КИЇВ (QHA) -

Віце-адмірал Сергій Гайдук очолив Військово-морські сили України в один з найдраматичніших і найважчих моментів сучасної історії України – під час захоплення Криму Росією. Сергій Анатолійович розповів агентству “Кримські новини” про те, що відбувалося на українському флоті під час російської агресії, про завдання, які ставило політичне керівництво України перед віськовими моряками, та про те, як можна було завадити окупації Криму.

Сергію Анатолійовичу, за яких обставин Ви стали головнокомандувачем ВМС України?

Сергій Гайдук:  Ситуація була дуже непроста. Якщо призначення Дениса Березовського, який зрадив присязі, було дуже оперативним – 28 лютого він отримав пропозицію, 1 березня вже був указ президента, а 2 березня він реально перейшов на сторону ворога,  то я отримав пропозицію від начальника Генерального штабу, а потім від тимчасового виконувача обов’язків Міністра оборони адмірала Ігоря Тенюха 2 числа, а указ відбувся 7 березня. Тобто п'ять діб я був виконувачем обов’язків командувача ВМС.

Чому керівництво держави так довго зволікало?

– Я не можу пояснити, яка була причина цього, але, мабуть, після зради Березовського керівництво нашої держави дуже обережно ставилося до цього. Якщо б була повторна зрада, то це був би відвертий крах, адже на той момент у Криму із силовиків залишилися лише військовослужбовці військово-морських і військово-повітряних сил. У цьому і була особливість. Потрібно розуміти, що є суттєва різниця – коли ти тимчасово виконуєш обов’язки і коли ти штатно обіймаєш посаду. Це зовсім різна відповідальність за прийняті рішення, відповідальність за людей і ситуацію.

Ми знали, що вже фактично влада була проросійською, силовиків, крім військових, на той момент теж не було. Тому одним з перших завдань, поставлених переді мною, було – повернути довіру командирів і особового складу до керівництва військово-морських сил України. Треба розуміти: якби не було довіри – не було б і контакту, і ми б не виконали те завдання, яке стояло перед військово-морськими силами. Це було дуже непросто, враховуючи те, що була порушена система управління. Ті п'ять діб ми присвятили цьому.

Які ще завдання тоді поставило перед вами керівництво держави?

– Перш за все, потрібно було реально розібратися в ситуації, яка була в Криму. На той момент Севастополем уже керував “мер” Чалий, Кабмін і Верховну Раду Криму очолювали Аксьонов і Константинов. Силовики ГУ СБУ і МВС по Криму, призначені 28 лютого, 1 березня після спілкування з Аксьоновим уже подали рапорти про відставку. Ми навіть не розраховували на взаємодію з ними і спільні дії, бо фактично вони згорнули свою діяльність.

Тоді ми вже чітко розуміли ситуацію і мали інформацію про те, що підготовлені спеціалісти повітряно-десантних сил і спецназу Росії вже знаходяться в Криму і готові діяти за завчасно розробленим планом. На момент призначення я вже мав інформацію, що в Криму знаходяться заступник головнокомандувача ВМС Росії адмірал Федотенков і керівництво
Південного військового округу РФ. Це був перший сигнал: якщо в Криму присутні військові керівники такого рівня, то готується міжвидова операція із залученням не лише Чорноморського флоту, а й фахівців з Росії, більше того, з досвідом чеченської та грузинської війн.

Вони вже були "обстріляні" та психологічно готові до виконання завдань у Криму. Тому друге завдання, яке переді мною було поставлене, – налагодити діалог з цими кримськими псевдокерівниками, тому що без діалогу вони б замкнулися, як черепашка в панцирі, і ми б не виконали інші наші завдання. Треба було просто розуміти ситуацію, спілкуватися, говорити, тому що за цими діалогами стояли і люди, і вимушені відповідальні рішення, які приймались.

Третя задача – потрібно було дати можливість керівництву нашої держави оцінити ситуацію, яка склалася в Криму, і спробувати вирішити конфлікт політичним шляхом. Тобто ми розуміли, що воєнного стану ніякого не було. Ця ситуація трактується в теорії як внутрішньодержавний конфлікт, до вирішення якого залучаються силові структури, а збройні сили лише забезпечують цей процес. Тому ми повинні були знайти ці можливості, які б дозволили нашим політикам після Майдану прийняти єдині вірні рішення, аби вийти з цієї складної ситуації. Тим більше, що в нас такі ситуації були в 92-му році, в 94-95-му під час так званої "мєшковщини" і в 2003-му навколо Тузли. Тобто все ж первісним було політичне рішення.

Крім того, ми повинні були розробити такий порядок дій, який би не допустив повторення грузинського сценарію (2008 року. – Ред.). Росія на це чекала, судячи з того, як оперативно і Верховною Радою АРК, і Держдумою РФ приймалися рішення щодо введення російських військ на територію Криму. Повторення грузинського сценарію дало б Росії можливість офіційно вторгнутися на материкову Україну. Якщо б ми діяли за тими самими шаблонами, що і Грузія, повірте, ситуація зайшла б значно далі, ніж у Крим і на схід нашої держави.

Ну і крім того, одним із завдань, які я ставив перед собою і перед колективом командування, було все ж таки забезпечити стійку оборону кораблів і військових частин не заради самооборони, а щоб показати проукраїнському населенню Криму, що воно не покинуте напризволяще. Зрозумійте ситуацію: влади нема, силовиків нема, залишились одні військові. Якщо б іще військові спустили свої прапори, то ми фактично покинули б проукраїнське населення Криму, в тому числі кримських татар.

Оце були основні завдання першого періоду керівництва.  

Але окупанти не дозволили повністю виконати ці завдання. Розкажіть, будь ласка, про Ваше перебування у полоні. Яким чином це сталося?

– Як я вже казав, ситуація була непроста, тому протягом мого керівництва флотом у Криму двічі були зроблені спроби мого арешту.

Перша спроба була зроблена 3 березня – фактично на другий день призначення на посаду, але дякуючи мужності і, найголовніше, патріотизму командування військово-морських сил України атака була відбита. Ви пам’ятаєте цей епізод, коли вони виконали гімн України, тобто показали не лише кримчанам, а й усій Україні, всьому світу, що моряки завдання виконують стійко. Це був перший меседж і для командирів військових частин, і для особового складу. Адже що б ми там не говорили, але ієрархія існує, і завжди підлеглі дивляться, як поводить себе керівник у тій чи іншій ситуації. Тоді це було однозначно хорошим, позитивним кроком для утвердження додаткового авторитету серед командирів блокованих військових частин.

Друга спроба, на жаль, була вдалою. Мене заарештували 19 березня. Але причиною цього була загибель військослужбовця з картографічного центру в Сімферополі. Тоді загинув Сергій Кокурин і отримав два кульових поранення в шию и в руку капітан Федун. Це було для мене як для командувача дуже критично, тому що це були перші поранені і загиблі. Найголовніше, що це було порушення тих домовленостей, які були досягнуті як з керівництвом Севастополя і Криму, так і з військовим керівництвом збройних сил РФ. Один із пунктів домовленостей – це уникнути прямого протистояння, “стінка на стінку”, тому що методику і тактику ведення гібридної війни росіян ми вивчали і знали, як вони поводилися в Грузії і Чечні. Тобто завжди був прошарок з "патріотично налаштованого" населення, а Крим показав, що там, за даними соцопитувань, був найбільший по Україні відсоток людей, які настольгували за Радянським Союзом, за колишнім рівнем життя тощо. Однозначно, кількість людей цього прошарку була дуже великою, тобто у разі прямого протистояння довелося б застосовувати зброю проти цивільного населення.

Тому 18 березня ввечері у нас відбувся черговий раунд переговорів, до речі, переговори ми проводили лише в командуванні військово-морських сил України, тому що зрада Березовського відбулася в штабі Чорноморського флоту. Я відразу поставив вимогу, що всі перемовини з ними буду вести лише в командуванні ВМС України. Адже засобів впливу на психіку і на здоров’я людини у росіян було дуже багато, і ми це на собі відчували... На переговорах я чітко сформулював свою позицію керівництву збройних сил РФ, що у разі повторення таких випадків на ураження буде застосована зброя української сторони. Мабуть, вони зрозуміли, що це не просто слова, тому що вже вночі ми відчули навколо штабу командування, який був заблокований, певні переміщення. Ми провели відповідні заходи, але на п'яту годину ранку вже почався штурм штабу. Вони зрозуміли, що їм треба “відсікти голову” для того, щоб розправитися з іншими частинами військово-морських сил України, тому що голова становила для них певну загрозу. Відбувся штурм, сценарій той самий: козачки, самооборона, а за ними вже йшли підготовлені бійці спецназу РФ. Застосувалися спеціальні засоби: і вибухівка, і шумові гранати, і зброя.

Після подолання крайнього рубежу, власне, і відбулося це захоплення. На жаль, серед групи, яка брала участь у захопленні, була людина, яка показала пальцем, сказавши: "Це командувач". Відбулося фізичне протистояння, але воно закінчилось кайданами. Надягнули на мене цивільну куртку, але я залишався у формі, і повели через "алею лінча". Я не можу сказати, яка була мета. Мабуть, вони хотіли вберегти від розриву натовпом командувача військово-морських сил України, тому що дуже багато було зазіхань і провокацій. Після цього арешту мене перемістили до гауптвахти севастопольського гарнізону.

Єдине – відбулася розмова, що стосується зради. Я чітко сформулював позицію, що у кожного своя присяга – росіяни  присягають “отечеству”, а ми присягаємо українському народу. Тобто ми нікого не зраджували. Всі ці розмови про Правий сектор, про легітимного чи ні президента на той момент уже відпали. На цьому розмова закінчилась. Була камера-одиночка. Я висунув умову, що їжу приймати не буду, а лише воду, і попередив, що якщо доторкнуться до погонів на плечах, то реакція буде відповідна. Фактично, караул, який мене охороняв, очолив цілий полковник. Вони навіть не ховали цього, звертаючись за військовим званням. Уже коли було темно, о 22-й годині, мене вивели на прогулянку, говорили: “Але, товаришу адмірале, під стіночкою ходіть". Навіщо? Я на своїй території, де хочу, там і ходжу. "Снайпера, Правий сектор там  ми хочемо вас зберегти". Я їм на це сказав, що якщо доля така, то зніме снайпер, і все одно від нього нікуди не сховаєшся. Але тема Правого сектору була їм, як ін’єкція зроблена. Після прогулянки за сталінською традицією десь між 3-ю і 4-ю ночі відкриваються двері в камеру і мене підіймають: "Збирайтеся з речами на вихід". Речей ніяких не було. Посадили в мікроавтобус, навколо спецназ, всі в балаклавах, нікто нічого не говорить. Бачу, привезли до штабу Чорноморського флоту. Йде психологічний тиск, всі мовчать, мікроавтобус стоїть. Пересадили в інший мікроавтобус, знову балаклави, спецназ...

Мікроавтобус їде. Визначаю за напрямком – до Сімферополя. Привозять мене в обласний військкомат. На той момент ми вже знали, що там в’язниця для українських патріотів. Знову йде психологічне навантаження. Потім третій трафік до Чонгара, і з’явилась інформація, що досягнута домовленість щодо обміну.

Єдине що, був такий кумедний випадок. Ми стояли там, на Чонгарі, коли зайшов один із офіцерів військово-морських сил України, який служив на континентальній Україні. Він звернувся до мене з питанням. Відповідно, моя реакція після Криму  довіра-недовіра, було певне коливання, тому я сказав, що на жодні запитання відповідати не буду, і на цьому розмова закінчена. Він пішов. А коли вже відбувся обмін, я побачив його з тієї сторони і спитав: "А як же? Я ж не відповів на запитання". Він мені говорить: "Мені написали, щоб я вас упізнав, щоб не було ніякого двійника. А ваш баритон з жодним іншим не переплутаєш. Я сказав, що це командувач і можна його сміливо забирати". Так відбулося моє визволення.

Наскільки критичним було Ваше перебування в полоні для того, щоби якось змінити ситуацію? Чи були можливості залишитись при виконанні обов’язків, аби якось покращити ситуацію? 

– Справа в тому, що на той момент уже відбувся референдум, і рішення вже було всім зрозуміле. Пішов уже юридичний та політичний момент реалізації результатів цього референдуму. Ми чітко розуміли, що до референдуму офіційно Росія не заявить про введення військ на територію АРК. Це була можливість, з урахуванням того, що паралельно йшли навчання біля кордонів на сході і півночі нашої держави, провести перегрупування.

На весну 2014 року для керівництва держави "ворог" був не на сході, а на заході. На сході України наших військових частин не було. Перегрупувати, провести бойові злагодження підрозділів на схід – це робота не одного дня. В тому числі під загрозою був і кримський напрямок. Тобто завданням флоту однозначно було дати можливість збройним силам України прийти до тями, ухвалити відповідні рішення і підсилити ці загрозливі напрямки відповідними угрупуваннями.

Відповідно, якщо б не відбулося цього арешту... Вам відомо, 25 березня морський тральщик "Черкаси" – це був крайній корабель, який до кінця чинив опір і був захоплений російськими спецназівцями, але маю нагадати, що 24 березня вже було рішення РНБО, яке зобов’язало провести вивід військ з території АРК на континентальну частину України. Тобто 24-го було рішення РНБО, мене заарештували 19-го, але завдання, яке нам було поставлено, було виконано. Коли ми повернулися та почали досліджувати, так би мовити, "післямову" цього процесу... Ви ж знаєте, що медаль РФ за приєднання Криму датується датами 20 лютого 18 березня... Коли ми почали досліджувати це питання, то з’ясували, що було три терміни очищення АРК від військових моряків. Перший термін був поставлений прем’єр-міністром Росії до 16 березня, другий – до 21 березня, коли Путіним був підписаний указ про приєднання Криму до РФ, і третій термін до 25 березня. А 27-го була проведена Генасамблея ООН, на якій якраз розглядалося питання анексії. Виходячи з цих дат, я вважаю, що ті завдання були виконані.

Як би Ви оцінили роль кримських татар у подіях 2014 року в Криму?

– Моя особиста оцінка, як і оцінка дій військових командирів частин, що дислокувались у Криму, – найвища. Це, мабуть, та єдина національна спільнота Криму, яка стала живим щитом між українськими військовиками й окупантами. Саме кримські татари першими розпочинали волонтерську діяльність по відношенню до військових, які були заблоковані. На жаль, проводились дуже радикальні і, я скажу, антигуманні дії щодо українських військових, щодо забезпечення продовольством, електроенергією, медичного забезпечення, і тут, я скажу відверто, дуже багато фактів, особливо по Бахчисараю, Феодосії, коли волонтерський десант кримських татар ставав в один стрій разом з українськими військовими і моряками для вирішення тих чи інших проблем.

Із виходом військово-морських сил України на континентальну частину нашої держави ми не втратили зв'язку з кримськими татарами. Наразі в ВМС проходять службу 22 кримських татарина, з них вісім офіцерів. Що найцікавіше, 17 з них вийшло з Криму, тобто, незважаючи ні на які обставини, вони прийняли, на мій погляд, правильне рішення продовжити службу на українському флоті. До речі, з них п'ять чоловік виконували завдання в ході антитерористичної операції, ми їх нещодавно нагороджували. Тобто роль і місце кримських татар як в Криму, так і в ході дій на приморському напрямку важко переоцінити. Українці і кримські татари – це дві національності в Криму, які залишилися вірними своїй державі.

Згадуючи події 2014 року зараз, через три роки, що б Ви змінили у своїх діях?

– У своїх діях я би нічого не міняв. На мій погляд, завдання, які були поставлені, виконано. А та складна ситуація, яка була пов’язана із політичним рішенням і зі зрадами в Криму  на жаль, це такі ситуативні речі, які передбачити і спланувати неможливо.

Але ситуація розгорталася б по-іншому, якщо б враховувався досвід спроб відокремлення Криму 92-го року, коли це питання було вирішене політичним шляхом. Тоді знайшлось політичне вирішення і добре спрацювали народні депутати, коли провели загальне кримське зібрання міських, селищних, районних рад. Вирішили відокремити цілі райони Північного Криму, в тому числі Бахчисарайський, і приєднати до Херсонської області. І це відразу охолодило запал Росії, тому що пів-Криму їм не потрібно. Згадайте ситуацію 94-95-го року під час "мєшковщини". Тоді теж було ухвалене політично-силове рішення. Така ж ситуація, але знайшлося вирішення, яке зіткнуло лобами законодавчу і виконавчу владу в Криму. Такі ж рішення були по Тузлі.

Цю ситуацію кардинально б змінило оперативно прийняте рішення. Але, на жаль, була втрачена оперативність і час.

Як приклад, 26 лютого була бійка перед Верховною Радою із загиблими людьми, але вона мала результат: відмовилась від засідання Верховна Рада. Посилання було, що нема кворуму для розгляду питання про проведення референдуму. Але ж люди повірили. І вночі з 26-го на 27-е спецназівцями РФ було захоплено Верховну Раду, і рішення було прийняте під дулами автоматів. Якби були силовики, оперативні спецпідрозділи, які б оперативно зреагували на це блокування, можливо, ситуація б розгорталася по-іншому. Адже на початковому етапі про референдум і відокремлення Криму ніхто не говорив.

Ви ж пам’ятаєте, референдум переносився тричі, як і очищення Криму від військових моряків, але, на жаль, була запізніла реакція на ситуацію і згортання діяльності силовиків. З історії в Криму треба робити висновки, глибокий аналіз. Три роки ця тема замовчується. Ми Крим ідеологічно програли. Ми програли його медійно, владно, незважаючи на всі призначення, які йшли з Києва. Коли керівники Севастополя, Ялти, Білогорська подали у відставку, ми називали це зорепадом. Замість того, щоб виконувати свої обов’язки, вони почали тікати. Але ж вони були призначенцями Києва...

Наступний важливий момент – це наявність Чорноморського флоту. На кінець анексії Криму розміщене угрупування Росії складало 24 тисячі, з яких 50/50  Чорноморський флот РФ і спецназ, десант із бойовим досвідом. Чорноморський флот з його іміджем, різницею в соціальних підходах до людей, образи “легендарного русского моряка” і українського “морського жебрака”  це все не сприяло ситуації. Показові заходи, паради, військові навчання – дуже багато політиканства. Керівництво було надзвичайно заполітизоване. Тому поки Чорноморський флот у Криму, спокою там не буде. Якби ми враховували ці позиції, можливо, все розгорталося б зовсім по-іншому. А тепер залишився глибокий аналіз і врахування всіх уроків у подальшій підготовці, аби не до попустити таких ситуацій в подальшому

Дякую за інтерв'ю!

Продовження читайте згодом...

Розмовляв Роман Кот

QHA