КИЇВ (QHA) -

В історії кожної країни є свої трагічні моменти. Для України це 20 лютого 2014 року, День пам'яті Героїв Небесної сотні, для Ізраїлю — це 27 січня, день пам'яті жертв Голокосту, а для Азербайджану таким днем ​​є 20 січня 1990 року, коли радянський режим вчинив розправу над жителями Баку.

В результаті тих трагічних подій від рук радянських карателів загинуло, щонайменше, 170 і було поранено понад 400 осіб, серед яких багато дітей, жінок і людей похилого віку.

— 28 років тому радянська армія підступно вторглась на територію Азербайджану в Баку і вчинила там криваву різанину. Це було зроблено для того, щоб придушити волю народу, який всього лише вимагав правди від бездарної, правлячої на той момент партії, заявив 19 січня на круглому столі, присвяченому тим трагічним подіям, посол Азербайджану в Україні Азер Худієв.

Агонія імперії

В кінці 80-х Закавказзя лихоманило більше, ніж інші частини Радянського Союзу. Колосальне зубожіння населення, викликане провальними перебудовними реформами, доповнювало спалах конфлікту з Вірменією за Нагірний Карабах, в суперництві за який азербайджанське керівництво не могло похвалитися особливими успіхами.

Як і в інших республіках СРСР, в Азербайджані потроху визрівав національний рух, який очолив створений в середині 1989 року Народна Фронт Азербайджану. Вже через півроку — в січні 1990 року відбулася якісна зміна ситуації. По всій країні почалися мітинги, пікети, на яких люди вимагали відповіді від комуністичної влади.

— У той час радянська держава хиталася, процеси йшли, і в повітрі витав дух перемін. Люди прагнули змін і виходили на вулицю, вимагаючи забезпечити свої права. Але головною вимогою народу було надання повної інформації про стан справ на кордоні з Вірменією, ділиться спогадами Азер Худієв.

13 січня у столиці республіки Баку, на Площі імені Леніна розпочався безстроковий мітинг з вимогою відставки керівництва Азербайджану і, в першу чергу, першого секретаря ЦК Компартії АРСР Абдурахмана Везірова.

На цьому ж мітингу було оголошено про створення Ради національної оборони на чолі з лідером Народного Фронту Абульфазом Ельчібеєм. Події набирали обертів. 18 січня в республіці розпочався загальний страйк, крім того, активісти почали блокаду військових казарм, зводячи навколо них барикади. Також спалахнули спорадичні погроми вірменів, які, щоправда, швидко були припинені самим же Народним Фронтом.

У цих умовах, керівництво Радянського Союзу на чолі з Горбачовим замість того, щоб піти на діалог і спробувати вислухати голос народу, діяло звичним, випробуваним ще в Будапешті в 1956 і Празі в 1968 рр методами.

У ніч на 20 січня радянська армія силами кількох дивізій і бригад штурмувала Баку. При цьому карателі керувалися указом про введення в місті надзвичайного стану, оголошеним з півночі. Щоправда, самі бакинці не знали про введення спецрежиму, адже про це навіть не спромоглися оголосити у ЗМІ. Багато із загиблих і поранених постраждали саме через це.

Основною метою різанини було придушення непорушної волі азербайджанського народу. Це не вийшло ні у керівництва СРСР на чолі з Горбачовим, ні у міністра оборони Язова, ні у радянських солдатів, які, радикальним способом вбиваючи мирних жителів, хотіли не допустити, щоб протести поширилися на інші республіки, вважає посол Азербайджану.

За свідченнями очевидців тих подій, введення радянських військ у Баку супроводжувалося численними актами умисних вбивств мирного населення. Солдати періодично відкривали вогонь з автоматів і кулеметів по скупченнях людей.

Злочин і кара

За події в Баку, за даними слідства, проведеного Генпрокуратурою Азербайджану, персонально відповідають екс-президент АРСР Аяз Муталіб, Перший секретар ЦК Компартії УРСР Абдурахман Везіров, директор зовнішньої розвідки Євген Примаков, голова КДБ СРСР Володимир Крючков, міністр оборони СРСР Дмитро Язов і, звісно ж, президент СРСР Михайло Горбачов. На сьогодні живі тільки Муталіб, Горбачов і Везіров.

Але, на думку доктора юридичних наук Олександра Мережка, відповідальність за це несуть і прості виконавці, адже дії радянської влади можна трактувати як військові злочини.

— Коли ми говоримо про міжнародно-правову кваліфікацію цих трагічних подій, то ми маємо право їх кваліфікувати як військові злочини, оскільки були задіяні регулярні військові підрозділи, і вони були використані проти мирного цивільного населення. Вони не мають термінів давності.

За його словами, в той же час це і злочин проти миру, оскільки Азербайджан формально юридично був на той момент незалежною державою, і використання проти нього збройної сили було порушенням принципів міжнародного права і суверенітету країни.

— Я згадую перший рядок гімну СРСР: "Союз нерушимый республик свободных". За фактом виявилося, що це далеко не так. По-моєму, це було міфом, і республіки виявилися зовсім не вільними. З цим зіткнувся Азербайджан в кінці 80-х і на початку 90-х. Те керівництво, яке мало захищати своє населення, виступило одним з головних ворогів народу, вважає Глава союзу азербайджанської молоді України Ілгама Аллахвердієва.

Точка неповернення

Ці трагічні події остаточно відкрили азербайджанцям та іншим народам, які перебували в радянському полоні, очі на природу комуністичного режиму.

— Це трагедія, але водночас і день національної самосвідомості і національної гордості, упевнений Азер Худієв.

Буквально відразу ж після трагедії по всій країні тисячі номінальних членів Комуністичної партії публічно спалили свої партквитки і отримання незалежності Азербайджаном стало лише питанням часу.

Саме після 20 січня більша частина азербайджанського населення зрозуміла, що не може залишатися у складі Радянського Союзу, звірячої несправедливою імперії, яка націлила зброю на своїх же громадян.

А вже дуже скоро за азербайджанцями пішли й інші. Саюдіс у Литві, Народний Рух в Україні, Народний Фронт Естонії та інші остаточно добили СРСР, подарувавши свободу пригнобленим народам. Тільки, на жаль, не всі з них змогли її утримати.

Роман Кот

QHA