КИЇВ (QHA) -

Вже традиційно «російська тема» у широкому розумінні цього поняття стане однією з ключових під час обговорення на рівні Послів країн-членів цієї пан-європейської організації. Чого варто очікувати від нового сезону Україні, яка прагне максимально використати ресурсні можливості Ради Європи для тиску на Росію?

З моменту масштабної російської агресії проти України 2014 року, яку у Страсбурзі інакше як грубе порушення Москвою її статутних обов’язків та зобов’язань більшість країн не розглядає, керівний орган Ради Європи – Комітет міністрів – ухвалив більше десяти рішень. Серед них і засудження так званого референдуму в Криму у березні 2014 року, і вимога забезпечити імплементацію Європейської конвенції з прав людини на території окупованого півострову до моменту його звільнення, і навіть заклик вивести війська з Донбасу. Підтримали ці рішення переважна більшість країн-членів РЄ, окрім хіба що самої Росії, а також її умовних союзників – Вірменії та Сербії. Якби резолютивні положення згаданих рішень Комітету міністрів РЄ були виконані Росією, проблеми в українсько-російських відносинах практично б зникли.

Однак Москва вперто відмовляється йти на будь-який, навіть найменший діалог зі Страсбургом з питань, окреслених у рішеннях. Причина банальна: російська делегація не голосувала за їхнє ухвалення, і тому вважає для себе необов’язковим їхнє виконання. На жаль, статут РЄ не передбачає прямого покарання країн-членів РЄ за те, що вони відмовляються виконувати рішення керівного органу цієї міжнародної організації. 

Попри таку позицію Кремля, свідоме невиконання будь-якою державою рішень Комітету міністрів РЄ все одно має наслідки. По-перше, формується негативний імідж, який робить країну-члена РЄ токсичним у загальноєвропейському масштабі. По-друге, якщо країна, поруч із невиконанням рішень Комітету міністрів, відмовляється також виконувати рішення Європейського суду з прав людини – а Росія саме відмовляється – це створює необхідні правові підстави для того, що виключити цю державу з лав Ради Європи.

Слово за Берліном

Саме у цьому контексті – акумуляції все більшого негативу – варто розглядати ініціативу колишнього Посла Німеччини в Росії Ернста-Йорг фон Штудніца, який на початку серпня 2017 року запропонував створити на базі Ради Європи своєрідну платформу, яка б займалася збором та аналізом інформації про порушення прав людини в Росії. Певним прототипом організації могло б, за словами німецького дипломата, стати Центральне бюро зі збору даних, яке у період з 1961 по 1990-й роки займалося у Західній Німеччини збором даних про порушення прав людини у колишній НДР.  До речі, діяло це бюро якраз до самого моменту об’єднання двох Німеччин.   

Ідея як цікава (хто ж відмовиться від систематизації даних про порушення прав людини в Росії?), так і водночас важко втілювана, оскільки створення нових моніторингових механізмів у таких міжнародних організаціях, як Рада Європи є занадто важким процесом. Не секрет, що жодна країна-член міжнародних організацій не зацікавлена у створенні нових механізмів, які б стежили за тим, як виконуються статутні зобов’язання, які бере країна при вступі до лав міжнародної організації. Тим більше якщо мова йде про Росію, яка традиційно, сповідуючи принципи радянської дипломатії, воліє вибірково підходити до поваги принципів міжнародного права, захисту прав людини, демократії тощо. Але справа не лише в негативному сприйнятті створення подібних моніторингових механізмів з боку країн, щодо яких такі механізми створюються. Треба враховувати, що й інші країни, які також мають проблеми з виконанням Статуту (а таких завжди більшість), так само не хочуть створювати нові прецеденти, оскільки, на їхню думку, це рано чи пізно може обернутися проти них. 

Ось і виходить, що німецька ініціатива, навіть незважаючи на потужні позиції Берліну в Раді Європи, навряд чи матиме свій позитивний розвиток. Оскільки такі країни, як Азербайджан, Боснія і Герцеговина, Туреччина, Сербія, виступатимуть однозначно проти створення нового моніторингу проти Росії. Цілком ймовірно, що їхню позицію підтримають Кіпр, Італія, Португалія і навіть Австрія. А це вже явний публічний політичний програш, який не варто демонструвати росіянам. Адже вони ж перші публічно заявлять про те, що Захід не такий єдиний у своїх антиросійьсикх позиціях, його єдність стрімко руйнується, і тому це є перемогою російської дипломатії.

Такий «подарунок» напередодні проведення в Росії у березні 2018 року президентських виборів ніхто не погодиться зробити. Хоча, цілком ймовірно, полоскотати нерви Москві публічним обговоренням німецької ініціативи дехто, включно з Україною, може захотіти.     

Володимир Денисюк  

старший аналітик Української ради з міжнародних відносин 

QHA