КИЇВ (QHA) -

Українська армія на передовій і досі потребує маскувальних сіток від волонтерів – про це говорять і самі військові, і волонтери, які возять необхідну допомогу на передову.  Потреба в сітках актуалізується практично після кожного серйозного обстрілу наших позицій з боку бойовиків. Так само нових маскувальних сіток потребують нові позиції ЗСУ, які виникають внаслідок «повзучого наступу» і звільнення нових сотень метрів української землі на Донбасі. По всій Україні і досі працюють волонтерські групи з плетіння маскувальних сіток, і практично усі групи наразі зазнають проблем – замовлень з передової багато, українська техніка і просто бліндажі та траншеї шикуються в чергу, а робочих рук для плетіння бракує. І черга рухається повільно, а обстріли відбуваються щодня.

Про те, як напочатку війни по всій Україні стихійно виникли волонтерські групи з плетіння маскувальних сіток, як українці продовжують маскувати свою армію, які нові завдання виникають перед волонтерами, а також на що зможуть найактивніші та найвідданіші переключитись після закінчення війни — агентство QHA поспілкувалось зі співатором і координатором проекту «Маскувальна сітка для Армії руками волонтерів» Олесею Корягіною.  

QHA: Олесю, плетіння маскувальних сіток для армії свого часу захопило дуже велику кількість людей в Україні та навіть за її межами. Хтось зголосився на оголошення в ФБ, хтось почув заклик «замаскуй армію» у ЗМІ чи від друзів-знайомих, хтось побачив, як волонтери плетуть на вуличних акціях і приєднався. А як починалось плетіння маскувальних сіток для Вас?

Корягіна Олеся: Особисто я починала волонтерство ще з часів Майдану, допомагала, як, і всі інші, не в структурі якихось ГО чи груп волонтерських, я просто їздила, приносила допомогу, яку збирала серед своїх колег. І потім плавно це перейшло в допомогу армії. Влітку 2014 року я відгукнулась на одне з оголошень, яке побачила в інтернеті – це було оголошення від Андрія Хоманчука, який на той час у себе в магазині на Подолі в «Каптерці» організовував пункт збору допомоги і на той час їм привозили з-за кордону беушну форму для військових. Її треба було випрати, зашити і то було оголошення на ФБ, що треба руки, які прийдуть і це зроблять. Я була однією з десятка жінок, які відгукнулись і прийшли, взяли цю форму додому, випрали-зашили.

З часом у «Каптерці» організувалась бригада жіночок, які шили-перешивали речі для військових. Оскільки залишків секондхендівської форми, обрізків лишалось багато, то поступово прийшли до думки, що, крім того, що дірки зашивати, ми ще можемо щось з того створювати. Так почалась епоха пошиття нижньої білизни, шили баули для речей військовим, шили подушки-сідушки (зокрема, для танкістів, інших вояків, кому доводиться пересуватись «на броні» — ред.).

QHA: І в який момент пошиття перетворилось на плетіння сіток? Наскільки я пригадую, перші сітки почали плести у вересні 2014 року, після Мінську-1, коли більш-менш визначилась лінія фронту і стало ясно, що армії доведеться невизначено довго вздовж неї «стояти», а значить – маскуватись.

Корягіна Олеся: Швацька робота в мене тривала десь близько двох місяців, поки власне не почався «сіточний сезон». Всі пам’ятають, що таке 2014 рік і наскільки армія була «готова» до війни – вона взагалі не була готова, воювати пішли в спортивних штанах і шльопанцях. Відповідно, що вже говорити про техніку, про додаткове якесь забезпечення. Одна з волонтерок, яка їздила на схід, привезла інформацію про те, що там не лише не вистачає їжі, взуття, форми, розгрузок, бронежилетів і всього, за чим на той час бігали волонтери, але й не вистачає навіть маскувальних сіток. Те нечисленне «багатство», яке в армії було на той час, танки, якась інша важка техніка – навіть її не можна було зберегти /від обстрілів/, бо вони були перед ворогом як на долоні. Маскувальні сітки ще радянські, які були в наявності в підрозділах, їх з одного боку не вистачало, а з іншого вони вже були непридатні, вони розсипалися просто.


Подвір'я "Каптерки" в Києві на Подолі. Вересень 2014 року.

Тож згодом з обрізків камуфляжу ми почали плести маскувальні сітки.  Завдяки мас-медіа, завдяки Фейсбуку така проста ідея допомоги армії, як плетіння маскувальних сіток, сніжним комом покотилась по країні. Людей приваблювало те, що кожен може своїми руками допомогти армії, що не потрібно якихось вкладень особливих, що це можуть робити і малі, і старі.

Дуже швидко на кінець 2014 року по Україні виникло майже 50 груп з плетіння маскувальних сіток. І це тільки ті, про які я знаю, а було ще ж багато тих, хто особливо не афішували свою роботу, приміром, якщо в групу входили переселенці /з окупованої території/, які боялися переслідування там своїх рідних. Або якщо сітку плели сім'ї, передаючи їх безпосередньо на фронт через знайомих.

Військові віддають перевагу волонтерським, а не «міністерським» сіткам…

QHA: Проект, який певним чином координував роботу груп з плетіння виник не одразу, але він і досі існує. У чому зараз полягає його робота і Ваша як координатора?

Корягіна Олеся: Напочатку плетіння сіток, власне, ніхто нічого не координував, але зі звичайної ініціативи цей рух виріс у величезний проект «Маскувальна сітка для Армії руками волонтерів», який потребував супроводження і допомоги. Тому особисто я зараз не плету ні в якій групі, я працюю в інтернеті, це моя «кухня» — робочий комп’ютер, телефон, з якого я веду переговори з поставщиками, з групами, роздаю замовлення від підрозділів, які отримую, домовляюсь про матеріали, про відправки до частин, про якісь пільги на матеріали для плетіння, про якісь знижки, про безкоштовний матеріал для плетіння – власне така волонтерська робота у мене зараз.

QHA: Йде четвертий рік війни, а військові продовжують замовляти волонтерам маскувальні сітки. У чому проблема – МО не може забезпечити потреби армії в маскуванні?

Корягіна Олеся: Якщо з харчуванням, з обмундируванням в армії ситуація змінилась кардинально, то з сітками не змінилось нічого. Потреба в маскувальних сітках не відпала, вона постійна і легше не стає. Ті маленькі потуги, які робить Міністерство оборони, — це ніщо в порівнянні з тим обсягом, який насправді потрібен. Поставки від МО невеликі та нерегулярні. І вартість сіток від МО, які потрапляють у підрозділи, – там астрономічні суми звучать, за які підрозділи не хочуть брати на себе відповідальність. Одне пряме попадання — і ця сітка згоріла, а потім за неї як за втрачену матеріальну цінність доводиться звітувати. Тому, на жаль, є така тенденція – сіток від МО небагато, але вони є, однак у війську їх не беруть, тому що за них потім доведеться звітувати і відповідати. А от сітки від волонтерів – вони безкоштовні, волонтери швидше реагують на заявки і з ними менше мороки за документами. Тому, на жаль, у питанні маскувальних сіток на цей час нічого не змінилося – вони як потрібні були раніше, так потрібні і зараз.

QHA: Ви говорили, що на кінець 2014 року маскувальні сітки плели по країні десь півсотні груп. А скільки груп в Україні плете маскувальні сітки зараз?

Корягіна Олеся: Я щопівроку обзвонюю і збираю інформацію по тим, хто працює. Хтось закрився, хтось почав працювати – у середньому зараз близько 150 груп з плетіння масксіток на країну в різних областях. Але я маю на увазі, що це група, саме повноцінна група, а не одна людина, яка плете в себе вдома.

QHA: І скільки приблизно за місяць у військо поставляють сіток волонтери?

Корягіна Олеся: Щомісяця відправляється близько 1 тисячі квадратних метрів сплетених маскувальних сіток, якщо не більше. Хоча насправді це дуже занижена цифра – це лише те, що я знаю і мені вдається отримати інформацію.


Маскувальні сітки, в які обов'язково вкладають гостинці і обереги для вояків, і досі відправляє на фронт одна з київська груп "Дарничанка"

QHA: Дуже часто ті групи, які плетуть сітки, плетуть і кікімори /маскувальні костюми для снайперів, розвідників, коригувальників/. У перші роки війни на них був великий попит. А яка ситуація зараз?

Корягіна Олеся: Ситуація з маскувальними костюмами «кікімора» змінилась кардинально. На них справді раніше був величезний попит, їх не вистачало, а зараз є групи, в яких лежать нав’язані «кікімори» і на них немає попиту.

QHA: Це МО налагодило забезпечення?

Корягіна Олеся: Ні, це не МО. Просто «кікімор» вже багато. На маскувальні сітки попит є постійно, тому що це є витратний матеріал. Кожне загострення на фронті – горить маскувальна сітка, вони рвуться, особливо, якщо накривають техніку і її доводиться часто знімати, гниють, вицвітають. Такі сітки недовговічні. З «кікіморами» трохи інша ситуація – їх треба менше, переважно розвідникам і снайперам, їх треба поштучно, і силами волонтерів всієї країни, а їх плели багато груп, ці потреби фактично забезпечені. А якщо така потреба виникає, то є, де їх взяти. А от за сітками постійна черга.

Люди заспокоїлись: слова про перемир'я відвертають від волонтерства...

QHA: Пригадую, волонтерки на групах з плетіння бажають один одному «щоб ручки ваші не боліли»… Важко навіть уявити – скільки десятків тисяч квадратних кілометрів маскувальних сіток сплели волонтери, переважно, літні жінки, за роки війни. Які проблеми наразі виникають у «плетунів»?

Корягіна Олеся: Проблема, з якими стикаються групи з плетіння сіток – це все ж таки знизилась активність людей, а плетіння постійно потребує робочих рук. Також знизилась зацікавленість у «сіточниках» журналістів – про нас вже зараз майже не розказують, ми зараз вже нічим нікого не здивуємо – ми просто плетемо. І нам відверто говорили деякі журналісти, що вони б і хотіли приїхати зняти про нас сюжет, але їх не пустить редактор начебто тому, що ми «нічого нового їм не розкажемо і не покажемо». Так, люди просто плетуть.

І взагалі після початку Мінського процесу в 2015 році побутує думка, що, власне, на фронті вже нічого не відбувається і люди дивуються – чи ми ще плетемо і чи потрібне ще таке плетіння. Акції, які я проводила на вулиці /з плетіння масксіток/ вони просто зійшли нанівець через те, що люди, дивлячись новини, слухаючи про перемир’я, про те, що втрати хоч і є, але вони дуже невеликі порівняно з тим, що було напочатку війни, – люди заспокоїлись.

QHA: Складна економічна ситуація в країні, напевно, також дається взнаки?

Корягіна Олеся: Так, не можна забувати про економічний стан, в якому опинилась країна і кожна людина. Кожен відчув на собі наскільки зараз важко і наскільки зараз він не може допомогти армії грошима, як це було на початку.  Зараз групи продовжують збирати гроші на плетіння сіток серед дуже обмеженого кола людей, які волонтерять вже давно. Скажімо, група має купити основу – риболовну сітку /на яку потім наплітатиметься тканина – ред/. І якщо матеріали, тканина для плетіння, дуже часто дістається безкоштовно, люди приносять старі ковдри-простирадла, фабрики віддають обрізки, то саму сітку ми все одно змушені купувати. Вона коштує грошей, вона дорожчає (мінімальний разовий обсяг замовлення рибальської сітки під основу складає в межах 4 тисяч гривень — ред.). Фактично у нас в Харкові є один виробник цієї основи. Раніше ще завозили з Росії та Китаю. Всі інші, хто її продає – то перекупники і у них вона ще дорожча.

QHA: Ваш прогноз – скільки ще буде потрібна волонтерська допомога армії та в чому саме?

Корягіна Олеся: Те, що ми називаємо «до кінця особливого періоду». Волонтерська підтримка в тому вигляді, в якому вона є зараз, екіпажі, які їздять на фронт, групи, які плетуть сітки. Як тільки оголосять, що війна закінчилась – ми перемогли, велика частина волонтерів закінчить свою роботу. Дуже хочу, щоб все це завершилось.

«Велике горе нас об’єднує, але з часом вмикаються особистісні амбіції…»

QHA: Деякі волонтери говорять про доцільність створити якийсь волонтерський рух чи загальноукраїнську громадську організацію. На вашу думку – чи можуть об’єднатись волонтери і чи потрібно це?

Корягіна Олеся: Волонтери періодично об’єднуються і волонтерських спілок по Україні вже десятки нараховуються. Але для загальноукраїнського об’єднання немає єдиної ідеї та єдиного лідера, за яким би люди пішли. Ситуація аналогічна ситуації в державі – коли немає єдиного лідера, якому вірять. Теж саме у волонтерстві. На жаль і людський фактор ніхто не відміняв – є сварки, є скандали, є поливання брудом і найгірше, що в багатьох випадках такі скандали небезпідставні. Є випадки зловживання, є випадки відвертого наживання з боку деяких людей, які називають себе волонтерами або псевдоволонтерів, є зловживання з використанням допомоги міжнародних фондів для власного збагачення. І це дуже негативно впливає на імідж волонтерського руху і на ім’я волонтера, яким зараз деякі просто прикриваються, щоб отримати собі якісь преференції. Тож якесь загальноукраїнське об’єднання справжніх волонтерів - це було б добре, але я не дуже в це вірю.


Виставка сіток. Фестиваль "Зустрінемось". Київ, ВДНГ, травень 2017 р. (фото з ФБ О. Корягіної)

QHA: А от навколо якої ідеї могли б організуватись люди?

Корягіна Олеся: Знаєте, у часи Майдану всі волонтери були об’єднані ідеєю спільної побудови – «ми чистимо країну», «ми збудуємо світле майбутнє». Зараз я навіть не знаю, що могло б людей об’єднати – стільки було негативу за увесь цей час, стільки було спроб і стільки було поразок, тому сходу я не можу сказати, що могло б  об’єднати. Нас об’єднує велике горе або велика радість. Коли почалася війна – все було зрозуміло, що треба гуртуватися, але минув час, війна затягується і вже вмикаються якісь особистісні амбіції, особистісні образи, інтереси.

QHA: Після закінчення війни для багатьох волонтерів волонтерство закінчиться, але вже зараз багато хто каже, що не зможе більше не волонтерити… Чи замислюються групи про те, що буде "потім"?

Корягіна Олеся: Тільки невелика частина волонтерських груп і волонтерів планують свою роботу і на потім. Роботи справді вистачить всім /після війни/ — є переселенці, є удови, є покалічені війною люди, які потребують допомоги. Також продовжать реалізовуватись проекти, які існували і без війни, приміром, допомога старим людям, безпритульним тваринам, дітям у сиротинцях – військові волонтери, які вже по-іншому жити не можуть, вони на них переключаться. Але це буде не дуже велика частина людей.

QHA: А такий варіант поствоєнного волонтерства: коли ми звільнимо Донбас, де  насправді після російської окупації залишиться руїна і буде велика потреба у відбудові, чи долучаться до цього нинішні волонтери?

Корягіна Олеся: Це теж вид роботи. Але не треба забувати той момент, що дуже багато волонтерів, які залучені зараз у допомогу, особисто когось втратили там /на війні/ і мають особисте ставлення /упереджене/ до людей, які там проживають, до людей, які звали Путіна. І ті, хто поїде відбудовувати Донбас,– це будуть інші люди. Або це будуть самі переселенці, які вірять, що там не все пропало, або то будуть нові люди, може, молодь, яка не бачила того жаху, який бачили волонтери першого покоління, скажімо так, або це будуть якісь міжнародні місії.

Дякую за інтерв’ю.

Спілкувалась Тетяна Іваневич

QHA