КИЇВ (QHA) -

PostPlayТеатр, співзасновниками якого є кримські режисери Галина Джикаєва й Антон Романов, відсвяткував офіційну річницю свого створення актуальною виставою під назвою «Вам тут не демократія». Цей нонконформістський театр, чи скоріш антитеатр, як його називають засновники, заявив про себе гострими, незручними для влади, подекуди скандальними виставами, які провокують глядача, змушуючи його переосмислювати буття і відповідати на інколи болючі й раніше табуйовані питання. Багатьох це змушує повертатися сюди знов і знов.

Ось і вистава «Вам тут не демократія» зібрала аншлаг. Глядачі, які прийшли на ексклюзивний показ вистави, пояснюють, що тема, яка зачіпає відносини громадянина і чиновника, не може бути нецікавою, тим більше коли вона показана крізь призму історій переселенців із Криму та Донбасу.

Чотири актори – чотири історії, які лякають своєю правдивістю й відвертістю. Кожне слово ніби ріже по-живому, бо так нагадує твоє власне життя. Спочатку дійство викликає сміх, адже сам себе обманюєш, думаючи, що твоє існування не може бути настільки безглуздим. Проте з кожною хвилиною межі між грою та реальністю стираються, і зрештою глядач змушений дати відверті відповіді на запитання: чим є для нього Україна, як він розуміє демократію і хто його ворог?

– Ця вистава – трамплінчик для більш глибоких роздумів. Чому й досі ми не можемо вийти на дійсно демократичний шлях розвитку держави? Попрацювати над проблемою «совка» у головах не тільки тих людей, які тримають владу в нашій країні, а і простих громадян, адже ми дозволяємо робити з нами те, що відбувається у нашому повсякденному житті. На жаль, цей сталінізм живе в нас, і українська ментальність не готова його викорінити. Ми спроможні на революцію, але на еволюцію, на довгу дистанцію у нас не вистачає дихання. А треба відпрацьовувати якраз потенцію на довгу дистанцію, – говорить співзасновниця театру Галина Джикаєва.

Режисер відзначає, що форма вистави у вигляді «тролінга» – не випадкова.

– Це спроба відчути, в якій формі можна говорити про ці проблеми – констатування, запитання чи провокації. Хотілося б спровокувати глядача на якийсь протест. Ми не хочемо, аби люди сприймали театр як остаточну інстанцію. Театр може викликати бурю емоцій, але він не вказує, як жити, а ставить питання, – пояснює вона.

Проект був ініційований ГО «Інститут Республіка», три переселенці від якої – з Маріуполя, Горішніх Плавнів і Ужгорода – відверто розповіли свої історії. Команда PostPlayТеатру відвідала ці міста, поговорила з громадами і влаштувала цікаві дискусії. Для вистави в Києві був доданий ще один герой – киянин.

Театрали відзначають, що ця вистава – не повноцінна, скоріше ескіз майбутньої великої роботи.

– Наразі вистава «Вам тут не демократія» стала першим щаблем в нашому великому проекті під робочою назвою «Декомунізація?». Чи готові українці прощатися з радянщиною? Чи це цілком негативне явище? Чи можемо ми взяти з цього досвіду щось позитивне? Чи може наша система працювати шляхом самоорганізації? Чи є в Україні місце горизонтальним зв’язкам, або, можливо, ми хочемо лише вертикальних? Тому до завершення сезону будемо вивчати цю велику тему, – відзначає шеф-драматург театру Ден Гуменний.

Частиною вистави стало обговорення зіграної теми між глядачами і театральною трупою. Проблема забюрократизованості українського суспільства викликала гостру дискусію, в ході якої усі присутні шукали відповіді на питання, чому це зараз відбувається з українцями і що є причиною – генетична пам'ять, ущербність у вихованні дітей як громадянин своєї країни чи відсутність внутрішнього і зовнішнього регуляторів відношень людини й держави?

Що буде з театром далі, митці не можуть спрогнозувати. Сьогодні вони гастролюють містами України, що складно й досить дорого для театру, який живе лише завдяки підтримці глядачів. Митці самотужки платять оренду, комунальні послуги, купують необхідне.

— У 2017-му ми дограємо сезон, програємо ті теми, які вивчаємо. Потім зберемо глядачів, театральні трупи, резидентів і вирішимо, чи потрібен в Україні такий театр. Ми готові прийняти і таку позицію, що Україні подібний театр не потрібний, – тоді шукатимемо місце, де будемо більш корисні, — ділиться планами на майбутнє Ден Гуменний.

Проте глядачі не згодні з такою думкою, адже вони люблять PostPlayТеатр за його гостроту та відкритість і з нетерпінням чекають нових постановок.

– PostPlayТеатр – це чесність, незвичайність. Для мене важливе пряме спілкування, яке я знаходжу в цьому театрі. Я потрапила сюди через одну свою знайому, яка є тут акторкою. І що важливо – вона волонтер, як і я, ми знаємо одна одну з 2014 року.

У майбутньому хотіла б побачити тут виставу про сучасне життя волонтерів. Я не боюся казати, що я волонтер, хоча те, що зараз відбувається у волонтерському русі, – неоднозначне. Деякі волонтери продовжують працювати «по накатаній», їздять на передову, що не завжди є доцільним, – ділиться враженнями і думками волонтер Олена Лугова.

Кримський історик, координатор ГО «Таврійська гуманітарна платформа» Андрій Іванець – постійний відвідувач театру. На його думку, саме такий театр, який дозволяє відчути нерв сучасності, дуже потрібен сьогодні українцям.

– PostPlayТеатр відвідую регулярно, бо це нонконформістський, цікавий, експериментальний театр, який дає змогу не розслабитися, а подумати, подивитися на наші сьогоденні проблеми, найбільш актуальні та гарячі, з незвичайного ракурсу. Надзвичайні документальні вистави, які дозволяють відчути нерв сучасності, особливо якщо вони представлені в художній інтерпретації, що допомагає побачити ситуацію з іншого погляду. На вистави постійно приходить публіка, і це свідчить про те, що такий театр українці сприймають. Обговорення після спектаклю – це такий собі другий акт участі глядача в театральному і реальному житті. Багато українців мислять по-новому, по-європейськи, і саме для них – це природний театр. Але навіть прихильникам консервативного театру потрібно прийти сюди, просто щоби спробувати, що це таке – на смак, на дотик, на колір, на погляд…

Серед моїх улюблених вистав – «Ополченці» (режисер Антон Романов) та «Трохи більше кисню» (автор – Анастасія Косодій, режисер – Ната Вітченко). Останній я рекомендую всім, хто хоче не просто розважитися, а доторкнутися до глибокого мистецтва.

QHA