ПАРТИЗАНИ (QHA) -

Зараз вона проживає у селищі Партизани Херсонської області, адже на Кримський півострів повернутися після Депортації 1944 року, як і багато її співвітчизників, вже не змогла.

Пані Зульфінар зустрічає нас не тільки традиційною кримськотатарською гостинністю і теплою посмішкою, але також фотографіями і документами, зробленими і виданими ще у другій половині ХХ століття. Їх зовсім мало, але вона дбайливо зберігає їх.

Сім'я пані Зульфінар пізнала гіркоту втрати ще у воєнний час. Її батько був комуністом і після народження дочки був переведений на посаду голови селищної ради до села Ускут. Тоді народ щиро вірив, що радянська влада забезпечить йому гідне життя. На цих словах Зульфінар на пару секунд замовкла, а потім із сумною посмішкою сказала «аА ось як вийшло», маючи на увазі не тільки всю історію своєї родини, а й історію цілого кримськотатарського народу.

Восени 1941 року, коли батько Зульфінар повертався додому до родини, його зловили і розстріляли німці. Вона як зараз пам'ятає, що поки їхній будинок обшукували, приходили жінки (швидше за все односельці) і читали дуа. А мати Зульфінар як дружину комуніста кидали по підвалах. Саме тоді сім'я прийняла рішення покинути рідний дім і село. З переїздом допомогли старі друзі батька. Сім'я перебралася в село Курбек до сестри матері.

— Важко було тоді добиратися, дорога 56 кілометрів. Вантажили на віз і їхали. Довелося десь і півмісяця пішки йти. Мені тоді було 4 роки. На руках у матері маленький братик. Старший брат залишився жити з бабусею тата.

Але Зульфінар ніяк не могла очікувати, що це буде ще не найважче випробування у її житті.

«Нам давали суп із соляркою...»

Очевидці Депортації 18 травня не раз розповідали, що були вислані окремо від своїх сімей. Хто поїхав у гості за день до страшних подій, хто ще не повернувся з війни. Зульфінар опинилася в такому ж становищі. 17 травня вона поїхала в гості до своєї сестри і бабусі у Севастополь.

18 травня рано вранці в їхні двері постукали. Бабуся відкрила двері, а там уже стояв один солдат з автоматом. Трохи згодом підійшов другий. Нічого не пояснюючи, рідним Зульфінар наказали збиратися. Бабуся почала плакати. Зараз жінка вже не пам'ятає в деталях, що саме вони тоді встигли взяти з собою.

— Дуже важко було. Всі плачуть, все лишилося, корови мукають, собаки гавкають. Комусь дозволили хоч щось взяти, а комусь зовсім нічого не давали брати. Пам'ятаю, як мені в руки дали чайник і сказали нести кудись заспокоювали так. Мама, як потім розповідала, змогла перевезти швейну машинку, куди сховала татові костюми. Хороші речі... Ми їх в Узбекистані продали, щоб їсти було що.

На вокзалі, куди їх привезли на вантажівках, вже чекали поїзди, які кримські татари тепер називають «ешелонами смерті». Там були двоярусні вагони: дорослих і людей похилого віку вантажили нагору, а дітей  униз.

Їхали ми довго, на зупинках підвозили їсти. Риба... смердюча, солона.Неможливо було їсти. Іноді привозили навіть суп із соляркою, який теж ніхто не їв, на хвилину Зульфінар зморщується так, ніби прямо зараз відчула знову запах тієї «їжі».  Пам'ятаю, як одна маленька дитинка плакала... Вона померла. Її просто на зупинці залишили, а ми поїхали далі. Їхали дуже довго...

Після довгої дороги поїзди прибули до міста Янгиюль Ташкентської області. Там радянська влада нібито приготувала житла для переселенців. Пані Зульфінар переводить дух, ніби готуючись розповідати про наступні події як про окремий етап свого життя, не менш жахливий, ніж збори похапцем у Криму або довга дорога в ешелонах.

В одному з будинків нас розмістили в якийсь кут. Нічого не було при собі, крім ганчірки і одягу... Нічого не було. Ні ліжка, ні подушки, нічого... А там і підлог навіть не було. Пам'ятаю, як ми сиділи на долівці, а бабуся її глиною мазала...

В цей же час мама пані Зульфінар була депортована до Андижанської області. Там жінка отримувала за трудові дні борошно, з нього пекла коржі на продаж, а гроші збирала, щоб знайти свою сім'ю у Ташкентської області.

1944 року Зульфінар взяли на облік у спецкомендатурах, куди вона ходила до 1964 року. Там відмічали всіх переселенців, аби ті не втекли. Якщо відловлювали переселенців, які все-таки намагалися перебратися в інший район, їх відразу ж везли до в'язниці у Ташкенті. З 1944 року і почався страшний період у житті кожного депортованого кримського татарина голод, холод, жорстоке поводження, важка робота.

Їсти було нічого. Рано вранці приїздивв об'їздчик з батогом на коні і кричав «Вставайте! Ідіть працювати!». Всі ходили на роботу, а мене віддали в садок. А в садку теж нічим годувати. Я там побуду трохи і втечу...

Влітку вже збиралися дітьми. Йшли по вулицях, по полях, шукали, де що є поїсти. Дивимося — посина, ми називали так собачий виноград. Наїмося немитим. Потім дивимося — гнізда на деревах... Лізли на дерева, повний рот наберемо пташиних яєць... Яєчню смажили. Загалом вижили.

Вдень збирали бавовну, а вночі привозили горішки курак. Всю ніч їх до двох ранку чистили, а вранці хтось приходив і забирав уже чищення горіхи.

Люди їли зерна від бавовни. А вони були отруєні. Кукурузник ходив і труїв. Люди пухли. Щодня по 2-3 людини вмирало. Поховають, наступного дня дивляться
 шакали вже відкопали і розірвали тіло. Загалом дуже багато народу померло, я пам'ятаю. Мені вже тоді було 7 років. Я вже щось розуміла.

Сумували за Батьківщиною. Я її дуже любила. Бабуся розповідала про Крим, а ми плачемо...

Смерть не оминула й родину пані Зульфінар. Від запалення легенів і відсутності елементарного лікування і грошей на нього помер її брат. Трохи згодом син тітоньки.

1945 року Зульфінар, її бабусю і тітку відшукала мама. З її приїздом життя трохи налагодилося, оскільки мати працювала. А через два роки Зульфінар пішла в перший клас. Шкільні будні були також по-своєму певним випробуванням на витримку для багатьох кримських татар. Хтось просто не міг ходити до школи через велику відстань до неї, а хто все ж ходив
 той стикався із бридливим ставленням до себе.

Пам'ятаю, у школі я вчилася в четвертому класі. Мене хлопчик назвав продажною. А я спортом займалася, взяла і гарненько його побила. Викликали в канцелярію. Я кажу, я не винна, він мене обізвав. 7 років було мені, яка я продажна?

1957 року, після закінчення 10-и класів, сім'я Зульфінар переїхала до міста Алмалик. Тоді переселенцям вже дозволялося пересуватися з області в область.Там жінка провчилася у медичному училищі, вийшла заміж. А вже з 1964 року стала активно слідкувати за національним рухом кримських татар. Чоловік Зульфінар був у ініціативній групі, цікавився політикою. Незважаючи на переслідування, крадькома сімейна пара дізнавалася про останні новини руху, про Джемілєва, Сейтмуратову.

«Ми залишилися в Партизанах, але душа-бо все одно болить...»

Чоловік пані Зульфінар 1967 року не витримав туги за Батьківщиною і разом із другом вирушив до Криму. Але тоді на півострів нікого не пускали. Там вони пробули майже місяць, а потім все ж повернулися додому. З 1968 року почалася вербування кримськотатарських сімей у Червоногвардійському, Джанкойському та інших районах. З 1969 року Зульфінар зі своєю сім'єю (чоловік і двоє дітей) також шукали будинок у Червоногвардійському. Однак жодні будинки не продавалися. Їм доводилося їздити з одного села в інше у пошуках свого місця, поки з чуток не дізналися про Партизани, де вже проживали співвітчизники з Алмалику. Там і була куплена землянка, однак спокійне життя для її сім'ї так і не настало.

— Приїхали сюди, а тут на нас теж чекало погана життя. Наступного ж дня з'явився начальник паспортного столу міста Генічеська та дільничний міліціонер: «Ви порушили паспортний режим. Їдьте. Ми вас відвеземо». Погрожували нам. А ми сказали, що ми нікуди не поїдемо, приїхали і будемо жити тут. У нас нічого не було, ми просто на підлозі спали, поки контейнер з речами прийшов.

Їздила я в паспортний стіл до Генічеська. Бачили, що я сиджу на порозі. З ранку і до вечора. Говорили, що ось вставайте на військовий облік, і ми потім вас пропишемо. А вони не беруть на військовий облік. Що мені робити? Я знову в паспортний стіл. Так і їздила туди-сюди 6 місяців. В один прекрасний день мене оштрафували за те, що порушила паспортний режим. 10 рублів заплатила.

На роботу їх теж не хотіли брати. Родині доводилося жити на одному хлібі та чаї.Через 6 місяців сім'я Зульфінар все ж отримала прописку, чоловік влаштувався на роботу, а в 1970 році в родині з'явився третя дитина.

Ми залишилися у Партизанах, але душа-бо все одно болить. Хочеться туди, до Криму. Коли ділянки давали, у нас грошей не було. Потрібні були кошти, щоб іти на мітинги, самозахоплення тощо. А у нас їх не було. Були діти маленькі, троє. Що я могла зробити?

Остання спроба повернутися на Батьківщину була здійснена 2006 року. Пані Зульфінар з чоловіком почали ходити на мітинги у селі Мирному. Всього було 36 осіб з Партизан та Новоолексіївки. Зрештою Рефат Чубаров і Мустафа Джемільов приїхали до мітингувальників і повідомили, що всі, хто претендує на землю у Криму, були внесені до списку. Однак Зульфінар так і не дочекалася бажаного моменту повернення на Батьківщину — 2014 року почалася російська окупація Криму.

А тут почалася війна. У мене там родичі залишилися. Як їжджу туди, хочеться мені залишитися на Батьківщині. Я там народилася, я там хочу жити...

Можливо, трохи дивно ставити таке питання кримським татарам, у яких відібрали Батьківщину, але ми запитуємо: «А що для Вас Крим?». Цієї миті дорожче за слова лише погляд, який скаже будь-кому, хто цікавиться історією цілого народу, незрівнянно більше.

Моя Батьківщина. А без Батьківщини я ніхто.

Спілкувалася Настя Бєлова

QHA