вересня як раз можна купатися. Це не потребувало б жодної копійки, але це є соціальними інноваціями. Ми такого не робили, проте нам доведеться це робити.

З іншого боку, якщо брати юридичну складову і політичне життя, то, як не прикро це констатувати, скоріше за все, буде йтися про якийсь інший формат управління. Крим буде в статусі напів-напів. В повному обсязі повернути його Україні на ту ситуацію, яка була, я думаю, не погодиться не те, що Росія, навіть світове співтовариство, тому що ми там реально можемо мати зону конфлікту на десятки років. Причому, жорсткого конфлікту, і ми можемо отримати реальне протистояння громадян в Криму, починаючи з питання військової сатисфакції – хто, кого і як, завершуючи питанням власності – кому вона належить.

Ми вже зараз маємо собі зізнатися, в чому були наші помилки щодо Криму – чого ми не зробили і що зробили такого, чого робити не можна було, для того, щоб зробити висновки і не повторювати помилок. Бо я дуже боюся, що, виходячи з цих трендів, які ми зараз бачимо, то навіть якщо зараз повернеться Крим, існує дуже великий ризик, що ми почнемо знову повторювати всі ті помилки, які і призвели до того, що Росія змогла окупувати Крим.

Я бачу тренди, що у влади та громадянського суспільства є певні бачення, як виробляти стратегію по реінтеграції Криму в Україну. Тому в мене є певна надія на те, що є шанс, що можуть народитися розумні проекти бачення цієї реінтеграції. Проте поки що я бачу, як воно пробуксовує. Шанси для того, щоб Україна не повторювала тих помилок, є всі, починаючи від інтелектуального ресурсу, завершуючи ресурсом виконання. Чи буде він задіяний? Це питання потрібно поставити нашим політикам. 

QHA