ЛЬВІВ (QHA) -

Ті, кому вдалося вижити під час транспортування у нелюдських умовах, усе своє життя марили повернутися до рідного Криму.

І от, завдяки розпаду Радянського Союзу та становленню незалежної української держави, це стало можливим. Хоча кримських татар там не чекали з відкритими обіймами, народу вдалося відновити історичну справедливість.

На жаль, у 2014 році історія півострова знову ввійшла у петлю й корінні народи Криму опинилися під загрозою на своїй же землі — цього разу «завдяки» російській анексії.

Ті кримські татари, які вели активну громадську діяльність заради своєї безпекти і безпеки своїх рідних, були вимушені залишити рідні домівки.

Минуло 4 роки з моменту анексії і 74 роки з моменту депортації. Близько двох тисяч кримських татар знайшли свій новий дім у Львові.

Пропонуємо вашій увазі спогади кримської татарки Мавіле, яка на період окупації Кримського півотрова оселилася у Львові. 

Мавіле поділилася з нами світом своєї родини, крізь призму розповідей своєї бабусі, яка пережила депортацію і наприкінці життя все ж таки повернулася додому, а також своїми власними поглядами на те, чи можна порівнювати депортацію та анексію.

Усі мої родичі, які на момент 18 травня 1944 року вже народилися, були депортовані. Найближчі — бабусі та дідусі. Найбільше запам'яталися розповіді бабусі, якій на той час виповнилося 12 років.

У квітні 1944 року звільнили Крим від німецьких військ, після чого усіх хлопців-підлітків і чоловіків забрали на трудвійну. Тому, напередодні депортації, в Криму залишилися самі жінки, діти і старі люди.

Близько 4 години 18 травня бабуся з мамою прокинулася від гомону. Собаки гавкали, корови ревіли, хтось гучно стукав у двері. Прийшли солдати, сказали: "У вас 15 хвилин на збори, забирайте, що зможете".

Бабусина мама почала платкати і неспроможна була щось робити від шоку, а бабці солдат порадив у чохол від матраца покидати якісь цінні речі з собою. Тож вона взяла якісь мамині речі, фотографії, сімейні реліквії, трохи їжі і отак серед ночі вийшли з дому.

Усіх гуртували в Ялті біля цирку, йшов дрібний дощ. Цілу добу люди сиділи там, чекаючи, поки їх повтискають у вантажівки і відвезуть до найближчої залізничної станції.

Коли приїхали на станцію, понапихали людей у вагони, що призначені для перевезення худоби, і відправили кого куди. До речі, намагалися відправляти сусідів в якомога віддаленіші одне від одного місця.

Їхали у нелюдських умовах близько місяця: місця не було не те що лежати, а сидіти, їхали буквально один на одному, для дітей змайстрували якісь нари згори вагона. Води та їжі катастрофічно бракувало: ніхто й подумати не міг, що запасів має вистачити на місяць дороги. 

Люди масово гинули від голоду, спраги та хвороб, а на кожній зупинці, яку робив потяг, вздовж колій просто викидували та отак й залишали трупи загиблих. У дорозі повмирала майже половина.

Бабцю моєї бабусі, яка їхала в іншому вагоні просто переїхав потяг, коли вона на зупинці вийшла за потяг, перепрошую, до  туалету.

Але бабця зазначає, що їм ще пощастило з соладатами, що їх виводили з дому, бо вони більш-менш допомогли, бачачи, що єдина доросла людина не в стані щось робити, а друга — дитина. А були й такі, що застосовували силу, витягували силою з дому, калічили або розстрілювали за супротив.

Кримських татар везли у різних напрямках: різні куточки Узбекистану, Казахстану та Сибіру. Мої рідні потрапили у ненайгірший район Узбекистану, що і врятувало їм життя.

Бо, наприклад, ті, хто потрапив до Сибіру або в район шахт Узбекистану, вимерли майже повністю.

По приїзді їх (бабцю з мамою та ще 3 сімі'ї) поселили у хлів для баранів. На ранок вони прокинулися усі покусані клопами. Там же вони прожили все літо. Від голоду їх врятували фрукти та невеликі гроші, від продажу майна, яке бабця встигла зібрати з собою.

Трохи згодом вони потрапили у кишлак Ургутського району, люди ходили і шукали свою рідню по цих кишлаках, бо усіх навмисно дуже розкидали.

Восени один з моїх родичів зміг влаштуватися на роботу в місті Ургут і записав на утримання бабусю з її мамою, тільки тому вони і мали право перебратися туди. Там бабуся знову пішла у 4 клас, а її мама влаштувалася на роботу, де отримувала картку на 200 грамів хліба на день.

Жили вони вже не у хліві, а у якісь маленькій будові без вікон з дверима без замка на крючочку з глиняною підлогою.

Двоюрідний брат бабусі, щоб вижити і допомагати мамі, з 12 років возив на віслюку хліб, а потім пішов у вечірню школу і влаштувався працювати на завод, а щоб дотягнутися до станка, йому підставляли табуретку.

До речі, цікавий факт: про смерть своєї бабці бабуся казала так: "У нашій сім'ї померла лише бабця", навіть не задумуючись про страшний зміст слова «лише».

Трохи легше стало тільки у 1948 році, коли з трудармії повернувся бабусин тато і знайшов їх в Узбекистані, після чого забрав у місто Маргелан.

Якраз у перші два роки депортації від голоду і хвороб померло ще 25 – 46% усього депортованого народу. Бабусі мама теж ледь не померла від малярії, але дивом одужала.

Коли бабусі виповнилося 16 років (1948 рік) у Маргелані, як усі депортовані кримські татари, вона мала кожен місяць ходити і відмічатися у комендатурі й не мала права переїздити в інше місто.

Комендант у Маргелані дуже не любив кримських татар і всіляко їх принижував. Коли бабуся закінчувала школу, вона дуже хотіла їхати вступати до столиці Узбекистану — Ташкенту на іноземну філологію. Але кримським татарам було категорично забореноне виїздити з міст своєї реєтрації.

Класний керівник допоміг бабці написати листа у Москву, і їй дозволили, але не в Ташкент, а у Самарканд.

Але там, хоч бабця і здала іспити на 23 з 25 балів, її, як кримську татарку, не взяли. Вона залишилася вільним слухачем, і коли на другому курсі відрахували нестаранних студентів, її таки зарахували.

Двоюрідного брата бабці теж не хотіли брати в університет через національність (а його батько помер на фронті у лавах Червоної армії). Він зрозумів чому відмовили, йому стало нестерпно боляче, взяв якусь табуретку, замахнувся, його відволокли, заспокоїли і таки зарахували.

У 1960 році бабуся вперше з двоюрідною сестрою і подругою Ніною Смірновою потягами поїхала таємно в Крим, бо кримським татарам навіть в'їжджати в Крим було заборонено. Вони купували усі квитки на прізвище подруги, тільки тому змогли доїхати без проблем, а в Криму їм вдалося оселитися в сім'ї росіян, які знали кримських татар до депортації і таємно їх у себе прийняли. Але коли ця сім'я промовилася сусідам, що в них живуть такі хороші татарочки, сусіди одразу донесли в міліцію, і бабусі з подругами довелося дуже швидко тікати з Криму.

Тільки у 1967 році кримським татарам вперше дозволили просто приїжджати в Крим (не повертатися жити) і лише у 1987 році кримським татарам дозволили повертатися в Крим, але це дозволили суто формально.

Факт, що кримським татарам не дозволяли продавати будинки, земельні ділянки, прописувати їх, брати на роботу. Провадили дуже агресивну антитатарську політику. Усіх людей по радіо попереджали, що вони мають бути насторожі, бо приїжджають кримські татари, які є жорстокими і небезпечними.

Моя бабуся повернулася в Крим у 1988 році, мої родичі були одними з перших. Так здійснилася мрія бабусі повернутися.

Єдине, що точно варто додати: феноменально, як народ у депортації мріяв повернутися на батьківщину будь-якою ціною. Як передав своїм дітям, які народилися вже у депортації, таку несамовиту любов. І як після 1988 року залишивши усе нажите, ціною бідності, дискримінації і тяжких злиднів-знущань, кримські татари майже на 100% повернулися в рідний Крим.

Вважаю, що сьогоднішня анексія — це наступна після депортації трагедія нашого народу. І наслідки є досить схожі. Нас знову виживають з Батьківщини. Нас знову хочуть позбавити Батьківщини. Нас знову роблять зрадниками. Нас знову дискримінують.

Мавіле побажала не вказувати її прізвище через можливі небажані наслідки для її родичів в окупованому Криму 

Спілкувалася Юлія Субота

QHA