КИЕВ (QHA) -

Ще двоє наших українців звільнені з полону. Рівно рік тому ця новина від представника України у підгрупі з гуманітарних питань Тристоронньої контактної групи, першого віце-спікера ВРУ Ірини Геращенко про обмін українських політв’язнів Юрія Солошенка та Геннадія Афанасьєва стала чи не найкращою звісткою за останні декілька років. 

Кримчанина Афанасьєва засудили в Росії до 7 років колонії суворого режиму за «тероризм» під час окупації півострова навесні 2014 року. Під тортурами хлопця змусили дати свідчення проти ще одних фігурантів справи Олега Сенцова і Олександра Кольченка, але зрештою Геннадій мав мужність відмовитись від них у залі суду.

767 днів звільнення Геннадія Афанасьєва чекала вся Україна, а особливо мама, яка показала неабияку витримку і силу духу в боротьбі за сина. 

На сьогодні хлопець залишається одним із небагатьох незаконно засуджених українців, кого вдалося вирвати з міцних лещат російського «судочинства». З перших днів після звільнення Геннадій Афанасьєв активно зайнявся громадською діяльністю та допомогою українським політв’язням на всіх рівнях — як всередині країни, так і на міжнародній арені.

Про переможні кроки й розчарування у своїй активній громадській діяльності та особистому житті Геннадій Афанасьєв розповів у інтерв’ю QHA.

QHA: Геннадію, з дня вашого звільнення із російського полону минув рік. Що змінилося за цей час?

Геннадій Афанасьєв: Мені здається, що було зроблено дуже багато. Я намагався зробити все, що було в моїх силах. Перша головна мета — це донести ту інформацію, про яку ніхто не знав, спочатку в Україну, а потім за кордон.

Я, звісно, не мав навіть уявлення, що їздитиму за кордон і розповідатиму щось там. Перші результати люди почали писати листи. Писали і до того, але їх стало ще більше.

З іншого боку займаючись цією справою, ми почали звертатись до МЗС. Ми  це я та громадські організації, які допомагали мені, коли я був у в’язниці. І МЗС вирішило створити платформу. Зараз вона є діючою, збирає імена та прізвища тих людей, які чинять і чинили правопорушення щодо прав людини на території окупованого Криму. Ми готуємо ці списки, щоб ними користувалися не лише високопосадовці, а й громадські організації, тому що вони постійно в поїздках і можуть розповсюджувати цей список.

На цій платформі ми отримуємо певні завдання і зараз спромоглися, щоб було створено Комітет родичів політв’язнів. Можливо, буде запроваджена якась посада, і ця відповідальна людина буде займатися кейсами, які назбирали за цей час. Було проведено безліч аукціонів на допомогу. Збиралися кошти і для Олександра Кольченка, і для Олега Сенцова, і для родин кримських політв’язнів. От до речі нещодавно зі Львова прийшов вантаж пакунків. Зараз чекаємо на вантаж із джинсами. Намагаємося якось підтримувати хлопців і залучати все більше людей.

Якщо говорити про міжнародну арену, то для мене найбільш зворушливими подіями були засідання ПАРЄ, де ми працювали з Володимиром Жемчуговим. І резолюція, в якій Росія визнається агресором — була таким переможним кроком. Після того було ОБСЄ, де я мав змогу трохи посперечатися з росіянами. Це дуже приємно тицьнути їх носом в те, що вони зробили. Зустріч за зустріччю. Величезні зустрічі у Канаді, які стосувалися не лише політв’язнів. Наприклад, на зустрічі з діаспорою ми змогли назбирати понад 50 тисяч доларів на допомогу військовим, які повертаються з війни.

З того часу я постійно намагався поширювати інформацію про організації, що опікуються допомогою. І ось ця думка, що якщо ми не турбуємося про наших ветеранів, то ми не заслуговуємо на незалежність, то я її розповсюджую і на тих людей, які знаходяться в скруті, в окупації і т.д. Ми повинні цим займатися, і я намагаюся своєю історією донести людям, що зробити крок із зони комфорту це крок не заради когось, це крок насамперед заради себе та власної свободи.

Я побачив величезні зміни у свідомості молоді. Наприклад, місяць тому був на з’їзді студентів з усієї України в Сумах. Приїхали студенти 1-2 курсів. Це надзвичайна, натхненна, розумна та ініціативна молодь, яка будуватиме наше майбутнє. Це люди, які зрештою змінять те, що є при нашій владі.

«Згодом я почав бачити зворотню сторону медалі мого звільнення, але для цього треба було багато чому повчитися і багато чого пережити»

QHA: А Ви особисто писали листи політв’язням? 

Геннадій Афанасьєв: Так, писав. І не тільки політв’язням, а і тим, з ким сидів. Але листи не доходять. Про це я знаю, бо я багато пишу, а вони мені телефонують (нещодавно у них з‘явився телефон) і повідомляють, що не прийшло жодного. Те саме з політв’язнями. Намагаюся робити так, щоб їм писали люди, від котрих листи доходять. Це потроху дає результат, і мені від цього радісно.

QHA: Що змінилось у Вашій свідомості за це рік?

Геннадій Афанасьєв: Спочатку я був як у тумані. Мені казали щось, і я дійсно вірив. Люди, які мене оточували, особливо мама, постійно повторювали, що, мовляв, ось ці люди тобі дуже допомогли. Але зрештою я зрозумів, що насправді відбувається, що не все так просто і не все заради того, що я думав, робилося. Згодом я почав бачити зворотню сторону медалі мого звільнення, але для цього треба було багато чому повчитися і багато чого пережити. Починаєш розуміти, що це більше не емоційні підйоми, а емоційні провали, коли ти розчаровуєшся… Не розчаровуєшся у державі, а саме у поведінці і діях певних людей. Саме тоді мій знайомий блогер Мирослав Олешко мені казав: «Я нічого тобі не буду вбивати в голову, ні в чому не буду переконувати. Пройде час і ти сам побачиш». Так і сталося. Пройшов час і я побачив зовсім іншу картину, яка вималювалася відразу.

Треба розуміти, що я був фотографом і не був у політичному середовищі чи громадському секторі. А під час того, як я був у в’язниці, я не знав, що відбувається в країні. Початок війни та активних бойових дій на Сході я повністю пропустив. Коли повернувся, треба було наздогнати та перегнати те, що було до цього. Звісно, на це потрібен час. Я вже не кажу, щоб займатися законотворчими процесами чи ще чимось. Всьому треба вчитися.

QHA: Окрім постійної допомоги політв’язням, що ще залишається для Вас пріоритетом сьогодні?

Геннадій Афанасьєв: Насамперед, я намагаюся щось зробити зі своїм здоров’ям, бо воно в дуже поганому стані. Дівчини не маю. В мене така принциповість, що нема заради кого лікуватися. Заради себе точно не треба (сміється). Не бачу сенсу. Більше хочеться працювати. Я перевчився, отримав другу освіту у ІТ-сфері. В лютому я почав вчитися, вже знайшов роботу й працюю.

«Ми створюємо комп’ютерну гру за аналогом російської. Зробимо краще й крутіше, щоб світ переходив саме на українське»

QHA: А чому ж Ви вирішили займатися саме ІТ-сферою?

Геннадій Афанасьєв: Це для мене такі кроки вперед. Це дає мені змогу розвиватися, бо я не можу, коли в мене мозок не працює. Настав час відновлення як особистості. І мені запропонував один хлопець, який весь час був на Майдані  Микола Бобошко  піти до нього навчатися у школу інтернет-технологій на тестувальника програмного забезпечення. Він запропонував ще рік тому, але оскільки в мене було насичене громадське життя, я не пішов. Через два місяці навчання, які розпочалися в лютому, я влаштувався у фірму, в якій працюють переселенці з Криму, Донецької та Луганської областей. Поруч зі мною зараз сидять чотири кримчанина — всі переселенці. В цій фірмі працює дуже багато знайомих, які свого часу дуже багато допомагали моїй мамі, певний час ми в них жили.

Зараз ми створюємо українську соціальну торгівельну мережу. Вона вже функціонує. Сподіваюся, що надалі вона розвиватиметься, але головне, що це наше. А також ми створюємо комп’ютерну гру за аналогом російської. Ми зробимо краще й крутіше, щоб світ переходив саме на українське. 

QHA: Вам пропонували оплачувану роботу, окрім посади радника міністра закордонних справ на волонтерських засадах?

Геннадій Афанасьєв: Пропонували у громадських організаціях, але я маю багато планів попереду. 

QHA: А в політику не думали іти?

Геннадій Афанасьєв: Нащо мені бути народним депутатом? Я плачу податки, я працюю. Навіщо? Щоб мені там за спиною ще казали «зрадник!»? (сміється)

Зараз ще одна моя мета це дописати книгу. В мене не вистачало сил писати про в’язницю, коли цілими днями я розповідаю про полон. Я дуже хотів написати до 14 червня, до річниці звільнення, але сподіваюсь, що вже до наступної річниці її обов’язково закінчу. Вже є близько 150 сторінок, але допрацювати все ж не вистачає часу — важливі інтерв’ю, подорожі, громадсько-політичні акції, які дійсно необхідні.

Після Нового року я вирішив, що перестану зустрічатися з журналістами в тих об’ємах, які були. Я не хочу піаритися, але якщо мене просять про допомогу, я йду на зустріч. Наприклад, мене запрошували до Франції й Британії. Ми там відпрацювали, зробили справу, повернулися. І я далі живу своїм життям, намагаюся все ж таки збирати кошти й допомагати нашим хлопцям політв’язням і захисникам. Я мабуть вже ніколи не зможу бути осторонь, проте загалом не хочу робити зі свого життя популістичну гру.

Все, що робиться заради звільнення політв’язнів, це – дипломатія. Люди не зовсім розуміють, як працює цей механізм. Дипломатія — це шахи, це довгострокова гра. Для цього потрібно багато чого зробити. Так, я є у платформі МЗС, я працюю волонтером і можу багато про це розказати. Але навіщо мені зустрічатися з журналістами, коли мене запитують одне й те саме: як мене катували, або коли звільнять Сенцова чи Кольченка. Якби моя воля, то хоч зараз я хотів би бачити їх звільненими з полону. Ми працюємо над цим і щоразу відповідаємо на питання: «Чому влада робить недостатньо?». А от порад, що зробити владі, немає. Мені набридло відповідати на ці запитання. Я вирішив працювати, а не грати в ігри, у яких ні я, ні наші політв’язні не здобувають якусь перевагу, це не приносить результату, а просто ті чи інші видання заробляють так гроші.

«Припускаю, що коли йшла мова про обмін, вони вирішили віддати старого, а також хворого і набридливого»

QHA: Якщо Ви вже згадали про фігурантів справи «кримських терористів», то виникає питання  чому відпустили саме Вас із Юрієм Солошенком? Ви знайшли на це відповідь?

Геннадій Афанасьєв: Я можу тільки здогадуватися. Здебільшого наші політв’язні сидять у тих самих умовах, що й інші в’язні. Я жодного дня в таких умовах не провів — в мене були суворі умови, камери-одиночки. Я постійно писав по 15-20 скарг на 1-2 дні, відправляв їх в усі можливі органи. Саме тому мене переводили з місця на місце. Коли 31 серпня я відмовився від своїх свідчень (проти Олега Сенцова, які дав під тортурами, — ред.), я вирішив, що буду боротися. І я боровся. Це давало інфоприводи, можливість людям приходити. В мене був неймовірний адвокат Олександр Попков, який, дійсно, професіонал. Свого часу він був працівником прокуратури, а потім зрозумів, що в Росії чесно працювати в такому органі нереально. І пішов в адвокати, щоб не дозволяти прокурорам робити те беззаконня.

Дуже активно боролася за мене моя мама. Борони її Господь. А також — це хвороби. В мене наразі проблеми з серцем. Тільки там мені чотири рази робили кардіограму, але щоразу приходила відповідь — у нас щось змазалося, не можемо надати результати. Була і епідемія свинного грипу, і ми голодували… Всі ці речі фіксувалися. І зрештою — ці запалення, від яких не можна було сховатися. Вони були величезні. Їх бачив і адвокат, і співкамерники. Про це записано в медичній книжці.

Мені здається, що коли йшла розмова про обмін, я тільки припускаю, то вирішили віддати старого (у Юрія Солошенка виявили захворювання на рак, — ред.) і хворого й набридливого. Може якось так. Але насправді я не очікував на звільнення так рано, адже мій адвокат казав, що 3-4 роки доведеться почекати. Запитав: чи я готовий чекати? Звісно, я був готовий. Мама мені написала після моїх свідчень на суді Кольченка й Сенцова: «Синку, нічого ніде не підписуй, не кажи. Я з тобою до останнього». Ось так ми йшли до останнього всі разом. Це наша спільна перемога.

QHA: Хто для Вас завжди був підтримкою?

Геннадій Афанасьєв: Мама, моя бабуся. Вона все їздить з Криму туди-сюди. Складно. Ми ще намагаємося продати майно, щоб якось по-людськи зажити. Тому що трохи нервово з квартирою, яку нам надають зараз, бо не знаємо, скільки ще ми зможемо там жити. І за бабцю дуже переживаю не дай Бог щось станеться, ні мама, ні я не зможемо туди поїхати так, щоб після цього не було наслідків. Дійсно, ми мали великі статки у Криму, ми дуже добре жили. Мамі й родині важко залишитися без нічого. Думаю, що багато людей у державі розуміють як це. Проте що робити? Ми обрали Україну й боротимемося далі. Як моя мама має чотири вищі освіти, так і я наздожену її й збудую все, що потрібне для нас.

QHA: А що сама бабуся каже?

Геннадій Афанасьєв: Вона горда за мене, пишається. І як би не було боляче, все, через що ми пройшли, дуже багато чого нам дало, об’єднало. Багато людей стали для нас рідними і наша сім’я поповнилася за цей час.

«Ви хочете повчитися як боротися? Вчаться у боротьбі, а не сидячи на диванах»

QHA: Серед інших звільнених політв’язнів Ви вирізняєтеся досить твердою позицією щодо несприйняття всього російського в Україні. Наприклад, виступаєте проти створення «Дома Свободной России» та інших російських організацій, що почали з’являтися в Україні…

Геннадій Афанасьєв: Я б не сказав, що є противником всього російського. Новий рік, наприклад, я зустрічав з росіянами родинами політв’язнів, які зараз сидять у Росії за те, що підтримували Україну. Такі люди є, і я сьогодні поруч із ними. Плюс мій адвокат Олександр Попков, який мені допомагав... Але «Дом Свободной России» це зовсім інша річ. От мені ставили питання, коли, на мою думку, звільниться Олег Сенцов? Я вважаю, що це станеться, коли росіяни вийдуть і звільнять його, тобто скажуть своє «Я». Проте як у тому вірші «Никода мы не будем братьями». Нема в них сил вийти. І приїздити сюди, створювати якісь об’єкти, висловлювати свою позицію тут  немає сенсу. Ви хочете повчитися боротися? Вчаться в боротьбі, а не сидячи на диванах. А розповідати тут, що ми робимо чи ні, не треба. Ви просто заробляєте гроші.

QHA: Чи не було погроз з боку представників РФ після звільнення?

Геннадій Афанасьєв: Погрози були, але ще на початку і від пана Рубана. Це відомий факт. Більше ні. Та я й не дуже дозволяю комусь щось мені розповідати. У Фейсбуці, наприклад, відразу відправляю в «бан» все це одноголов’я.
Я насправді не думаю, що історія 2014-го може повторитися зі мною. Погрози, звісно, є, але таке життя.

QHA: Після повернення з полону Ви практично повністю перейшли у спілкуванні на українську мову. Чим був спровокований такий крок?

Геннадій Афанасьєв: Справді, я намагаюсь спілкуватись тільки українською. Щоправда, в мене мама й бабуся російськомовні. Нещодавно вони мені сказали, що готові перейти теж на українську. Хоча зараз все ж таки я з ними інколи розмовляю російською.

Причина переходу така: я розумів, як та російська мова використовувалася у Криму. Це не просто мова, це зброя. Люди, які розмовляють російською, вони починають ідентифікувати себе як частину чогось російського. Коли ж починаються гібридні війни, те російськомовне підгрунття може підбити їх на якісь невірні кроки. Тобто закладена програма активізується.

Окрім того, я полюбляю згадувати такий важкий момент, коли я був в одиночній камері. В нас там була вентиляція, яка об’єднувала всі камери. Ми її називали «скайпом». Якщо ти щось кажеш у свою вентиляцію, то всі інші в’язні все чують. Коли я сидів, в мене було розуміння, що сидітиму до кінця своїх днів, і як мінімум п’ять років сидітиму один. Якщо вранці ти ще нормально це все переживав то ближче до вечора накривав сум. Було дуже важко – ні книжки, нічого не відволікало. І у цей час я починав співати всі українські пісні, які пам’ятав. Буквально по декілька рядків, що з дитинства заклалося. Я співав на повен голос, в тому числі гімн, і всі по «скайпу» мене слухали і підтримували, кричали, щоб продовжував. Але, як не дивно, від сумної української пісні біль і смуток проходив. Я зрозумів, що, маючи такий скарб, ми дійсно можемо побороти ворога.

От зараз я паралельно з книгою спогадів пишу казки. Мені хочеться писати про українців і для українців. Якраз перша моя казка саме про українську мову і як важливо берегти українські літери і вислови. Хочеться щось хороше зробити і для дітей. Взагалі вважаю, що дуже круто, коли своїм дітям читаєш власні казки.

«Я завжди кажу, що матеріальні речі неважливі… Головне те, що ти зберіг всередині, ті почуття й емоції, які накопичилися за той час, коли ти мав, а не цінував»

QHA: Що маєте завжди із собою в рюкзаку?

Геннадій Афанасьєв: Молитовник. Зараз я не читаю вранішню та вечірню молитву, але молитовник завжди зі мною.

QHA: Ви якось сказали, що повірили в Бога, сидячи у в’язниці. Як це сталось?

Геннадій Афанасьєв: Це було дуже цікаво. Я дуже довго сидів з мусульманами з «ІДІЛ». Вони постійно мені нав’язували іслам. Я відповідав, що не вірю в Бога. Тоді вони порадили почати казати: «Господи, відкрий моє серце для Бога». Я став повторювати ці слова. І так сталося, що тільки-но я став промовляти ці слова, мене забрали з камери і посадили до якогось ФСБшника-росіянина. Він був зі мною три дні, але за цей час подарував мені Біблію і пішов з камери. Я почав читати молитви і зрештою Бог мені допоміг.

QHA: До сумнозвісних подій Ви займались фотографією. Фотографування так і залишилось хобі?

Генадій Афанасьєв: Так, фотографувати — це при мені. Зараз я планую зробити виставку. Готую матеріали. Вже декілька чуттєвих картин у мене є. Я їм даю певну назву, певну емоцію. 

QHA: Чи вплинув полон на бачення світу через об’єктив фотоапарату?

Геннадій Афанасьєв: Скажу відверто: в’язниця вплинула на багато речей у моєму житті, проте не на світлини. Як мистецтво було чистим і відкритим, не було забруднене політикою чи росіянами, таким воно й лишилося. Якоїсь кардинальної зміни нема. Я завжди кажу, що прекрасне все, на що дивишся з любов'ю. На свої світлини я дивлюся з любов’ю і дуже хочу, щоб люди дивилися так само на своїх близьких і тих, хто їх оточує повсякчас.

Коли з’являється вільний час, я беру фотоапарат і знімаю в першу чергу свою родину. Нещодавно в контактному зоопарку знімав похресницю і племінницю. Я не застав їхнє народження, але тепер можу зняти їхнє дитинство. Це дуже важливо. Я завжди кажу, що матеріальні речі неважливі, адже вони можуть зникнути в будь-який момент. Переселенці як ніхто це розуміють. Військовослужбовці й ті, хто потрапив за грати, це також розуміють. Головне те, що ти зберіг всередині, ті почуття й емоції, які накопичилися за той час, коли ти мав, а не цінував. Якраз це я й намагаюся сказати у своїй книзі спогадів, яку, сподіваюся, невдовзі допишу.

Спілкувалася Ольга Волинець

QHA