КИЇВ (QHA) -

Останнім часом на інформаційному порядку денному релігійна тематика лунає все частіше і частіше. То депутати вносять «церковні» законопроекти, то СБУ ініціює розслідування фінансування одеською владою московського патріархату. При цьому мало хто розуміє, якою є справжня ситуація. Дуже часто політики, церковники, а також псевдоексперти з громадськими активістами під час обговорення релігійних питань припускаються низки грубих помилок і маніпуляцій. Подані аргументи часто не валідні, а висновки, які з них робляться — не адекватні.

Тим часом в Україні спостерігається досить цікавий процес, коли внаслідок відтоку прихожан через недружню до України позицію з однієї з найбільших православних церков УПЦ МП виникає величезна різниця між номінальним кількістю парафій та реальною чисельністю парафіян. Це зменшує мобілізаційний потенціал і вплив цієї структури в Україні.

Відмінності на місцях

Для того, щоб наші міркування не були голослівними, звернемося до соціологічних даних. В кінці травня Центр Разумкова оприлюднив результати березневого опитування цього року по релігійній тематиці. Цього року 2/3 нашого населення вважає себе віруючими, причому цілком чітко простежується регіональний розрив: якщо на заході країни віруючих понад 90%, то на півдні таких — усього лише 42%. Релігійна мозаїка складається таким чином: православних 68%, греко-католиків 8%, «просто християни» (найчастіше так себе називають протестанти) 7%, по 1% іудеїв, римо-католиків і тих, хто чітко називає себе протестантом, менше одного відсотка мусульман, буддистів, індуїстів і язичників. Язичники це найчастіше представники слов'янських дохристиянських традицій, які вважають, що дотримуються віри предків. Окрема категорія ті, хто себе до жодної релігії не зараховує, таких в Україні 12,6%.

І знову горезвісна регіональна диференціація. На заході православних найменше 58%, і значна частина греко-католиків 32,3%. У південно-східних регіонах кожен четвертий не відносить себе до жодної релігії. Цікаво, що це підтверджується статистикою державного Департаменту з питань релігії та національностей. Так, сумарна кількість релігійних організацій у трьох галицьких (Тернопільська, Львівська, Івано-Фраанковская) областях 6385, а в трьох південних областях (Одеса, Миколаїв, Херсон) 3045 тобто в два з гаком рази менша.

Згідно з опитуваннями і статистикою, православні — найсуттєвіша релігійна група в Україні. Ні для кого не секрет, що православ'я у нас розділене на кілька центрів впливу. Так, в країні діють Українська православна церква (УПЦ), яка є частиною Російської православної церкви (РПЦ). Дана інституція є загальновизнаною (легітимною) у системі світового православ'я. Також у нашій країні діють дві церкви, незалежні від Москви, але і не визнані світовим православ'ям. Це Українська Православна Церква Київський Патріархат (УПЦ КП) і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ).

Для з'ясування обсягу тієї чи іншої церкви у суспільстві та її мобілізаційного потенціалу слід зіставити дані з різних джерел. Так, наприклад, згідно з державною статистикою зареєстрованих громад, лідером є УПЦ (МП)  у неї 12,6 тис. філій. Однак, згідно з опитуванням громадської думки, вона явно не на вершині п'єдесталу  12% проти 26,5% у Київського патріархату. У той же час, будучи лідером симпатій суспільства, УПЦ (КП) має в два з половиною рази менше громад, ніж УПЦ  5,2 тис. УАПЦ не є настільки значущим центром впливу, як за опитуваннями, так і за статистикою: з 1,2 тис. філій значна частина є фіктивними, тобто існують тільки на папері, а не у дійсності.

Подібна діалектика між статистикою і соцопитуваннями свідчить не про неправильність будь-якої з методик, а лише про необхідність грамотної інтерпретації даних.

Отже, як ми вже зазначили, частина заявлених у статистиці даних можуть, м'яко кажучи, не відображати дійсність. Для того, щоб зареєструвати громаду, необхідно 10 осіб із паспортними даними та складений типовий статут. В силу такої нескладної процедури конфесії часто зловживали цією можливістю для штучного збільшення власної питомої ваги у релігійному полі країни. По-друге, за часів правління «православного» президента Януковича, УПЦ (МП) стала фаворитом, в той час як інші конфесії, а особливо її головний конкурент УПЦ-КП, владою маргіналізувалися.

Саме в той період «правильній» конфесії надаються всілякі преференції з видачі дозволів на облаштування церков, каплиць, молитовних кімнат у держустановах. Так з'являється широка мережа філій Московського патріархату в лікарнях і університетах, в'язницях і прокуратурі, у правоохоронних структурах і армії тощо. З формальної точки зору це всього лише невелика за площею приміщення, де церковні дії проводяться далеко нерегулярно. Однак з юридичної точки зору — це повноцінна громада, і на папері вона дорівнює кафедральному собору. Так і виходить, що значна частина статистики УПЦ МП пшик, який не має реальної ваги. Хоча варто зазначити, що все-таки певний потенціал у цій церкві є, бо в іншому випадку вона не змогла б вивести своїх віруючих протестувати проти релігійних законів 18 травня під Верховну Раду.

Кадри вирішують все

Як зазначають фахівці, дана церква складається з трьох макрогрупп: проукраїнської, проросійської та нейтральної. Перші дві мають чіткі геополітичні орієнтири, і виходячи з них вибудовують свою позицію з другорядних питань. Обидві ці групи є меншинами і активно змагаються за аморфно-нейтральну частину церкви. Аналізуючи дані центру Разумкова, можна спостерігати таку картину. Так, наприклад, на питання про майбутнє православ'я в Україні 30% відповідають, що українська церква повинна залишатися у складі російської церкви. Самостійність в тому чи іншому вигляді підтримують 29%, і близько 40% — або байдуже політичне спрямування майбутнього, або вони ще не визначилися.

Згідно з державною статистикою церква Московського патріархату має солідне представництво в усіх регіонах України, крім Галичини. Однак на Волині та Буковині, в центральній і північній Україні їй істотну конкуренцію складає Київський патріархат. Як не дивно, але Московський патріархат дуже комфортно почувається на Закарпатті, при цьому там практично немає Київського патріархату або автокефалії, єдиною проукраїнською силою, яка може конкурувати з МП в регіоні, є греко-католики. Єдиними регіонами, де РПЦ виступає релігійним монополістом, є південний схід країни.

Слід зауважити, що останнім часом і там відбуваються показові тенденції. Вперше за весь час незалежності соціологи фіксують паритет віруючих за ідентифікацією (по 22,1%, наприклад, на півдні) між віруючими Московського та Київського патріархатів. Це не означає, що в регіоні кількість віруючих двох патріархатів справді однакова, а скоріше говорить про те, що віруючі ідентифікують себе з патріотичної позиції, а не за юрисдикцією храму, до якого вони ходять. Більше того, в даному регіоні раз на тиждень і частіше ходять до церкви 4% опитаних. Решта ж — це так звані «захожани», які відвідують церкву лише на великі свята, для освячення їжі на Великдень, зелені у Вербну неділю або ж води на Водохреща. Цікавим є і те, що на південному сході близько половини опитаних вважають себе «просто православними», тобто для даної категорії людей юрисдикційні суперечки та політичні орієнтації не є вирішальними. Ці люди не є ані проросійськи налаштованими, але не володіють і чіткою послідовною проукраїнською позицією.

Саме з такою категорією громадян можна і треба працювати. В жодному разі їх не можна стигматизувати і поголовно звинувачувати у проросійськості. Бо, по-перше, це не так, а по-друге, це відверне їх від української ідеї. Дана група людей ходить до храму, який ближче до дому, та й служба там йде не українською, просто тому, що більшість населення там де-факто говорить російською. Це не тому, що вони проти українського, а тому, що так звикли. Деяким потрібна допомога, щоб перейти на українську, але вона повинна бути м'якою і ненасильницькою. Однак варто пам'ятати і про тих громадян, які цього не хочуть. Вони мають на це право, і право це слід поважати.

Яким же чином треба з ними працювати у церковній сфері? Слід докласти зусиль з відриву УПЦ від РПЦ для того, щоб її вище керівництво не впливало на українських ієрархів через неофіційні канали. Церковних менеджерів в Україні необхідно переконати, що дружити з росіянами — не комільфо. Благо в суспільній свідомості це домінуючий тренд.

Для переконання владик можна підключити небайдуже духовенство з МП, головне, щоб байдужі не заважали. Важливо донести до єпископату думку, що в разі відриву від Москви і нормалізації відносин з українськими конфесіями їхній владі і станвоищу нічого не загрожуватиме. Адже архієреї такі ж люди, як і всі інші, і хочуть мати певні гарантії.

Зрозуміло, що буде певна частина людей, яким важливий зв'язок з РПЦ, як наприклад, відома обитель батюшки Зосими на Донбасі. Таким громадянам слід надати можливість створити подвор'я РПЦ в Україні. По-перше, так ми будемо бачити потенційно небезпечні церковні елементи в Україні. По-друге, відповідатимемо демократичним принципам і виб'ємо у Росії аргумент про релігійну дискримінацію в нашій країні.

Цікаво, що на даний момент основна теза Росії проти церковної незалежності України — це новий поділ. Тільки вона сором'язливо замовчує, що відколються якраз-таки її прихильники, і вони в Україні будуть дуже нечисленними. На даному етапі проблема полягає в тому, що значна частина українців перебуває поза спілкуванням зі світовим православ'ям. Можна зробити так, щоб вони всі були у спілкуванні, але тоді Москва втратить над Києвом владу. Як бачимо, для Московської патріархії доля людської душі — ніщо в порівнянні з політичним впливом. Саме тому необхідно позбутися від влади «Господина і Отця нашого», як іменують православні українці з УПЦ (МП) патріарха Кирила.

Остап Сидоренко

Думка, висловлена ​​в розділі «Блоги», є особистою точкою зору автора і може не збігатися з позицією редакції.

QHA