КИЇВ (QHA) -

Автозаки, вагонзаки, неофіційні в'язниці у зоні бойових дій і приватні наркодиспансери... Україна переповнена місцями несвободи, які загрожують життю і здоров'ю людини. Моніторщики від ООН часто позбавлені можливості відвідувати «підвали СБУ в зоні проведення АТО» або «підвали МВС». Словосполучення «місця несвободи» марно шукати у словниках або в інформаційних повідомленнях. Журналістів не підпускають туди на гарматний постріл. За дотриманням прав і умовами утримання в місцях несвободи стежать представники НПМ — незалежного національного органу, створеного відповідно до Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань для проведення регулярного моніторингу та попередження катувань і жорсткого поводження у місцях несвободи. Кореспондент QHA в бесіді з членом моніторингової групи Національного превентивного механізму (НПМ) Тетяною Печончик з'ясував, як вдається моніторщикам працювати в настільки прихованих місцях.

QHA: Розкажіть про головні місця несвободи в Україні, де масово порушуються права людини.

Тетяна Печончик: Наш незалежний орган може перевіряти будь-які місця несвободи в Україні, розмовляти з людьми, які там перебувають. Плюс до всього, ми перевіряємо всі документи. Маємо право приїхати без попередження. За підсумками роботи групи НПМ хочу сказати, що однією з головних проблем у роботі є відмова у доступі до так званих місць несвободи СБУ, розкиданих по різних областях і районах країни.

Загалом, якщо говорити про місця несвободи, небезпечні для життя людини, ми ділимо їх на категорії. Основна це ті місця, які незрозуміло ким контролюються. І там є великий ризик того, що людина страждає і перебуває у нестерпних умовах. Її катують, не пускають родичів і адвокатів. Навіть не повідомляють в'язням, де він знаходиться. Людина не бачить ні простору, ні часу.

QHA: І скільки приблизно СБУ облаштувало таких місць по Україні?

Т. Печончик: Важко оцінити масштаб. Ми часто не маємо доступу, оскільки СБУ заперечує наявність таких місць. Але, незважаючи на відмови, моніторингові місії ООН в Україні фіксували такі підвали неодноразово. Зустрічалися з людьми, яким вдалося втекти, розмовляли з ними, документували відомості. Підкомітет ООН проти катувань серйозно стурбований саме цією проблемою. Вони приїздили в Україну минулого року.

QHA: І виявили в Харкові під землею у підвалі СБУ 13 осіб?

Т. Печончик: Так, але потім у доповіді правозахисників Amnesty International і Human Rights Watch написали, що з «таємної в'язниці» Служби безпеки України звільнені всі в'язні. У звіті йдеться, що шесетро осіб  були звільнені 25 липня, ще семеро людей, зокрема одна жінка — 2 серпня. Члени підкомітету ООН, як і ми, намагалися отримати доступ до харківських підвалів. Звісно, їм відмовили. Вони були змушені виїхати, а опісля був великий скандал. Повернулися восени, перевірили ще раз, але проблема до кінця так і не вирішилася.

QHA: Що відбувається на лінії фронту? Ваші спостерігачі туди доїздили?

Т. Печончик: На території, непідконтрольній українським військовим, ми не їздимо з міркувань безпеки. Але в місцях несвободи на позиціях, підконтрольних Україні і тих, що знаходяться в зоні проведення АТО, далеко не все гладко. Великі проблеми в так званій «сірій зоні». Людей утримують у найрізноманітніших місцях — в ізоляторах, психоневрологічних інтернатах, будинках дитини, інтернатах для людей похилого віку. Часто самі люди не можуть їх покинути за станом здоров'я. Вони там практично живуть.

QHA: Скільки приблизно людей сидять в таких місцях по «сірій зоні»?

Т. Печончик: Складно оцінити. Перш за все, важко зрозуміти, де починається, а де закінчується «сіра зона». Снаряди летять безладно. Ми робили серію моніторингових візитів минулого року і бачили системні проблеми. Підвали були адаптовані для потреб людини.

QHA: Розкажіть хоча б про одне місце несвободи, де Ви особисто були.

Т. Печончик: Я відвідувала психоневрологічний інтернат для чоловіків у Артемівську. Тоді велися запеклі бої в районі міста Дебальцеве. Мої підопічні постійно чули вибухи. Не було куди сховатися, евакуювати людей. Таких місць повно. Їздили у школи для дітей з інвалідністю в місті Щастя, відвідували Станицю Луганську... По всьому периметру спостерігаються порушення не тільки базових прав людини, а й елементарної безпеки. Постраждалі опиняються заручниками у квадраті. Мало того, що перебувають у місці, яке не можуть залишити, так ще існує постійна небезпека потрапити під артобстріл.

QHA: Тобто країна не сильно дбає про своїх громадян, щоб евакуювати їх?

Т. Печончик: Коли на Донбасі розгорнулася активна фаза бойових дій, частина українських громадян потрапила на непідконтрольну бойовикам територію. Там вони живуть у жахливих умовах — в наркологічних, реабілітаційних центрах. Їх катують. Україна ніяк не може ліцензувати і перевірити ці установи. Ми, як монітори НПМ, не маємо доступу до цих місць, оскільки моніторимо лише підконтрольні Україні території. Великою проблемою є і транзитні місця несвободи. Це автозаки, вагонзаки, збірні відділення у СІЗО. Коли в'язнів переміщують з одного пункту в інший, є підвищений ризик для їхньої безпеки. Про таких нещасних часто забувають. День без їжі і води — стандартна норма. Перевозять їх у задушливих приміщеннях, не призначених для перевезення людей.

Спілкувався Тимур Савін

QHA