КИЇВ (QHA) -

Учасник бойових дій на сході України у 2014 — 2015 рр., колишній боєць батальону "Азов", а нині депутат Полтавської міської ради Юліан Матвійчук в інтерв'ю кореспонденту QHA розповів про свою участь у війні з Росією. 

QHA: Що тебе спонукало піти добровольцем на Схід?

Юліан Матвійчук: Я за фахом вчитель історії (закінчив Полтавський національний педагогічний університет — ред.). Я вчив історію у школі, університеті. Звісно, вчити історію з книжок круто, але я вважаю, що ми її можемо творити. Я пройшов Майдан від «А» до «Я» і в книжках було написано, що після революції завжди починається війна. І ще був психологічний момент. Могли б у мене діти спитати, що ось ми вчимо україно-російську війну в школі, розкажи нам, що ти знаєш про ті події. Це психологічний момент, що чоловік має захищати свою Батьківщину. Зіграло ще й виховання, бо я виховувася на фільмі «Патріот», «Хоробре серце», це теж спонукало.

Я зібрав хлопців. Їхали без відома рідні та батьків. Мої батьки довідалися про мої наміри лише тоді, коли надійшла інформація, що батальон «Азов» відправляють на фронт.

QHA: Коли почали тренування?

Юліан Матвійчук: Тренування ми почали 6 червня, а 22 червня вже виїхали на Донбас.

QHA: Чому обрав саме батальйон «Азов»?

Юліан Матвійчук: Ми з хлопцями пішли у військкомат ще у квітні. Записалися добровольцями, але нас ніхто не викликав. Потім почався рух, з’явилися батальйони. Розглядали три варіанти: «Дніпро», «Айдар» і «Азов». Зупинився на «Азові», бо там були знайомі хлопці, яких я знаю як бойових, патріотичних, тому стали разом з друзями до його лав.

Потім відпрацьовували маневри поблизу Борисполя. Готували нас інструктори «Альфа» СБУ. Інструктори наполягали, що ми не були готові, казали, що йдемо на смерть, але ми все одно поїхали.

Перші труднощі. Не було умов, не було досвіду. Я поїхав із кевларовою каскою, без бронежелета.

Перший заплив у нас був до кордону з Росією на катерах, для перекриття дій сєпарів, які висаджувалися на катерах і намагалися відібрати наші сухогрузи. І тут вчилися вже безпосередньо на практиці, що не встигли вивчити у таборі на тренуваннях.

QHA: Хто допомагав у функціонуванні батальйону?

Юліан Матвійчук: В основному допомагали волонтери, багато чим допоміг батько. Державні органи видали нам кітель, штани і каску. Берці наприкінці липня 2014 року видали. До цього всі були хто в чому, хто взагалі у кедах бігав.

QHA: Що ти пригадуєш про перший серйозний бій?

Юліан Матвійчук: Серйозний бій — це Іловайськ. Перша операція була коли нас о 4 ранку підняли під Донецьком і сказали, що в селі біля міста треба взяти язика, голову сільради, який вербував сєпарів. Але саме село було між нашим і сєпарським блок-постом. Ми поїхали на мікроавтобусі, оточили будинок, розстріляли вікна, закидали туди пару димовух і ми усіх взяли. У цього голови вже квитки були на Росію на 7 ранку, а ми о 5 прибули. Була ще низка таких операцій.

В Іловайську ми взяли участь у трьох штурмах. Перший штурм — ми ще не знали куди їдемо, до речі, ми називали місто Іллічовськ, бо не могли вимовити «Іловайськ».

В Іловайську спершу були ми, за нами «Донбас», «Дніпро-1» і «Шахтарськ», який мав прикривати. З ходу ми втратили 5 чоловік. Серед перших загиблих був у тому числі чоловік народного депутата Тетяни Чорновіл. Це були перші смерті, що ми бачили серед побратимів.

Далі ми відійшли і це був найстрашніший момент на фронті. Нас зібрав Палі, командир другої сотні. І сказав, що, мовляв, пацани, я це місто візьму, хто зі мною. Ну всі руки підіймають. Він сказав, що атакувати будемо в лоб. Ну і сказав, що, мовляв, хлопці, половина з Вас назад не повернеться. За дві години мали виступати.

Це був важкий час. Я був гранатометником. Снайпери у першу чергу вбивають офіцерів, потім гранатометників, кулеметників і потім вже звичайних солдат.

Я бритися почав, не знаю чого. Хтось читати, писати почав. В усіх був невеличкий шок. Я думав, що залишилося дві години, школа, університет, нащо я туди взагалі ходив. Думав про новий світ, дивився на ці всі дерева. Думав, що це вже в останнє. Ну, якось так підняв бойовий дух.

Ми виступили і нас почали крити зразу мінами. Були "300-ті" (поранені — ред.) і нас відправили на Старобешеве. Це був перший невдалий штурм міста. У другому штурмі ми участі не брали. Третій штурм. За день до нас зайшов «Донбас», хлопці дійшли аж майже до школи. Ми заходили зі сторони села Вишневе. Ми зачистили значну частину міста. Супротив був біля церкви.

Ми закріпилися там на ніч, я заступив під ранок у наряд. Пригадую, містом їхав моторолер, а на ньому жінка, чоловік і дитина. Ми їх не займали, а потім нам пояснили, що треба було, бо та жінка була снайпером.

З поновленням боїв ми втратили двох убитими. Саме там зіткнулися із загоном Мотороли. Один наш хлопець, Хома, йому було 16 років, стрибнув на гранату його розірвало, іншому, Аксьону, в око втрапив уламок. Він згодом помер. І 5 поранених.

Потім приїхав Андрій Білецький (командир «Азову» — ред.). Вони довго радилися у штабі, що робити і тоді ухвалили рішення виходити. Коли їхали, за 2 метра від нашої машини пролетів РПГ, тоді ми почали по всьому стріляти: по вікнам, будинкам.

Дуже вплинуло не стільки те, що втратили людей, стільки те, що програли бій. До цього ми лише вигравали.

Коли російські війська через Новоазовськ і Маріуполь рушили до Маріуполя, ми зрозуміли, що час обороняти місто.

QHA: Морально дуже тяжко було?

Юліан Матвійчук: Коли очікування бою, то страшно. Коли сам бій, то наче гра, ти не відчуваєш страху. Потім, коли повернулися в табір, приходить розуміння, що ти міг померти.

QHA: Що було після Іловайська? 

Юліан Матвійчук: Після цього були бої за Маріуполь, Широкине. В Іловайську ми втратили менше, бо не потрапили у великий котел. Бо там добровольці, навколо них сєпари, навколо них українська армія, а навколо тих вже російські війська. Ми виходили тоді, коли тільки сєпари оточили. Так от, в Іловайську ми втратили менше, але програли, а в Широкино 12 убитими, 78 пораненими, але виграли.

Штаб АТО діяв більш-менш синхронно із ЗСУ, але не з добровольцями. Також керівництво деяких батальйонів займалося бізнесом, а не війною. Саме через ці такі жадібні моменти, яких було небагато, була велика шкода справі.

Під Широкине нам просто не давали з Києва добро рухатися вперед. Бо у нас Мінськ (виконання Мінських угод — ред.). Але у нас обстріли Маріуполя, тому ми пішли піхотою, 4 машинами "Спартан". І досить таки успішно просунулися. Якби тоді нам надали підтримку, то можливо б не було таких втрат.

QHA: Яка роль Андрія Білецького у функціонуванні батальйону?

Юліан Матвійчук:  Ну, можу сказати, що він врятував нам життя, коли вивів тоді з Іловайська. У житті він хороший командир. До 2015 року "Азов" був одягнутий і взутий краще за деякі частини ЗСУ. Його поважали на відміну від того ж Семенченка у «Донбасі», якого багато бійців того батальйону не любили.

QHA: Твій прогноз стосовно термінів завершення війни на Донбасі

Юліан Матвійчук: 18 березня у Росії вибори президента. Думаю, що до виборів Путін буде показувати себе як «собєратєль зємєль». Але санкції б’ють по економіці. У 2019 році будуть вибори в Україні. І Порошенко в неофіційних зустрічах обіцяв повернути до виборів Донбас. Якщо скласти ці пазли, то, можливо, Донбас і повернуть до того часу. Якщо Путіну Донбас буде не цікавим.

QHA: Щоб ти побажав жителям окупованого Криму, які чекають на повернення України?

Юліан Матвійчук: Найголовніше бажаю зберегти правду в середині себе. Бо їх залякують, переслідують. Їм бажаю вірити в правду. Бо легко скласти руки, але жити у тому болоті, орієнтованому на східний деспотизм, не вихід. Треба вірити в правду, бо якщо ти віриш в правду, ти правильно живеш, виховуєш своїх дітей. А за декілька років Путін закінчиться, завжди наступає світанок після ночі і все буде добре.

QHA