КИЇВ (QHA) -

Алла почала активно займатися волонтерською діяльністю: спочатку допомагала з реабілітацією хлопцям у військовому госпіталі, потім їздила на схід. За чотири роки війни вона об’їздила чи не всі українські позиції на Луганському та Донецькому напрямках. Наразі серед підопічних Алли — також діти-сироти із зони АТО. В інтерв’ю QHA Алла Мартинюк розповіла, чого досі не вистачає на фронті, як змінилася готовність українців допомагати захисникам. Алла також поділилась творчими планами та розповіла, як війна вплинула на її особисте життя.

QHA: Для вас особисто — з чого все почалося у 2014 році?

Алла Мартинюк: Коли розпочався Майдан, я почала носити туди їжу та медикаменти. Під час бойових зіткнень, із коктейлями Молотова та зброєю, я теж там була. Памятаю, як хлопці, які стояли на лінії розмежування, не пускали нас туди, де було вкрай небезпечно. За ніч до розстрілів на Інститутській я поїхала додому, але моя душа була на Майдані. Всередині мене усе переверталося. Переді мною були очі молодих хлопців, котрі хочуть щось змінити в нашій країні. Ми ще з вечора домовились із сестрою мого двоюрідного брата, медиком — анастезіологом за професією, піти зранку на Майдан. Пам’ятаю, як зробили мені вдома накидку із білого простирадла: мої діти намалювали на ній червоним лаком хрест, бабуся пришила зав’язки.

Наступного ранку, коли на Інститутську вже не пускали, ми пішли на Софіївську площу. У капличці біля Михайлівського собору, де організували польову хірургію, ми надавали ту допомогу, яку могли. Пам'ятаю, я сказала, що теж медик, хоча це не так. Була страшна метушня, ніхто нікого не впізнавав. Я була із величезним рюкзаком, бо взяла із собою багато медикаментів та їжі, зверху накинула на нього халат, і такою мене там запам’ятали. Я ніколи не забуду, як до Михайлівського приносили тіла загиблих. Зі мною тоді щось таке сталося... Як кажуть, жив, помер, і народився заново. Якщо раніше я думала про кар’єру, абощо, та з того моменту на першому місці в мене опинилися люди і країна. Увечері ми прийшли до готелю «Україна». Познайомилися з хірургами, з багатьма потоваришували. Багато хто з них зараз на Сході, я до них приїжджаю.

QHA: Ви шість років прожили в Росії, співали там у гурті «ВИА Сливки», знімались у кіно. Чи спілкуєтеся наразі з кимось із колишніх колег з РФ?

Алла Мартинюк: Я пересварилася із багатьма російськими артистами через Крим. Була шокована, коли мої партнери по кіно, які здавались розумними людьми, казали: «Алла, что тебе не нравится, Крым российский». Хоча є колишні російські колеги — нині відомі акторки, з якими я спілкуюсь. Одна російська акторка переказувала нашій армії великі суми коштів. Спілкуюсь із деякими артистами, які дуже переймаються тим, що відбувається у нас, їм соромно за агресію своєї країни.

Завдяки часу, проведеному в Росії, я добре розумію, що у них відбувається. Так, я живу в Києві уже майже 10 років, повернулася звідти, коли мені було 23. Під час Помаранчевої революції я була у Москві. І так само, як зараз більшість росіян, я телефонувала до Києва і казала: у вас там жах, війна, не виходьте на вулицю. Тобто, я сама була трохи зазомбована телебаченням.

QHA: Так, у  розпал подій на Майдані, напевно, ніхто не міг уявити, що через деякий час Росія анексує Крим, а потім — розпочне війну на Донбасі...

Алла Мартинюк: Коли розпочалась війна, я почала ходити до військового шпиталю, шукала спонсорів для реабілітації хлопцям. Завжди щось придумувала, щоб хоч якось підняти їм настрій. Стояла разом зі своїми дітьми в магазинах, біля аптек, збирали харчі та медикаменти на фронт. Ми роздавали списки, що треба на фронт, і люди купували ці речі. Бувало, цілий день стояла на дощі та холоді. Це був такий непростий час... Іноді згадую та думаю: як я на все це пішла? Деякі люди мене впізнавали і запитували: «А тобі не соромно, ти ж акторка?» Були випадки, коли я пропонувала збирати гроші жінкам, чоловіки яких були на фронті. Та вони казали: «Ты что, мне стыдно, я не буду просить у людей». Таке життя.... Моїм першим підопічним став Юрко Весельський — я збирала йому кошти на операцію за кордоном. Він був на фронті танкістом, і в одному з боїв йому відірвало ногу. Незважаючи на це, він вивів екіпаж з оточення і врятував усім своїм бійцям життя.

Потім з фронту почали надходити звернення від наших хлопців. Вони потребували дорогих речей, приміром, прицілів. І я почала збирати гроші через Facebook. У соцмережах до мене зверталися за допомогою солдати з різних батальонів. І так я почала допомагати масово.

QHA: Як через вас можна допомогти фронту?

Алла Мартинюк: У Facebook знайдіть мою сторінку: «Алла Мартынюк» (російською мовою). Там вказані реквізити карти для допомоги армії. Якщо хтось допоможе, я буду дуже вдячна. Бо окрім солдатів, у мене зараз під опікою ще й більше сотні дітей — сиріт із зони АТО. Серед них — 40 дітей із населених пунктів під Авдієвкою, а також діти, вивезені із фронтових зон. Одна дівчинка — інвалід, якою я опікуюсь, живе в Широкіно. Завдяки добрим людям ми зробили їй операцію, вона починає ходити. Це для мене — найбільше щастя і досягнення.

QHA: За чотири роки війни ви об’їздили чи не всі позиції наших військових на Донецькому та Луганському напрямку. Чи відчуваєте, що на фронті, як кажуть можновладці, поліпшилося забезпечення?

Алла Мартинюк: Я знаю, що там реально відбувається. Можу сказати, що завдяки Центру забезпечення ЗСУ дійсно поліпшили форму і взуття для військових. Але все одно не шиють достатньо якісне обмундирування — на це із бюджету не виділили достатньо коштів. Найбільше досягнення, я вважаю, це сухий пайок. Він не тільки став якісніший, а й розробили високотехнологічні пакети, завдяки яким можна у бліндажі чи окопі розігріти їжу. Це дуже важливо взимку, в бойових умовах, коли хлопці не мають можливості підігріти собі їжу. Хоча звісно, окрім сухпайків їм хочеться смаколиків. Військова ковбаса, приміром, погана завжди.

Цього року стан армії узагалі нагадав мені 2014 рік. Наші військові почали часто змінювати місце дислокації, інколи їм навіть нічим було утепляти бліндажі. Узимку я привозила їм плівку для утеплення, не вистачало навіть сокир! Ви розумієте, у нас четветий рік війна, а на фронті немає найнеобхідніших речей! Так само біда із транспортом. Так, у всіх уже є тепловізори, але більшість із них придбали волонтери, а не держава. Волонтери також придбали більшість прицілів і дальномірів. Хоча їх також не вистачає, бо там з’являється нова зброя. Загалом я не можу сказати, що державне забезпечення фронту за ці роки разюче покращилося. Там досі не вистачає медикаментів, ми їх теж привозимо.

QHA: У порівнянні з початком війни, наскільки зараз українці готові допомагати фронту?

Алла Мартинюк: Зараз настільки важко збирати кошти, що я другий місяць не можу знайти 1200 доларів на два дальноміри. Хоча раніше робила це за декілька днів. Раніше люди набагато активніше допомагали армії. Я проводила багато різних акцій, щоб зібрати кошти, організовувала концерти.

QHA: Тобто, творчість вам допомагала у волонтерстві....

Алла Мартинюк: Та чого я вже тільки не робила, аби знайти гроші на фронт. На таких заходах і раніше не вдавалося зібрати багато грошей, хоч люди й приходили. А зараз, якщо дізнаються, що буде волонтерський збір, то навіть не йдуть туди. Я не знаю, чому так, але це дуже боляче. Бо ти приїздиш на схід і бачиш хлопців, які знаходяться під обстрілами. Інколи у них немає навіть взуття. Бо якщо у військового порвались чи згоріли берці, нових йому ніхто не видасть. А коли йдеш на дембель, то мусиш повернути все — і чашку, і ложку, які тобі дала армія. Мене дуже дратує, коли люди кажуть: «Алла, уже давно пора завязывать, военные получают зарплату. Неужели не могут купить себе обувь?» Вони так і роблять, але не треба забувати, що у багатьох вдома по двоє – троє дітей. А зарплата може бути по 7 тисяч гривень.

QHA: Особисто ви не втомилися за ці роки?

Алла Мартинюк: Ненавиджу слово «втома». Про це мають право говорити хлопці, які воюють четвертий рік підряд, без дембеля. А коли люди сидять у Києві і кажуть, мовляв, скільки можна розповідати про цю війну — це не втома, а ознака деградації суспільства.

QHA: Тому ви продовжуєте їздити на фронт, проводите там по декілька днів...

Алла Мартинюк: У мене багато підопічних, коли їду, кажуть: заїдь і до мене, і до мене. Виходить, що заїжджаю у сім точок за три доби, у різні батальони. Буває таке, що збираю речі для одного батальону, а ділю на три-чотири. Я називаю це «тур по Донбасу». Було таке, що 10 діб перебувала на сході: тоді знімали документальний фільм про Василя Сліпака, я була однією з героїнь фільму, бо ми з Василем були близькими друзями. Було таке, що опинялась за 600 метрів від ворога...

QHA: Розумію, що ви там багато чого пережили...

Алла Мартинюк: Звісно, у мене й психіка вже не та. Спочатку на Донбасі не виникало страху, коли я чула вибухи, у мене не було паніки. Хлопці мені казали: «Ти — нормальний пацан». А зараз я дуже погано реагую на гучні звуки, коли на відстані 800 метрів від мене працює міномет, або коли просто чую салют. У мене з’явився страх померти.

QHA: Але ж ставлення до вас з боку військових не як до «нормального пацана»? Загалом, на вашу думку, яку роль відіграє жінка на фронті

Алла Мартинюк: Якось я почула від одного психолога, що жінці на війні не місце. Мовляв, тоді хлопці починають про щось не те думати. Усі дівчата-волонтери скажуть вам, що це — нісенітниця. Особливо зараз, коли почастішали випадки суїциду на фронті, дівчата мусять туди їздити, відволікати хлопців, просто спілкуватися з ними, казати, що вони нам потрібні, дарувати жіноче тепло.

QHA: Окрім волонтрства, ви продовжуєте зніматися в кіно, писати пісні. Волонтерська діяльність вплинула на вашу творчість?

Алла Мартинюк: Щодо музичної кар’єри, то у мене є дві фронтові пісні, є кліп на пісню «За Україну». Загалом я записала сім пісень. Але мені не хочеться, щоб мене сприймали лише як фронтову співачку. Тому вирішила змінити і свій псевдонім, і музичний напрямок, за яким працюю. Щодо акторської діяльності, то наразі я знімаюся у серіалах. Так, нещодавно знялася у головній ролі в серіалі «Потрібен чоловік», також у мене був повний метр.

QHA: Щодо нового сценічного псевдоніма, це не таємниця?

Алла Мартинюк: Ви будете перші, кому я про це скажу. Мій новий псевдонім — Гретта Вієнздорф. Ми гратимемо сучасну європейську музику — інді-поп. Пісні будуть англійською та українською мовами, тексти я пишу сама. Перша пісня, роботу над якою ми завершуємо, називатиметься «Приховані зорі». Чому вирішила змінити напрямок творчості? Мені хочеться повернутися до жіночності. Нехай «Бріджит» (позивний Алли Мартинюк, який дали їй на сході — авт.) буде на війні, а Гретта — на сцені.

QHA: На ваше особисте життя війна мала вплив?

Алла Мартинюк: Там, на лінії вогню, я зустріла своє кохання. Віталій Авєрін — командир вогневої підтримки протитанкового взводу батальону «Донбас–Україна». Він — доброволець, чотири роки на війні. Віталій пройшов багато вогневих точок, серед них — Мар’їнка, Попасна, Широкіне, Лисичанськ. В одному з боїв був поранений. Він — Герой України, кавалер ордену за мужність ІІІ-го ступеня. Ми познайомилися, коли я приїхала до них на позиції. Він добивався мене і добився. Віталій опікує мене, завжди знаходить час, щоб написати та зателефонувати, хоча наразі він — у найгарячішій точці фронту. Я щаслива з ним і чекаю на його повернення.

Валентина Рингель

QHA