ЛЬВІВ (QHA) -

QHA: Минуло 4 роки з моменту окупації півострова, розкажіть про початок історії вашого неповернення до ще вчора рідного міста.

В'ячеслав Ламброзо: Моя сім`я бачила, що відбувалося у нашій країні, спостерігала за подіями на київському Майдані, який я особисто підтримував і кілька разів був там. Тому розуміння, що щось не так, безумовно було. Коли 23 лютого 2014 року стало відомо про захоплення адміністративної будівлі Верховної Ради АР Крим, насправді ще не було зрозуміло, до чого зрештою воно призведе, бо подібні захоплення були, наприклад, у Києві. Але ось уже початок березня, а я бачу, що «зелені чоловічки» нікуди не йдуть. І найперше у мене було здивування, бо навіть пересічній людині було зрозуміло вже, що це Росія (їхні авто були на російській реєстрації), а ті солдати, які йшли на контакт з місцевими, не заперечували, що вони росіяни, це не був секрет. 

Розуміючи, що це експансія, а офіс на той момент у мене був у центрі Сімферополя, я почав шукати у соцмережах серед кримчан людей зі схожими на мої поглядами. На мене в той момент натрапляє проукраїнська редакція, яка пропонує мені стати своєрідним рупором для початку інформаційної війни на півострові. Вони надають інформацію, а хтось має це роздруковувати та розповсюджувати серед населення, зрештою зберігати десь це все також треба було.

Отже, я погоджуюся на роздрук та розмноження цих листівок, а вони знаходять серед кримчан людей, готових роздавати продукцію на вулицях. Серед них, до речі, було багато студентів та держслужбовців.

У нас виробилася своя схема: я друкую у себе в офісі інформаційні матеріали, що це Росія, війна, що так все і починається завжди. Ми зустрічаємось щоразу у різних місцях, і я передаю по кількасот примірників на розповсюдження. 

QHA: Ситуація та ваша позиція, очевидно, сформували довкола вас певне коло однодумців?

В'ячеслав Ламброзо: Приблизно у той самий час я знайомлюсь із трьома свідомими людьми, які також не належали до жодної політичної сили, і ми спільно вирішуємо, що знайдемо військову частину, біля якої нема українських патріотів, і будемо стояти там між російськими та українськими частинами.

Тоді ми думали, що наявність цивільних забезпечить відсутність штурму, що до стрілянини у неозброєне населення не дійде.

Перший раз до військової частини нас вийшло четверо людей з надрукованими на тих же принтерах плакатами з гаслами, що народ України не хоче війни, що бандерівців тут нема, що до Криму треба приїздити на відпочинок, а не з автоматами…

І от стоїмо ми, це вже десь 5-а ранку і приїздить наш телеканал АТР і каже, що там трохи далі є також ще люди. Ми знали, що зазвичай штурми організовували рано вранці, тому хотіли, щоб цей час якраз минув, і тоді ми б могли зміститися з позицій і піти познайомитися з іншими протестувальниками. 

Ось так я й познайомився із Тимуром  Шаймардановим, Оксаною Новіковою (яка тепер має у Львові свою успішну справу «Кримська перепічка»).

QHA: Тож Ви продовжуєте працювати й при цьому відстоювати свою активну громадянську позицію?

В'ячеслав Ламброзо: Ось так і минає мій березень: вдень я працюю, вночі чергую на наших акціях. І один із таких днів я запам`ятаю назавжди. Кожен, певно, може відрізнити людину, яка говорить рідною мовою і ту, яка говорить вивченою мовою, чує інші акценти, непритаманні місцевим мовні звороти. Так от, того дня ми почули, що вже й тітушки говорять не «нашою» мовою, до нас підійшла велика кількість таких от тітушок і почала нас ображати.

Неподалік від нас стоїть міліцейська машина, і я розумію, що поки все не почалося, чисто з логічної точки зору було б добре попросити ментів забезпечити порядок. Я йду до них із цим проханням, вони мене обступають і просять показати документи. А я на той момент був зареєстрований у батьківському домі (20 км від Сімферополя) і мене починають пресувати, що я тут забув. Відповідаю, що це мені не заборонено, і взагалі я юрист і у мене було вечірнє засідання (так дійсно збіглося) і якщо є сумніви — можуть перевірити все у суді. Вони мене потримали так ще трохи, і зрештою сказали, що нам всім пощастило, що тут є камери, а щойно вони поїдуть — нас тут всіх і поламають. Я швиденько підходжу до журналіста АТР пояснити ситуацію, прошу не припиняти зйомку навіть тоді, коли сяде батарейка, робити просто видимість процесу. 

QHA: Не було страшно перебувати там, не навідували думки припинити все?

В'ячеслав Ламброзо: Серед нас тоді були різні люди насправді, той же Тимур та навіть бабця була. Утворився неймовірний психологічний пресинг, приїхали «козаки» з виступом, вмикали музику Радянського Союзу на повну гучність… Але на той момент я відкрив у собі таку штуку, що коли дуже-дуже страшно — всередині ніби щось перемикається, і ти дивишся на реальність ніби збоку. Я навіть іншим тоді почав казати, що якби вони хотіли нас вбити, вони б це вже давно зробили.

Отак ми і дожили до ранку, до нас час від часу приходили незнайомі люди з перекусами й кавою, підтримували, казали "Ми з вами". 

QHA: Як розгорталися події після тої пекельної ночі?

В'ячеслав Ламброзо: Так склалося, що вже наступного вечора я мав їхати до Києва на судове засідання, а це без сумніву була моя найлегша подорож до столиці: як заснув у Сімферополі  так і прокинувся вже у Києві. 

Завершивши свої справи, я пішов на Майдан і зрозумів, що там нічого не знають про нашу ситуацію, ніхто нічого не чув.

У підземному переході я бачу жінку, яка стоїть з плакатом «на протидію окупації Криму», підходжу до неї, думаю, може вона щось знає, розмовляємо. Вона називає себе координатором однієї з майданних сотень, має вихід на одну з проукраїнських сил. Ми призначаємо їм зустріч, сидимо у тому ресторані понад дві години. До нас на зустріч так ніхто і не прийшов.

Ось тут до мене і приходить розуміння того, що активістів у Криму все одно доб'ють. Щойно зникнуть камери, ми станемо легкою мішенню. Оскільки я брав активну участь в акціях уночі, а дружина чергувала вдень, ми були «помічені» обоє, а у нас на руках двоє малих дітей. Інтрига «їхати чи не їхати» вирішилася сама собою, а от те, як виїхати, було нашою головною інтригою.

Розуміючи, що майже всі стратегічні об`єкти під охороною «зелених чоловічків», їхати треба було якомога швидше. Ми зібрали все можливе майно і речі, які могли вміститися в машину, і поїхали.

QHA: Вам довелося залишити власне житло?

В'ячеслав Ламброзо: На той момент ми орендували квартиру, а у планах було побудувати власний будинок. Для цього ми придбали ділянку в десять соток, вже і паркан облаштували. Почали планувати дім, який би нам із дружиною хотілося. Можливо невеликий, але дуже затишний. Поки це залишилось у мріях…

QHA: Отож, ви залишаєте рідний Крим і вирушаєте на материкову Україну. Чому саме Львів?

В'ячеслав Ламброзо: По роботі за кілька місяців до всіх цих подій я тісно співпрацював з однією львівською фірмою. Скажу, що галицька гостинність зіграла тут не останню роль. Пригадую, коли у Львові були сутички під СБУ, я спілкувався зі своїми знайомими (а тепер уже рідними) і пропонував приїхати погостювати до Криму за потреби та бажанні. І от уже за доброю традицією, коли все почалося у нас, моя родина отримала запрошення зі Львова. Почути таке у той момент було надзвичайно важливо, у першу чергу морально. 

QHA: Збираєте все цінне та необхідне та рушаєте до Галичини?

В'ячеслав Ламброзо: З собою ми не мали змоги вивести готівку, лише банківські картки. Ми сідаємо у машину напаковану нашими речами, і мчимо до Миколаєва, це був перший пункт, де можна було зупинитись, перевести подих. Не встигли ми вирушити в дорогу, як мобільні месенджери у соціальних мережах розриваються від погроз… Але є й певний кайф у тому, що коли в житті в тебе стається ситуація, коли тобі нема куди їхати, ти їдеш туди, куди ти насправді хочеш, бо, відверто кажучи, далеко не завжди ти можеш собі таке дозволити у щоденному житті. 

QHA: Тобто саме вашим містом став Львів?

В'ячеслав Ламброзо: З першого мого візиту сюди я щиро закохався у нього, не раз ловив себе на думці, що у такому місті я б хотів жити.

QHA: А як щодо сім'ї? Як сприйняли такий поворот подій дружина та діти?

В'ячеслав Ламброзо: Діти на той момент були геть малі, а дружина добре розуміла всю небезпеку ситуації, в яку ми потрапили. У першу чергу на нас з нею була відповідальність за дітей. Це був саме той момент, коли я як голова сім`ї мав взяти всю відповідальність на себе і ухвалити рішення.

Приїхати на нове місце з мінімальним багажем і почати все з нуля надзвичайно важко, тим паче коли ти не один дорослий, а ціла сім`я з двома маленькими дітьми…

Нам дуже допоміг мій колега, у домі якого ми і прожили перші два тижні по приїзді у Львів. Потім нам запропонували пожити у хостелі за символічну плату, ми винаймали там половину приміщення десь півроку. А вже 1 вересня ми переїхали у свою нову домівку (винаймаємо квартиру).

QHA: Ви знали куди їдете, а як пройшла адаптація у дружини? Які були її враження від нового міста?

В'ячеслав Ламброзо: Вона закінчила географічний факультет і студенткою на практиці вона вже була у Західній Україні, зокрема у Львові. Тож уявлення у неї було. Але першим гідом своєї родини по центральній частині міста був я. У нас всі солодкоїжки, тому шоколад — наша слабкість, а Майстерня Шоколаду тепер наше улюблене місце. 

QHA: А як вам славнозвісний львівський клімат?

В'ячеслав Ламброзо: Клімат — це взагалі окрема розмова, для цього потрібен час, щоб звикнути. Якщо тут зараз за вікном мороз і ожеледь, за один день може бути сніг, дощ та сонце, то рідні кажуть, що у Сімферополі у цей же час +12. 

QHA: Тобто ваші з дружиною батьки залишились там, правильно?

В'ячеслав Ламброзо: Так.

QHA: Вже чотири роки нарізно, у зовсім інших умовах та реаліях, це напевне дуже важко. Як тепер виглядає ваше спілкування?

В'ячеслав Ламброзо: Все почалося з того, що коли у Криму тільки з`явилися перші «зелені чоловічки» нам всім вирубили українські канали і ввімкнули тотальну російську пропаганду. Вже з того часу спілкування з більшістю близьких та знайомих стало дуже складним… Деякі колись хороші мої знайомі, з якими знались десятиріччями, стали сипати у мій бік антисемітськими погрозами. Таке враження, що вони жили і працювали з тобою і тільки й чекали того моменту, коли зможуть тобі сказати, що ти жид. Це було дуже неприємно і в той же час незвично чути. Я не так злякався, як здивувався, з якого це переляку таке. Неправду кажуть, що всі там хотіли Росію… Перші дні абсолютно всі сиділи по домівках і тупо боялися вийти на вулицю. Вулиці міста виглядали, як у фільмі про апокаліпсис. Всі мешканці знали, що на адміністративних будинках є снайпери, і звичайно ніхто сам чи тим більше з дитиною не вийде на вулицю. Так і наші близькі спершу боялися, потім просили нас не виходити на вулицю… Вони не хотіли, щоб ми виїздили. Позиція їхня була в тому, що рано чи пізно все налагодиться, а ми втратимо свій бізнес та постійне житло. Спільна позиція наших батьків: не  треба  нікуди їхати, ми нікому не потрібні, а у Криму хоча б рідні є. 

QHA: За ці роки хтось із батьків навідував вас?

В'ячеслав Ламброзо: Так, за ці роки вже кілька разів мама Юлі (дружини) та моя навідували нас. Побачили, як ми живемо, що ми щасливі. Так, у нас не все є, що хотілося б, але разом із тим, коли люди щасливі, це видно навіть по очах. У нас це в очах є. Врешті вони заспокоїлись, що ми щасливі і разом будуємо наш проект «Україна», ми справді відчуваємо себе частинкою тих мільйонів українців, які разом крок за кроком будують нову країну. 

QHA: Після всього ким за національністю ідентифікують себе ваші батьки?

В'ячеслав Ламброзо: Тут все складно: моя мама із Сумської області, тоді це була одна велика країна. А батько в мене кримчак (корінна тюркомовна нацменшина Криму, що сповідує іудаїзм). Тому вони себе позиціонують швидше як кримчани. До речі, більша частина того населення, яке лишилося там, ідентифікують себе так само. Якщо читати між рядками їхній «русский мир», то за великим рахунком, вони не відчували себе українцями тоді, точно так само як не відчувають себе росіянами тепер. Питання було виключно в тому, я думаю, що українська влада не дбала про кримчан як належить, а тут їм ніби пообіцяли золоті гори і гарантії, яких по факту нема і не буде. І якщо тепер це очевидно всім, чотири роки тому  багато людей реально повірили в це.

QHA: Ваші рідні залишились там, з перших уст знаєте, який лад там панує зараз. Порівнюючи «тоді» і «зараз» — що змінилося?

В'ячеслав Ламброзо: Ну якщо не брати до уваги усіх громадянських свобод, які там по факту відсутні… Наприклад, мої батьки живуть за містом, і їх би не мали дуже сильно зачепити зміни, оскільки вони не є політично та соціально активними. Але разом із тим є пенсійне питання. Мій батько досягнув пенсійного віку вже за окупації, і йому нарахували дуже мізерну пенсію. Батьку, який працював все своє життя, спершу на заводах, а потім мав приватну справу, сплачував всі необхідні податки та внески. А йому рахували-рахували і нарахували, що в них нема грошей на гідну пенсію. Інакше кажучи, якби не окупація, батько мав би відчутно більшу пенсію.

QHA: А як щодо цін на продукти, відпочинку?

В'ячеслав Ламброзо: Вони стали набагато вищими. Раніше, з мого досвіду, здебільшого економіка Криму складалася з двох типів людей: тих, які обслуговують відпочивальників і тих, які обслуговують тих, хто обслуговує відпочивальників. Поясню: готель не доотримав свій прибуток — то й та людина, яка з ним співпрацює, також не отримала свій прибуток у повному обсязі, або й взагалі. Тож від неприбуткового сезону страждають фактично всі. У пересічних людей грошей стало менше, а ціни за якими вони купують продукти стали  вищими. Тож загальний рівень життя став нижчим. Але це, на мою думку, не така глобальна проблема.

QHA: А що, на вашу думку, є глобальним?

В'ячеслав Ламброзо: Ані я, ані моя дружина не можуть станом на зараз в`їхати до Криму. Рідні та близькі можуть хворіти, навіть вмирати, а можливості побачити їх немає. Там нема не лише транспортного сполучення, а ще й фінансового. Коли захворіла моя бабуся, я не міг взяти просто гроші і переслати їх на лікування бабусі. Це дуже важко. Залишається лише телефонний чи відеозв'язок, ну і передавати невідомо яким чином гроші на півострів через треті руки. У таких випадках ти почуваєшся просто безпорадним, а це найгірше, що може бути. 

QHA: Які ваші особисті прогнози щодо статусу Криму?

В'ячеслав Ламброзо: Все залишиться так само. З однієї лише причини — повернення Криму більше, ніж Росії, не потрібне самій Україні, я так відчуваю. Якщо брати дії після анексії, то перше, що зробила українська влада — це розірвала сполучення між АР Крим та материком, припинили роботу українських мобільних операторів, а далі була сумнозвісна постанова про те, що людина, яка прописана у Криму, не вважається представником України. Жоден банк не хотів тобі відкривати рахунок, бо ти не резидент. Ну як іще доступніше можна було показати, що ми тут непотрібні? 

QHA: Тепер така ж сама ситуація з цієї проблемою?

В'ячеслав Ламброзо: Трохи краща, за рік було внесено зміни у постанову, і при отриманні довідки про статус внутрішньо переміщених осіб ти можеш відчути себе людиною. Це нібито і поліпшило життя людям, які зареєструвалися, але це не вирішило питання частини людей, які не хочуть нічого від держави, а просто не зареєструвалися. Мені здається, зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб набагато менше, аніж реальних переселенців. 

QHA: Ви вже достатньо довгий час живете у Львові, чи вдалося тут реалізувати себе професійно?

В'ячеслав Ламброзо: Так, щоправда саме зараз вирішив трохи змінити вектор своєї діяльності. Якщо з кінця 2014 року і донедавна працював як єдиний юрист західному регіону з «Крим SOS», стежив за дотриманням прав внутрішньо переміщених осіб, то у липні 2017 року я поїхав у Женеву на зустріч експертів корінних народів з усього світу. Я попрацював там, розказав про окупацію, пізніше мене запросили пройти місячне стажування, тож весь листопад у був на стажуванні із захисту прав корінних народів. І після того, як я повернувся, а там же всі інституції злагоджено працюють… Я вирішив, що треба щось змінювати. Людина з нідерландської організації мені запропонувала співпрацювати з ними з питань доброчесності та запобігання корупції, тепер пробую себе у цій царині.

QHA: Але станом на зараз ви вирішили для себе бути львів'янином, ваша сім'я вже повністю осіла тут?

В'ячеслав Ламброзо: Так, зараз я тут. А далі, дасть Бог, поживемо — побачимо. Мій молодший цього року піде до школи, а старший від самого початку, до речі, відвідує україномовну школу. Так вийшло, що три чверті він навчався у Криму, а останню чверть вже закінчував у Львові. 

QHA: Як пройшла адаптація сина, адже він з одних реалій потрапив у зовсім інше середовище?

В'ячеслав Ламброзо: Зі старшим було дійсно важче, адже на момент анексії йому вже було від чого відмовлятися: школа, друзі, хобі. Але ми були дуже приємно здивовані та зворушені тим, що у перший же день у школі з ним галицькі дітки намагались переходити на російську мову. Першокласники, які чисто інтуїтивно хотіли показати свою підтримку моїй дитині, бо розуміли, яка біда прийшла в наш дім. І це було настільки зворушливо і незвично, що важко описати словами. Я не можу собі уявити, щоб у Севастополі діти отак почали говорити українською, бо десь на Заході, не дай Боже, сталася якась біда. Згадався ще випадок, коли ми жили у хостелі, і якась бабуся, яка просто почула, що тут живе сім'я переселенців принесла нам свої домашні закрутки. Це також дуже зворушує. Співставивши дії цих маленьких українців і літньої пані, я вчергове зрозумів, що ми приїхали у потрібне місце.

QHA: Наостанок поговоримо про мовне питання. Ми з вами спілкуємось жвавою українською мовою, хоча звичною для вас є російська. Що саме стало поштовхом для використання української як мовного інструмента?

В'ячеслав Ламброзо: Найперше Росія — це країна агресор, і зараз уже йде мова про врятування своєї ідентичності, зокрема й через мову. Через віру також, враховуючи, що у нас функціонує Московський патріархат, але через мову перш за все. Розмовляю з поваги до людей, які тут проживають, і у перші найважчі дні розмовляли з моєю дитиною російською, Тим паче, що ми все ж таки приїхали в україномовне середовище і не маємо права, я вважаю, русифікувати регіон, послуговуючись у соціальних сферах мовою агресора. Ну і я естет, люблю все красиве, а українська неймовірно красива, модна та ділова.

Спілкувалася Юлія Субота

QHA