КИЇВ (QHA) -

Про свій переїзд на материкову Україну, адаптацію до нових умов роботи у Києві та висвітлення теми анексії півострова у національному медіа-просторі в інтерв’ю радіо «Hayat» розповіла журналістка інтернет-видання Depo.ua, колишня жителька столиці Криму Валентина Емінова.

Радіо «Hayat»: Пані Валентино, розкажіть, будь ласка, в якому році ви залишили Крим після анексії РФ?

Валентина Емінова: Це було у квітні 2014 року, не пам’ятаю точно якого числа, ми взяли із собою кішку, оформили для неї документи на перетин кордону та виїхали, і я більше туди не поверталася.

Радіо «Hayat»: Сумуєте, хочете повернутися?

Валентина Емінова: Не знаю, у принципі до того Криму, яким він є зараз не дуже хочеться, бо я розумію, що незадоволення буде більше, ніж задоволення.

Радіо «Hayat»: У вас в Криму залишилася родина, ви з нею спілкуєтеся?

Валентина Емінова: Так, у мене на півострові залишилася родина — мама і тато. Ми намагаємось спілкуватися, але, нажаль, не завжди знаходимо порозуміння. Наші погляди на події у Криму відрізняються.

Радіо «Hayat»: Складна ситуація, але гадаємо багато мешканців анексованого Криму опинилися у подібних обставинах, але гадаю, що вона на тупикова, порозуміння може бути знайдено, але для цього потрібен час. Валентино, скажіть, чи зіткнулися ви, коли виїжджали з півострова, з наслідками дії постанови № 1035 КМУ, яка, так би мовити, ускладнила переїзд багатьом кримчанам?

Валентина Емінова: У нас, на щастя, було небагато майна, ми рушили на приватній машині. Ми завантажили у багажник одну пательню, рушник, а вже потім нам підвезли решту речей. У той же час багато моїх знайомих зіткнулися із великими проблемами перевезення особистих речей. Наприклад, не могли вивезти посуд, електроприлади для будівельних робіт, які були потрібні для роботи, комп’ютери.

Радіо «Hayat»: Коли ви приїхали до Києва, як відбувалася ваша адаптація, що ви побачили, чи швидко знайшли роботу?

Валентина Емінова: Я не дуже завжди хотіла жити у великому місті, бо завжди проживала у маленьких містах і більшість свого життя прожила у Сімферополі, тому не дуже прагнула потрапити до Києва. Але коли ми тільки-но перетнули адміністративний кордон Криму з нашою державою, було відчуття захвату від того, що ми знаходимось на території вільної, не окупованої  України. Тому одразу дістала свої жовто-блакитні стрічки і зрозуміла, що разом із чоловіком можу робити все, чого прагнуть наші серця.

До речі, саме в столиці України, образно кажучи, відчувався запах волі. Коли ми приїхали, на Майдані пахло багаттям, переважали чорні кольори, від чого стискалося серце. Але у Києві було дуже класно. Це місто прийняло вельми дружньо.   Причому, тоді було холодно, квітень у Києві відрізнявся від цієї пори року в Криму. Ми з чоловіком дуже мерзли, бо взяли з собою замало теплих речей. 

Роботу знайшли дуже швидко, бо нам її запропонували ще в Криму. І ми тут, в принципі, мали можливість обирати і вдвох влаштувалися на одну роботу — на один сайт, на якому я працюю і досі, дуже щаслива, що він є.

Радіо «Hayat»: Судячи з ваших слів про запах свободи, прапори в Криму були певною цензурою щодо всього українського?

Валентина Емінова: Ви знаєте, так. То були не прапори, а стрічки, то була така цікава історія. Коли в сімферопольському магазині, куди я до того ходила десятки років, де мене в обличчя знали продавці, я попросила продати мені жовто-блакитні стрічки, вони подивилися на мене якось недружньо у відповідь. Не спитали нащо вони мені, просто кинули на прилавок, підрахували гроші. Тобто така неприязнь, страх до всього українського було, так би мовити, у повітрі.  

Я особисто не бачила, щоб при мені когось били за українську символіку чи щось робили за ці стрічки, але чула про такі випадки. Чув також і мій чоловік, який переконливо попросив щоб без нього я їх не надягала. Тому ми їх надягали коли приходили у кримськотатарські мікрорайони, де можна було спокійно ходити з усім українським. Тому ці стрічки, коли ми виїжджали з Криму, я сховала собі у глибоку кишеню, щоб ніхто не знайшов і коли ми перетнули кордон, то повісили їх на машину, увімкнули в магнітофоні пісню «Я їду додому» від «Океану Ельзи», випили кави та попрямували назустріч столиці.     

Радіо «Hayat»: На ваш погляд, сьогодні тема Криму та переселенців у достатній мірі висвітлюється в українському медіа-просторі?

Валентина Емінова: Ці питання висвітлюються відповідно до того, якою мірою суспільство цікавить розв’язання таких проблем. Той, хто шукає новини про анексований півострів, без проблем знайде відомості щодо цього у достатньому обсязі. Щодо проблематики переселенців, то держава могла б і більше допомагати цим людям, ніж щомісяця давати 420 грн. Адже цих грошей не вистачає навіть на придбання побутової хімії на місяць, не кажучи, наприклад, про оренду житла у Києві, чи інших містах України. До того ж, на відміну від Донбасу, який повільно, але поступово звільнюється, питання повернення Криму під українську юрисдикцію з 2014 року, як на мене, не зрушило навіть і на крок.

Радіо «Hayat»: У вас сьогодні є бажання з’їздити до Криму та подивитися, що за 4 роки анексії там змінилося?

Валентина Емінова: Я не можу поїхати до Криму, бо в РФ, відповідно до російського законодавства, не визнавати законність окупації півострова — підсудна справа. Я офіційно це невизнаю, про що багато разів писала у соціальних мережах, а також власних матеріалах. Тому, в мене нема ніякого бажання перевіряти чи заарештують мене в Криму, якщо я захочу туди потрапити. Просто не хочу псувати собі психіку та випробувати долю.  

Радіо «Hayat»: Ви виросли у столиці Криму — місті Сімферополі, де за часів СРСР та незалежності були певні стереотипи щодо кримських татар. Як ви ставилися до подібних стереотипів, чи були у вас серед них друзі?

Валентина Емінова: Ну, по-перше, я люблю кримських татар, у мене чоловік кримський татарин, взяла собі його прізвище. Ще до зустрічі зі своїм чоловіком, я добре ставилася до кримських татар, на мій погляд, стереотипів стосовно них зараз стає все менше.  

Радіо «Hayat»: Що сьогодні об’єднує українців та кримських татар?

Валентина Емінова: Наші народи ріднить дуже велика любов до рідної землі. Саме тому, питання анексії, необхідність змінювати місце проживання, виїжджати з Батьківщини таке болісне. Нам доводиться страждати в цьому політичному пеклі, бо кримська земля, як то кажуть, не відпускає. Як матір, до того ж, тут залишаються могили родичів, тому всі ці питання такі непрості.

Інтерв’ю провів Едуард Солодовник

QHA