КИЇВ (QHA) -

Михайло Басараб, 40 років, політолог. Народився 22 лютого 1977 року в Дрогобичі на Львівщині. Закінчив філософський факультет Національного університету імені Тараса Шевченка. Отримав диплом політолога. Ступінь кандидата політичних наук здобув в Інституті політичних і етнонаціо­нальних досліджень імені Івана Кураса НАН України. Був головою молодіжного крила Української республіканської партії Левка Лук’яненка.

З початку 2000-х займається політичним консалтингом і комунікаційними стратегіями. Один із ініціаторів громадянської кампанії «Ні – змінам до Конституції в умовах воєнного стану!». Влітку 2015 року, напередодні ухвалення в першому читанні змін до Основного закону щодо особливого статусу Донбасу, петицію до президента і Верховної Ради підписали кілька десятків відомих українців. Постійно бере участь у громадському обговоренні законопроекту про тимчасово окуповані території.

— Пане Михайле, нещодавно на вашому Фейсбуці ви іронізували з приводу спроб нашої влади не просто вивчати досвід хорватської  деокупації своїх земель, але вже нинішні наші непослідовні кроки в цьому напрямі представити ледь не як реалізацію хорватського сценарію. Чому ви вважаєте, що подібні аналогії недоречні?

— Хочу нагадати, що реінтеграція захоплених сербами хорватських земель відбулася після визвольної та переможної війни Хорватії за відновлення своєї територіальної цілісності та встановлення суверенітету держави над всієї територією країни. Тільки після завершення військової операції почалося ухвалення відповідних інтеграційних  рішень: політичних, адміністративних, соціальних. Тобто розпочався процес адаптації, реінтеграції, суміщення, примирення. Причому подібна реінтеграція розпочалася не на умовах принципових поступок чи політичної капітуляції перед сербськими агресорами, а на тих, які відповідали національним інтересам хорватів, і це стало можливим саме після проведення успішної військової операції.

У чому наша проблема? У тому, що у нас спостерігається намагання здійснити застосувати ерзац хорватського сценарію, коли наші політики й чиновники, реалізуючи власний «мирний план», вдаються до неадекватного порівняння з Хорватією. Пояснюю свою тезу. Українська влада, в особі президента Петра Порошенка та  прем’єра- Володимира Гройсмана через алгоритм «Мінських домовленостей» та суто технічні адміністративні рішення намагаються зшити країну таким чином, як це об’єктивно вигідно Кремлю. 

Зокрема, спостерігається бажання повернути до складу України окуповані території не в наслідок відновлення там суверенітету на українських умовах, а в наслідок застосування небезпечних політичних компромісів, виписаних, зокрема, у «Мінських домовленостях». Або ж є очевидний намір зберегти чи відновити якнайповніші взаємини з окупованим Росією Донбасом, і таким чином нашвидкуруч «запхати» зруйноване і контрольоване Кремлем ОРДЛО до складу України. І це  називається хорватським сценарієм?

Таке некоректне порівняння є явним плювком в обличчя кожного хорвата і виявом кричущої зневаги до їхньої славної війни за свою новітню незалежність.

— Але погодьтесь, що на Бєлград у  90-х роках чинився великий тиск з боку світової спільноти. До того ж Сербія тоді була значно слабша, ніж сучасна мілітаризована до краю Росія, а Мілошевич та його наступники, на відміну від Путіна,  не мали ядерної валізи? Пропонуєте деокупацію військовими методами?

— Почну з того, що на Хорватію теж чинився міжнародний тиск, її також всілякими ультиматумами змушували до мирного врегулювання конфлікту із сусідами. Їм прямо говорили, що нехай навіть не мріють про майбутнє без Сербії.

Щодо Донбасу. Ніхто ж не наполягає на негайному розгортанні операції «Буря» на території Луганської чи Донецької областей. І  це — ще одна з маніпуляцій. Бо Порошенко каже: або мій «мирний план», або початок війни. Насправді є третій альтернативний варіант: визнання захоплених у нас територій тимчасово окупованими і покладання відповідальності за все, що там відбувається, на державу-агресора. Донбас і Крим колись повернуться до України, але коли ми зможемо зробити це без загроз для безпеки України та інтересів українських громадян. 

— Ви маєте на увазі законопроект за авторством віце-спікера Оксани Сироїд?

— Є кілька законопроектів про окуповані території. На мою думку, оптимальним є проект Сироїд. Однак його прийняття блокує Банкова, профільне міністерство ТОТ та агенти західних донорських організацій. Захід також прагне швидше вирішити проблему за рахунок меншої сторони конфлікту, тобто за наш з вами.  

— Але кажуть, що є деякі інші альтернативні законопроекти, зокрема, Наталії Веселової або Мустафи Найєма, а тут ще у ЗМІ почались розмови про те, що у надрах РНБО готують концепцію до закону  «Про державну політику відновлення суверенітету України над тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей». Що ви скажете з цього приводу?

— З проектом Весєлової докладно не знайомий. Хоча її позиція щодо Донбасу і взаємин з окупаційним режимом дуже дивна. Щодо пропозицій Найєма, то вони мають певну формальну схожість із  законодавчими пропозиціями Сироїд. І ця схожість полягає в тому, що обидва законопроекти пропонують визнати території тимчасово окупованими. В іншому вони пропонують різні підходи. Проект  №3593-Д Оксани Сироїд (вірніше, групи авторів «Про тимчасово окуповані території України») базується на здоровому глузді та на відповідності міжнародним правовим актам, які регламентують режим окупації. Тобто автори не вдалися до якоїсь законодавчої самодіяльності, а  взяли для положень свого законопроекту норми, які відповідають спеціальним міжнародним конвенціям, до  яких долучилась і Україна, і Росія. У проекті закону від Мустафи Найєма територія, яку ми не контролюємо, хоч і визнається тимчасово окупованою, акцент зроблено на впровадженні політики боротьби за українців, що проживають на окупованій території. За цією логікою Україна мусить прагнути в повній мірі задовольнити всі потреби і стандарти життя для наших громадян, що стали жертвами окупації. Міжнародні правові акти, що регламентують режим окупації, не покладають такої відповідальності на Україну, вони покладають її на країну, яка здійснила агресію. Філософія законопроекту Оксани Сироїд полягає в тому, що Україна має робити для мешканців окупованих територій рівно те, що від нас вимагає міжнародне право. Не більше, і не менше.

— Але ж ви розумієте, що триває не класичне, а гібридне протистояння: у нас не війна, а АТО, дипломатичні відносини з агресивними сусідами не розірвані, а Росія на всіх міжнародних майданчиках повторяю брехливу тезу, що на Донбасі триває внутрішній конфлікт, а її присутність там обмежена гуманітарною допомогою російськомовним «співвітчизникам». При цьому свою юрисдикцію та соціальну відповідальність над анексованим Кримом Кремль визнає, а на Донбасі діє по-іншому. Як боротися з логікою «їхтамнема», якщо ще й  Захід  боязливо закриває очі на очевидне?

— Так, це проблема не Росії, а наша. І полягає вона в тому, що ми і наші західні партнери під диктовку агресора погодились на розведення проблем Криму й Донбасу у різні кейси. Ця нелогічність і подвійні стандарти не дають поки можливості правильно кваліфікувати все те, що відбувається на Донбасі, а відтак послідовно і цілком обґрунтовано вимагати від Росії на міжнародному рівні адекватної і що головне – повної відповідальності, згідно з міжнародним правом. І доки ми будемо шукати неологізми чи якісь унікальні вітчизняні нормотворчі новації,  Росія буде використовувати таку непослідовність нашої позиції та невизначеність на свою користь.

— Однак, погодьтесь, що політика —це мистецтво можливого…

— Та яке ж то мистецтво, якщо все обертається шкодою для нас і несе нові загрози?  Із таким «мистецтвом» ми можемо дійти до того, що війна буде палати у масштабах всіє країни, а потім точно перекинеться до Європи! Адже українці не сприймуть будь-яких варіантів, нав’язаних Кремлем. Ми здібна нація, люди за ці кілька років дуже добре навчилися виявляти небезпеку у чергових «мирних ініціативах». Україна буде воювати за свою незалежність.  

— Але маємо те, що циніки називають real politic. Новий французький президент Макрон налаштований на зустрічі у форматі нормандської четвірки ще до саміту Великої двадцятки у Гамбурзі. Та й на зустрічі у Білому домі обидва президенти говорили про потребу додержуватися Мінських домовленостей. Чи ви вважаєте, що Порошенко в односторонньому порядку має вийти з Мінського переговорного процесу?

— Ні, ніхто не каже про демарші з боку України. Але покладатися лише на позицію інших держав і безумовно виконувати те, що вони пропонують – це позиція слабкого. Погодьтесь, до кожного з нас у повсякденному житті ставляться, як ми дозволяємо. І якщо Україна поставила себе у таке становище, коли під тиском Кремля погодилася на поступки, які несуть колосальні загрози, то, безумовно, проблему будуть намагатися вирішити за наший кошт. І в такій ситуації Захід буде тиснути не на Росію, а на нас, відчуваючи, що ми піддаємося такому тиску. Не зайве нагадувати на Заході, в яких умовах підписувався «Мінськ». Це відбувалося в момент застосування сили і під погрозами застосувати силу. Це автоматично ставить під сумнів усе написане там. Так говорить міжнародне право.

  

— Оскільки наша агенція — кримська, тож не можна у розмові оминути теми анексованого напівострову. Днями Дмитро Гордон, побувавши у Сполучених Штатах, на 112 каналі поділився враженнями від почутих за океаном пропозицій від деяких самозваних чи то аналітиків, чи то посередників про те, що Росія ніби готова піти з Донбасу, натомість Україна забуває про Крим та про перспективи вступу до НАТО. Проте в якості компенсації Україна одержує велику фінансову допомогу від Заходу, у масштабах, які можна порівняти з новим Планом Маршала. Як ви ставитесь до таких гендлярських пропозицій, які, по суті, є варіаціями раніше озвучених пропозицій мирного врегулювання російсько-українського конфлікту від Віктора Пінчука та Юрія Артеменка?

— Звичайно, це абсолютно неприйнятно. А те, що такі прожекти виникають,  то це саме наслідок того, що у нас проблеми Криму й Донбасу розведені по двох різних кошиках. А якби вони розглядалися в єдиному пакеті, то таких ідей ні в кого не виникало б. Із самого початку було очевидним, що це тактична заготовка Путіна. Вона дозволяє йому нині торгуватися одним заради іншого. Ми не повинні йти за цією логікою. Тому в інтересах України — надати однаковий статус і дати однакову політико-правову оцінку тому, що відбувається у Криму і на Донбасі. Адже формування єдиного підходу до окупованих територій, окрім інших чинників, прискорює повернення Криму до України. Позиція України повинна полягати в тому, що анексія півострова і окупація Донбасу — це два епізоди одного злочину. Саме тому Україна повинна уніфікувати політичну і правову позицію щодо Криму і ОРДЛО, а також вимагати «все або нічого». Такий підхід пришвидшить повернення Криму. У мене немає жодних сумнівів у цьому. Це внесе ясність щодо нашої позиції. Вона буде логічною та зрозумілою. Також поставить відповідну планку вимог міжнародної спільноти до Росії. Поки невідомо, як усе буде на практиці, як саме відбуватиметься повернення Криму і Донбасу до України. Але щоб пришвидшити цей момент, наша політична і правова позиція повинна бути логічна і послідовна. 

— До речі, про Росію. Днями відбувся візит Порошенка до США та його зустріч із Трампом. Чи може Америка стати нашим союзником у протистоянні з Кремлем у нинішніх умовах, з врахуванням тих обставин, що там проводиться розслідування щодо російського сліду в останній виборчій кампанії?

—Відносини Вашингтону з Москвою ще з радянських часів були у порядку денному будь-якого американського президента. Трамп не приховував, що вони будуть у пріоритеті його зовнішньої політики. Інша річ, що у ключі розслідувань взаємин його команди з Кремлем він зараз суттєво обмежений у своїх діях. Це грає на нашу користь. Ми отримали в цьому сенсі такий собі запобіжник, щоб за нашою спиною Білий дім не уклав якусь геополітичну оборудку з Путіним. Окрім того, маємо справжній двопартійний консенсус у Конгресі щодо санкцій проти Росії. Причому не тільки щодо їх збереження, але й посилення. Отже не все так сумно, як дехто прогнозував відразу після перемоги Трампа на виборах. Україні необхідно означити інтерес Сполучених Штатів у зміцненні нашого суверенітету та військової потуги.

— Від багатьох експертів довелося чути тезу: ми мусимо бути цікавим Сполученим Штатам, щоб Америка повернула українське питання у сферу своїх пріоритетів?

— У Вашингтоні очевидно розуміють, що цивілізаційний центр Європи зміщається на Схід Європи. Східноєвропейські держави демонструють неймовірну жагу до життя і здатність боронити себе та сусідів. Якщо хочете, вони ще не встигли насититися свободою після падіння «Залізної завіси». Особливо це стосується України. Тож США має усвідомити, що держави східноєвропейського поясу є найбільш перспективними і надійними союзниками Америки, а також її твердою опорою у Європі. Ми головна ланка в цьому «поясі життя». Україна ж є важливою складовою нової європейської геополітичної конструкції. Без потужної та стабільної України в системі європейської безпеки буде величезна прогалина. Натомість нова межа Росії з Європою за західними і південними кордонами України принесе досі небачені та колосальні загрози для ЄС і НАТО. Так само якщо російсько-українська війна буде продовжуватися, а Кремль й надалі дестабілізуватиме Україну, то Європа і світ може отримати тут, у середині Європи, великий простір нестабільності, який буде загрожувати політичній, економічній та безпековій стабільності всього континенту, а відтак і усієї західної цивілізації та світу. Тому успіх України – це успіх Європи і США. Україна не здасться. Тож у Заходу існує єдина опція – цілковито і беззастережно підтримати нас.   

Вів бесіду Олександр Воронін

ФОТО: Інтернет

QHA