КИЇВ (QHA) -

Після таких неоднозначних робіт як «Острів проклятих» і «Вовк з Уолл-Стріт», у новій історичній драмі Мартіна Скорсезе, яка вже вийшла в Україні на великі екрани, режисер звернувся до серйозного кіно.

Чи вдався режисеру фільм, над яким він працював майже тридцять років? Частково. Слід зазначити, що релігійна тема для 70-річного католика Скорсезе відіграє особливу роль, адже до цього робота над іншим фільмом про християн («Остання спокуса Христа») принесла йому славу талановитого оповідача, здатного на неординарні ходи і рішення.

Сама ідея екранізації філософського роману японського письменника-католика Сюкаку Ендо також прийшла до режисера не відразу. Скорсезе перетравлював твір протягом декількох років:

— Це було дуже дратівливим. Протягом двох днів після зйомки цього фільму ми полетіли у Токіо, а потім на Хоккайдо, і в той час як я був там, я прочитав книгу. Насправді закінчив його на швидкісному поїзді з Токіо у Кіото, зазначив Скорсезе в одному з нещодавніх інтерв'ю.

Хоча сама ідея і перший варіант сценарію з'явилися незабаром після прочитання роману 1991 року, режисер довго залишався ним незадоволений, раз по раз переписуючи.

Я був розгублений, пережив неймовірну творчу кризу. Бився щосили і не міг знайти основний стрижень історії. Але угода була вже укладена. Довелося сідати писати.

Але зараз робота над фільмом закінчена, і в ній режисер кличе нас зануритися у світ Японії XVII століття час, коли країна з одного боку нарешті змогла об'єднатися після кількох століть нескінченних громадянських воєн omnia contra omnes, заплативши величезну ціну.

Нові правителі закрили Японію від зовнішнього світу, відкинувши всі запозичення. Саме на цьому і базується фабула фільму. Вважаючи також і християнство шкідливим для японців, нова влада організувала репресії, які можна порівняти хіба що з Діоклетіановими, фізично винищивши переважну більшість християн. Це лихо сягнуло таких масштабів, що до цього дня японці лідирують за кількістю мучеників-християн. Саме на тлі цих подій до Японії вирушають двоє священиків-єзуїтів Родрігес (Ендрю Гарфілд) та Гаруп (Адам Драйвер) щоб розшукати свого наставника (Ліам Ніссон), зниклого багато років тому.

Сценарій

Оповідь у картині створює неоднозначне враження. З одного боку, буквально з перших хвилин фільм затягує глядача, створюючи інтерес до подій. Добре опрацьовані як головні, так і другорядні персонажі, мотивація яких чудово прописана і продемонстрована. Вдала операторська робота візуально підкреслює ті сюжетні ходи, які неможливо передати словами персонажів.

Особливо ж добра в цьому плані друга частина фільму, тоді як перша трохи затягнута, що ускладнює сприйняття картини. Взагалі з хронометражем Скорсезе цього разу трохи перестарався. Неоднозначною вийшла також фінальна сцена, в якій автор розставляє всі крапки над «і», тим самим демонструючи особисте ставлення до морального вибору головного героя. Без цієї сцени, з відкритим фіналом фільм би залишив можливість глядачеві самому здогадуватися про справжні мотиви персонажа Ендрю Гарфілда.

Візуальна складова

Визнаний майстер своєї справи, мексиканець Родріго Прієто вже не перший раз працює зі Скорсезе. У «Мовчанні» він вчергове продемонстрував свою майстерність. Поєднання на тлі душевних переживань героїв явищ природи наче окремого персонажа з крупними планами (де це потрібно), а також макроплани ікон створюють незабутнє відчуття присутності вищих сил поруч із персонажами. Окремо варто відзначити вдалу імітацію погляду живої людини під час сцен за гратами.

Акторська гра

Акторський склад фільму підібраний досить вдало. Якщо після «З міркувань совісті» Ендрю Гарфілд тільки підтвердив свої акторські здібності, блискуче показавши душевні метання головного героя, то Адам Драйвер здивує багатьох, хто після нової частини франшизи «Зоряних воєн» сприймав його як посередність. Ліам Ніссон як завжди на висоті. З центральних персонажів не витримує рівень своїх колег хіба що Таданобу Асано, який місцями переграє. В цілому ж видно, що актори добре підготувалися і чудово влилися у свої ролі.

Атмосфера

Місцями приглушені тони разом із жорсткою реалістичністю тайванської природи, де знімався фільм, і правдоподібним зображенням побуту японського суспільства, з одного боку, трохи вганяють у депресію, але разом з тим дозволяють з головою зануритися у те, що відбувається. Підсилює цей ефект саундтрек подружжя Клюгге. Не можна сказати, що в ньому є композиції, що особливо запам'ятовується, але у потрібних місцях він чудово підкреслює драматизм або трагічність моменту.

Нове творіння Скорсезе, безумовно, розраховане не на широкого глядача. Тривалість і деяка затягнутість картини, особливо у першій частині, трохи стомлюють глядача, крім того досить складно сприймається розміреність оповіді і відсутність різких поворотів у сюжеті. У той же час, неймовірна операторська робота і акторська гра, разом із глибоким, наповненим філософським змістом сюжетом – це те, що витягує фільм. Загалом «Мовчання» картина не для кінотеатрів. Подібного роду фільми краще переглядати у домашній атмосфері, коли є можливість глибше зануритися у смисл розказаного. Перед показом Скорсезе демонстрував фільм у Ватикані Папі Римському, який і сам свого часу був місіонером і те, що понтифік схвалив роботу, уже багато про що говорить. Чи окупиться фільм – це питання, але те, що він увійде до золотого фонду світової кінематографії безперечно.

Роман Кот

ФОТО: інтернет

QHA