КИЕВ (QHA) -

2017 року закінчується перший етап російського контрнаступу на захід. Наступний етап повинен розпочатися з переобранням голови Кремля Володимира Путіна на президентських виборах у березні 2018 року, але ключовим для України буде рік 2019, коли будуть обрані новий склад Верховної Ради і президент України.

Військовий експерт і блогер Олексій Арестович розповів QHA про те, яких дій варто очікувати від російського керівництва щодо України і про те, в чому полягає американська стратегія стримування Кремля.

Пастка для ведмедя

QHA: Як би Ви оцінили законопроект щодо реінтеграції Донбасу і те, яким чином відбувалося голосування?

Олексій Арестович: В самих законах є дві дуже позитивні речі. По-переше, це те що Росія визнається агресором, а по-друге — підпорядкування військової операції нарешті передається військовим. СБУшники не повинні проводити загальновійськових операцій. Тобто це удосконалює систему військового керування війною.

Є й певні недоліки, зокрема це друге питання, тобто те, як він приймався. Ми бачимо, що президент геть не довіряє парламенту власної держави. Закон готується таємно 4 місяці, спілкування йде виключно із західними партнерами, а потім вкидається у Верховну Раду депутатському корпусу за 5 годин до голосування. Це не те, що неповага, це вже знущання з депутатського корпусу. Але якщо спитати чому президент так себе поводить, дивлячись на те, як повів себе депутатський корпус, причому обидва його боки: ті хто був за закон і ті, хто проти, стає зрозумілим, чому йому не довіряють. Тому що це мавпи, це не депутати і навіть не люди. Судячи з того, як вони поводяться з цими димовими шашками та іншими речами, це зоопарк, а не парламент європейської держави.

Взагалі, чим цей закон є по суті? Це компроміс між позицією Вашингтона, Берліна, Парижа, Києва і частково навіть Москви. Сучасний світ є занадто складним щоб от так от виконувати вимоги деяких навіжених патріотів, які вимагають одразу проголосити війну Росії, відновити ядерну зброю і завдати удару по Кремлю. Воно так не працює.

З чим ми маємо справу? Сполучені Штати мають певну стратегію щодо Росії. Після обрання Трампа, який звинувачується у проросійськості, до нього в опозицію зайшов американський парламент, тобто левова частка американського істеблішменту, яка зрозуміла, що Росія вставляє палиці в колеса Сполученим Штатам і Заходу, а Грузія, Україна, Молдова, Балтія і всі інші — це швидше інструменти, якими вона це робить, або території де це робиться, як то Сирія і інші.

Ми бачимо, що всі війни зараз ідуть по фронтах холодної війни. Американці розпочали відповідну програму реагування на дії Росії. Європа не може розпочати, і досі не може зізнатися собі, що війна йде проти неї. Американці зрозуміли, але ж що може бути метою контрстратегії щодо Росії? Розгромити РФ і розчленити її на 20 держав неможливо, не з технічних причин, а тому що доведеться контролювати 20 Кадирових з ядерною зброєю. Перевиховати 150 мільйонів росіян — теж неможливо. Які цілі можуть переслідуватися щодо Росії? Я бачу, що вони зрештою за 4 роки зрозуміли що хочуть зробити — забрати в Росії нулик, тобто на порядок знизити її значення у світі і спустити до рівня регіональної держави, яку водять за салом в тих місцях, де потрібно, наприклад у Сирії, щоб вона воювала з ІДІЛ і виконувала американські, а зараз навіть турецькі завдання. Один із головних напрямків американської роботи проти росіян — це зменшити її вплив на Європу, який насправді є величезним, і зламати мости, які були прокладені між Росією та Європою ще за радянських часів.

Коли є стратегія, потрібен виконавець. Де брати виконавців? Хто буде це все робити і де взяти привід для виконання таких речей? Ось тут є вторгнення Росії в Україну. Це золоте дно, тому що Росія всюди виявляється винною: від захоплення Криму і Донбасу до терактів і вбивств політиків-громадян України та Росії до збиття "Боїнга". Просто хапай і бий. Ведмідь запхав лапу в пастку, його за неї схопили, а відпустити він її не хоче і не може. Тоді її тримають і починають полірувати нігті на ній та займатися голковколюванням.

Тут американцям треба пройти між Сциллою і Харибдою. Різко хитнути маятник, коли в Україні настільки складна внутрішньополітична ситуація, означає занурити країну в черговий майдан — це точно не те, що потрібно, бо цим одразу скористається Росія, і вона не повторить своїх дурощів, коли навесні 2014 року не використала ситуацію і не зайшла повністю на територію 8 областей і не захопила їх. Цього разу вони це зроблять. Тому США не можуть допустити дестабілізації внутрішньої ситуації. З іншого боку вони не мають ілюзій щодо наших можновладців і чудово розуміють що вони корупціонери, на що вони здатні і на що не здатні. Можуть вони небагато, але за 3 роки вони зрозуміли, що Україна здатна пускати кров агресору, і наша армія, держава і суспільство мобілізувалися і цілком здатні протистояти Росії і різати цю лапу нескінченною кількістю порізів так, щоб ведмідь сплив кров’ю у пастці.

Це стара добра стратегія яка використовувалася ще в Афганістані, і навіть книга начальника пакистанської військової розвідки (Мохаммад Юсаф, з 2012 року є членом Сенату Пакистану, — ред.), який керував операціями моджахедів проти радянських військ, так і називалась — “Пастка на ведмедя” (The bear trap — ред.). В Україні — наступна пастка для ведмедя. А пастка як має працювати? Ведмідь до пори до часу не має здогадуватися, що він у пастці, тим глибше він туди залізе. Американці дуже ретельно будують стратегію, щоб з одного боку не хитнути човна, а з іншого — різати лапу, щоб він спливав кров’ю. Тому з одного боку вони кажуть про мир і миротворців, а з іншого вони нам збільшують військовий бюджет і постійно кажуть, що дадуть летальну зброю.

Коли Волкер давав інтерв’ю "Газеті.ру", вони спитали: якщо ви кажете про миротворців постійно, то чому ж Україні повинна бути надана летальна зброя? Він відповів, що кожна країна має право на самозахист, і якщо Росія не піде на миротворчу місію, то США збільшать ціну конфлікту, це буде їм коштувати багато крові, заліза, грошей зрештою. Тобто це комплексні дії.

Якщо наша опозиція каже, що ви повністю продались росіянам і цей закон працює виключно на Кремль, то навіщо збільшувати військовий бюджет і давати нам зброю. Тобто це комплексний вплив, Україна тут молодший партнер. Американці дуже прагматичні. Вони нас використовують як людей, які можуть знекровити ведмедя так само як афганські моджахеди та Пакистан свого часу. Багато пакистанських лідерів також були військовими злочинцями, тим не менш американці з ними дуже щільно співпрацювали і зовсім не намагалися зробити черговий пакистанський майдан.

США розуміють, що якщо вони не допоможуть нам, втримати ситуацію, зокрема військовим шляхом, і не збільшити нашу військову спроможність воювати з Росією, то вже американські солдати, а не українські, будуть вирішувати це питання. Росія не збирається заспокоюватися, вона знаходиться у стані стратегічного контрнаступу на захід і насправді пік її боєздатності буде 2020 року. Вони накачують Україну, поступово, не різко, щоб Росія з одного боку втягувалась, з іншого — знекровлювалася. Це — два головних завдання.

Цей закон є відображенням дуже складної гри. Він цілком компромісний: від назви до манери подання і до шляхів, якими виконавча влада, зокрема президент, домагалися його прийняття. Це відображення складної архітектури політики, яка відбувається на наших теренах. Україна тут навіть не молодший партнер Сполучених Штатів, мова про партнерство не йде, вона виконавець того стратегічного задуму, який є у американців щодо Росії. Оскільки він збігається на 70% з напрямком нашої політики щодо Росії, то ми діємо спільно. Невідомо скільки ці спільні дії триватимуть, але зараз вони такі. Спочатку це не було так. Обама торгував нашими інтересами направо і наліво тим, що насамперед віддав це на вирішення Берліну і Парижу, а вони знімали з нас вишиванку і мили нею підлоги в Кремлі. Зараз дещо інша ситуація і невідомо, якою вона буде через 2 роки, і цей закон є точним відображенням цієї складної напівхитрої, напівкомпромісної стратегії, що було видно навіть по окремих пунктах.

QHA: Закон надає додаткові повноваження ЗСУ. Чи готова українська армія до додаткової відповідальності та чи буде готовою до будь-якого розвитку подій під час умовного піку слабкості Росії наступної весни?

Олексій Арестович: Дещо хибна постановка питання. ЗСУ і так з самого початку операції де-факто нею керує. СБУшники, з усією повагою, не знають, що робити з танковою ротою чи вертольотами. Вони сильні в іншому — тому, чого їх навчали. Тобто армія і так керує, але де-юре це було СБУ, тому що це викликало складні бюрократичні схеми: підписання бойових розпоряджень і таке інше. Перші півтора року це взагалі було кошмаром. Тобто армія де-факто все виконує, їй не потрібно навчатися.

По-друге цей закон не дає додаткових повноважень ЗСУ, він просто закріпляє старшинство серед інших силових структур, які задіяні в операції до відбиття агресії, зміна ж АТО пройшла на операцію з оборони України, то вони просто стають головуючою силовою структурою, а головуючим органом стає об’єднаний оперативний штаб.

Щодо можливого розв’язання, то серед цих хвиль зради люди не бачать головного, що взагалі-то цей закон вдосконалює систему всього військового керівництва в країні, тобто він має набагато більше відношення до силового вирішення питання ніж до його злиття Путіну.

Серед сценаріїв, адже стратегічне планування завжди йде сценарно, де розглядається декілька варіантів, безумовно є і силовий. Навіть якщо Росія завтра виведе звідти війська і ми зможемо дійти до кордону, то це все-одно буде силова операція. Як би не розбігались ЛНРрівці і ДНРівці, частина чинитиме опір. Частина піде в підпілля і буде намагатися чинити терористичну діяльність і розповсюдиться взагалі по всій Україні, щоб помста дісталася Херсона і Львова. Тобто це буде справжня військова операція в будь-якому випадку, якщо навіть увійдуть миротворці, то це також буде миротворча спеціальна операція, в якій певним чином буде задіяна ЗСУ. Уявіть собі, що раптом почали атакувати миротворців, ми зі свого боку будемо проводити операцію з їхнього порятунку. Варіантів багато, всі вони розглядаються. Цей закон робить можливою швидку силову реакцію, скажімо так, у випадку несподіваного розвитку подій: військової агресії, збільшення інтенсивності дій з того боку, нападу на миротворців або їхньої неможливості увійти та виконати завдання за призначенням. Повне звільнення територій та вступ туди ЗСУ та інших силовиків, це все буде військовою операцією, якою мають керувати військові. Одним з предметів, які регулюються в цьому законі, є вдосконалення системи військового керівництва.

QHA: Зараз активізувалися розмови про можливу заміну нинешніх ватажків "ЛНР" та "ДНР" Ігоря Плотницького та Олександра Захарченка. На Вашу думку, наскільки такий сценарій реалістичний?

Олексій Арестович: Це можливо. Росіяни діють так само, як і всі інші. Коли з’являється нова стратегія, мають бути і нові виконавці. Плотницький і Захарченко були виконавцями попередньої стратегії, всіх тих, хто був непоступливий, вони постріляли, а коли вона зміниться, наприклад коли вони дадуть згоду на введення миротворців і певне завершення конфлікту чи на якийсь інший сценарій, то вони цілком можуть замінити виконавців. А як росіяни заміняють виконавців, нам всім відомо. Він може навіть з пошаною піти на пенсію, а потім десь у підмосковному кафе поїсть отруєних грибочків і все.

QHA: 3 жовтня на Сумщині росіяни захопили у полон українських прикордонників. З якою метою метою, на Вашу думку, вони це зробили?

Олексій Арестович: Росіяни хочуть їх просто розміняти на тих, кого наші прикордонники затримали в Херсонській області. Звичайна торгівля заручниками часів середньовіччя. Вони в нас захопили, ми в них захопили. Якщо б Україна була правильною країною, ми б захопили наступних двох і так до нескінченності, поки прикордонники не зрозуміли б, що російські прикордонники — це не колеги, а вороги, і не потрібно зустрічатися з ними, навіть з метою врегулювання якихось прикордонних інцидентів. Тому що будете наступними, вас захоплять і сядете до російської в’язниці.

QHA: Що Ви думаєте про компромісний варіант миротворчої місії, озвучений РФ? (територія місії має розширюватися в міру виконання Мінських угод; cклад місії: європейські країни — не члени НАТО).

Олексій Арестович: Це було відомо. Місія, якщо вона буде влаштована, буде розділена так, як зазвичай діляться останні 5 місій ООН. Вводяться представники цивілізованих але нейтральних країн. Це може бути Швеція, недарма її начальник Генерального штабу приїздив з Муженком в зону АТО. Тобто він не раптово туди приїхав, він дивився що тут будуть робити.

По-друге, це буде суто військовий компонент, це сили, які мають зброю, здатні проводити військову операцію, або застосовувати її для самозахисту і когось поставити на місце, якщо вдасться. Вони стануть на лінії розмежування, кордоні і в певних важливих вузлах. Наприклад, якщо буде відведене важке озброєння, воно має бути десь складоване, і миротворці його мають охороняти або спостерігати за ним.

Буде і спостережна місія, така як зараз СММ, яка просто спостерігає за порушеннями різного роду з боку обох сторін. Там будуть офіцери на білих красивих машинах, які їздять і за всім дивляться, дуже схожа на ОБСЄ але в рамках миротворчої місії, а можливо і залишиться моніторингова місія ОБСЄ. Треба розрізняти військовий компонент, який за мандатом має право використовувати зброю якщо потрібно, і спостережний, який не має право її використовувати навіть для самозахисту, а просто спостерігає. Враховуючи те, що Росія є постійним членом Ради безпеки ООН, тобто без її згоди не буде проголосована місія, треба або реформувати ООН і викидати Росію звідти, або якось обходити її чи нав’язувати мандат.

Швидше за все вона намагатиметься протягнути в місію якихось лояльних до неї військових з держав СНД: білорусів, казахів, киргизів, вірмен, або намагатиметься проштовхнути в спостережну місію якомога більше своїх співробітників, як це зараз в ОБСЄ, я вже не кажу про СММ. Тобто якось вона спроможеться впливати на результат. Це не страшно. Це життя.

QHA: Чи реально проштовхнути той варіант миротворчої місії, який пропонує Україна?

Олексій Арестович: Росія майже на нього і погодилася, за єдиним винятком. Вони кажуть, що миротворці повинні просуватися в бік кордону по мірі виконання нами Мінських угод. На це ми не підемо швидше за все, а може й підемо. Це дуже складні переговори. Якщо захід скаже, що ми вам даємо 6 мільярдів доларів на відновлення Донбасу, якщо ви погодитесь на компромісний варіант, то ми скоріш за все і підемо на це.

Донбас треба відновлювати, і краще не за власні гроші, а за міжнародні. Це предмет торгу, який тільки почався. Він дуже далекий навіть від середини, не кажучи вже про його кінець. Якось воно вималюється за умови, якщо Росії взагалі потрібні миротворці, тому що вона може використовувати тему миротворців, щоб розхитувати єдність заходу та відносини заходу і України. Наприклад, є 4 собаки: Берлін, Париж, Київ і Вашингтон — Росія кидає кістку, кажучи що ми згодні на миротворців, от наш план. Берлін кричить, що треба давати Нобелівську премію миру, бо ж Путін погодився на миротворців, яка гарна людина. Макрон — жорсткіше. Вашингтон — зовсім жорстко. Україна взагалі не знає, що куди і як. Як результат, собаки не гавкають на Росію, а сваряться між собою. Це називається військовою мовою “розмиванням зусиль противників”: якщо їх багато і вони дружно діють — треба розмити їхні зусилля.

Згода на миротворців і початок переговорів, схожа на це. Тобто Путін виграє собі час на передвиборчу кампанію. Коли його виберуть, якщо там не буде власного майдану, він буде знову на коні, і ми ще побачимо, які там будуть миротворці і що там відбуватиметься. Поки що це торг і затягування часу. Поки вони торгуються, на них не накладають додаткові санкції і по них не стріляють. А можуть і накласти, бо росіяни бачать, що американці взялися хвацько. Отак ще три місяці неповиконувати перемир’я — і будуть наступні санкції, дадуть летальну зброю. Вони думають: краще ми сядемо за стіл переговорів і нібито будемо розмовляти. Я взагалі не до кінця впевнений, що їм потрібні миротворці.

QHA: Ви згадали про вибори президента в РФ. Чи можливі там «чорні лебеді» (непередбачувані події), враховуючи спад протестної активності в Росії?

Олексій Арестович: Майдан і революція — це все стихія, і її не можна передбачити. Ніхто не передбачав 15 листопада 2013 року, що буде Майдан у Києві, за сім діб до початку. Люди, які вважають, що всім прорулять, з будь-якого боку — російського, "натівського", українського, опозиційного — помиляються. Звісно, клюєви або льовочкіни можуть думати що вони влаштували Майдан, що все так класно працює і вони керують, але це ж насправді стихія, і всі, хто пережив Майдан, це знають. Так само і будь-яка революція і початок війни. Чи почнеться це в Росії — ніхто не знає, може і початися.

Але якщо тверезо дивитися, виключаючи ті процеси, які не керуються людиною, а самі собою стаються, то де опозиція в Росії, яка щось може протиставити Путіну? Немає. Є плани і надії, але нема виконавців. Поговорили у Facebook, вийшли на Манежну площу, заарештовані і розсаджені по автозаках, і революція скінчилася. Подивимось, може щось і вистрелить. Є гарна методика військового планування. Якщо ви готуєтеся до найгіршого варіанту, то зі всіма іншими впораєтеся. Тобто нам треба сподіватися, що революція в Росії буде, і Путіну стане різко не до України, але і готуватися до того, що він буде переобраний, без особливих перешкод, набуде в наступні 5 років величезної сили, доведе своїх нукерів і взагалі весь військово-політичний стан Росії до піку боєздатності десь до 2020 року і під час виборів президента України, до яких передвиборча кампанія у нас розпочнеться одразу після закінчення російських виборів, розпочне справжній наступ на Україну. Якого ми ще не бачили. Насамперед це буде здійснено не військовим шляхом, а через внутрішню дестабілізацію, яка має розпочатися насправді 17 жовтня. Гра не те що не закінчена, вона навіть до середини ще не дійшла і тільки-тільки починається. Вони зробили висновки з 2014-2017 років, врахували помилки і зараз будуть заходити на наступний період 2017-2020 рік.

2019 — остання надія Росії

QHA: Ви прогнозували, що Росія під час навчань "Запад-2017" у Білорусі окупує цю країну. Чому цього не сталося? І чого варто очікувати?

Олексій Арестович: Вони зайшли на територію Білорусі, прорепетирували, подивилися на реакцію. На відміну від кримської кризи, коли ніхто не знав, що робити, всі вже знали, як діяти, і з Росією грамотно працювали країни Балтії, НАТО, Україна і всі зацікавлені у Східній Європі. І на тактичному рівні, і на оперативному, і на стратегічному. Саме тому, мабуть, навіть якщо і були плани на якусь авантюру, вони не вдалися, бо всі були готові і про це кричали. Це дуже несприятливі умови для авантюр. Але вони закинули в Білорусь угрупування. Крім того, це було лише “вістря списа”. Самі навчання проводилися на території Росії, і вони йшли каскадом, який включав у себе від 70 до 200 тис. військовослужбовців.

Що таке настількі масштабні навчання? Вилазять боки. Вони бачать, наприклад, що це перехрестя не пропускає достатню кількість танків, цей аеродром за цих умов не здатен прийняти достатню кількість літаків, ці десантники не можуть знайти район зосередження, цей командний пункт або казарми, або поляна в лісі недостатньо обладнані. Це все виявляється, береться на олівець і зразу розпочинаються виправні роботи. Наступні навчання будуть через 3 роки, давайте підсумуємо — виходить пік боєздатності. До цього часу має бути розгорнуто по дивізії на північних і на східних кордонах України. Крім того, можуть відбутися й інші події. Наприклад, можливо Латвія вийде з НАТО і ЄС, принаймні Росія дуже старається. Можливо на Балканах буде "пожежа", може щось відбудеться цікаве на Сході. Росія працює. І, можливо, щось станеться в Україні, бо переобрати в нас президента або парламент — в 2019 році для Росії остання надія, бо потім за 5 років це буде дуже важко. Ми встигнемо перебудуватися так, що реванш буде майже неможливим. До 2019 року все буде зосереджено на вирішенні цього головного завдання — провести в Україні лояльну до Росії владу всіма засобами, від військових до економічних та інформаційних. Зокрема під цей шумок можна окупувати і Білорусь. Треба зрозуміти, що Росії не потрібно окуповувати Білорусь в тому сенсі, що на кожному перехресті треба поставити зеленого чоловічка або танк. Це за кримським варіантом, коли вони перетягують лояльність всіх силовиків на себе. Зараз білоруськими збройними силами та іншими силовими структурами, керують люди, які закінчили в нульових роках російські військові академії: Академію генерального штабу, вищу академію ФСБ і так далі. Бацька (Олександ Лукашенко, — ред.), яку б він незалежну політику не проводив, та інші білоруські цивільні політики, які хочуть для країни якогось незалежного статусу, певної гри між Україною і Росією і зрештою Заходом, можуть одночасно прокинутисяя і побачити, що він в наручниках і є зрадником білоруського народу або союзної держави Білорусі і Росії. Росія перехоплює на рівні командування за кримським сценарієм, коли 90% кримських СБУшників перейшли на бік Росії, так само і в Білорусі. Для нас це буде озничати — "ай-ай-ай" тому що це наші північні кордони, а також бензин та інше паливо.

Про Крим ніхто не забуває

QHA: Що робить Україна для того, щоб повернути Крим?

Олексій Арестович: Зараз нічого не здійснюється, тому що сил не вистачає. Зараз у нас не так багато сил, грошей і можливостей, щоб розпорошувати їх. Це було мрією Росії, щоб ми розмінялися і на Крим, і на Донбас. Саме на цьому підловлюють саму РФ: вона хоче бути сильною і в Сирії, і в Білорусі і в Криму. В результаті — їй не вистачає сил на Заході. Ми зосереджуємо зусилля і переносимо їх послідовно. Якщо ми розберемось із Донбасом, то потім їх перенесемо на Крим. Його ніхто не збирається знімати з порядку денного.

Остання заява чеського президента викликала обурення не тільки в української делегації, а й у половини слухаючих у ПАРЄ. Всі знають, що кримське питання насправді не зникло. Це постійно підкреслюється на всіх міжнародних форумах, під час приватних заяв і так далі. Це як надання медичної допомоги. Якщо є три поранених: один майже не дихає, другий дихає, але травми середньої важкості, а у третього палець порізаний, кого лікувати? Зосереджуються зусилля там, де найбільша небезпека — вона зараз виходить з Донбасу, бо там є гаряча фаза війни. Крим просто окупований і анексований державою-окупантом до свого складу. Це специфічна міжнародна ситуація, і там зовсім інша програма дій щодо її вирішення. Ні світ, ні Україна не можуть одразу працювати і з Донбасом, і з Кримом. Тобто Крим виноситься за дужки, але про нього постійно пам’ятають, є відповідна міжнародна діяльність і група по Криму, але основні зусилля зосереджені на Донбасі. Якщо ми вдало вирішуємо ситуацію на Донбасі, то з трампліну переможців, який ми візьмемо, кримське питання вирішувати буде набагато легше.

QHA: Чи не доцільно було б виділити якусь частину ресурсів, аби зробити окупацію Криму Росією максимально дорогою?

Олексій Арестович: Ви маєте на увазі розпочати диверсійну війну проти Росії? Для цього потрібно мати яйця. А в нас немає їх в достатній кількості і достатньої міцності. Вони просто бояться.

Не вмієш грати, не берись

QHA: Як би Ви оцінили те, що зараз відбувається навколо Сирії, зокрема Астанинський процес?

Олексій Арестович: Росія в Сирії провалилася і наробила багато дурниць. Вона зайшла туди, щоб не дати газо- і нафтопроводам пройти з Перської затоки до Європи. Все, що Росія має — це торгівля нафтою і газом з Європою. А туди і американці і всі інші рвуться, аби розподілити ринок. Завдяки кримській авантюрі в Росії провалилися послідовно Північний потік-2, українська газова труба і постачання через неї під дуже великим питанням через війну. В будь-який час воно може бути припинене, що означатиме крах російської економіки, Ердоган пручається з Турецьким потоком. А тут ще щупальця тягнуть підлі монархії Перської затоки та Іран, аби через територію Сирії постачати нафту і газ до Європи. Тому вони вводять війська, щоб там був перманентний хаос. Газогін неможливо побудувати там, де постійно війна. І починають поводити себе найдурнішим чином, який тільки можна уявити.

Зараз вони перебувають у жалюгідній ситуації, коли навіть турки їх використовують як своїх проксі. В росіян зараз у Сирії є дві проблеми: на півночі Ідліб і на півдні Дейр-ез-Зор. На півдні вони практично зіткнулися з курдами, які є американськими союзниками, в їх бойових порядках є американські військові. Інтрига була в чому? Іракські курди провели референдум про незалежність, і їхні сирійські брати пішли в атаку на захоплення нафтових полів. Росія не може цього допустити, бо це за різними даними від 40 до 60% бюджету Сирії. Віська Асада пішли в атаку, хоча це практично російські частини, сирійців там немає, бо вже нікому воювати на 5 рік громадянської війни. Там була гонка — хто раніше вийде на родовища.

Курди вийшли раніше, росіяни не встигли. А щоб вони точно не встигли, американці зняли прикриття авіації над лівим берегом Євфрату, яким підходили росіяни. І ІДІЛ зірвався як з ланцюга. Адже поки його бомбить коаліція, він не може колобродити, все, що там рухається — знищується авіацією. Американці сказали, що курдів прикриваємо, а якщо росіяни такі могутні, то їх ні, тому ІДІЛ вирвався на волю.

За тиждень вбито трьох російських старших офіцерів: двох генералів і одного полковника. Гіркін опублікував інформацію, що там більше сотні вбитих, я думаю, що це занижені щонайменше вдвічі дані, є полонені, яких частково спалили. Це військовий розгром. Цей розгром намагаються врятувати 4 російських військових літаки. А в той же час 40 російських літаків працюють на півночі в провінції Ідліб, де росіян дуже мало, але великі проблеми з курдами у турків. Тобто росіяни працюють у турецьких інтересах. Путін літав до Ердогана тиждень тому в екстреному режимі. І зараз велика і могутня Росія в Сирії працює хлопчиком на побігеньках в американців і турків. Доходить до того, що коли російсько-сирійська або іранська колона рухається боротися з ІДІЛ, куди їх посилають американці, то вони йдуть лише на тих умовах, що їх прикриває коаліція. Якщо цього немає — їм одразу дають по головах.

Якщо сирійці взагалі пробують піти у неботрібний амеркианцям бік, вони відверто б’ють по них, ті повертаються назад і знову йдуть, як бик в загін, воювати з ІДІЛ. По росіянах не б’ють, але створюють умови, коли по них починають бити помірковані та ІДІЛ, аби ні вправо, ні вліво не ходили, а виконували американські завданнями. Коли Росію використовує Америка — це ще якось зрозуміло, але коли турки ними починають паняти у власних інтересах — це ганьба. Вони за цих умов навіть не спроможні перенести зусилля, скажімо поділити авіацію, щоб 20 працювало на півночі, 20 на півдні. Ні, все цілком там, на турецьке замовлення, а генерали гинуть, ну і гиньте далі. Це ганьба. Якби це показали лідерам Радянського Союзу, вони б у труні перевернулися.

QHA: В такому випадку як розцінювати візит короля Саудівської Аравії Салмана ібн Абдуль Азіза до Москви?

Олексій Арестович: Це дві єдині держави в світі, основою економіки яких є торгівля нафтою. Вони мають узгоджувати ціни і взагалі політику в світі, який масово переходить на електричні двигуни і цілком міняється. Принаймні для гри на біржі або в рамках ОПЕК. До того ж, курди — це такий цікавий механізм, вже третій, який американці вигадують з 2003 року, який стравлює сунітів і шиїтів між собою. Головний ворог Саудівської Аравії — це Іран, а Росія нібито союзник Ірану. Звісно, Саудівська Аравія хоче перевірити що буде, якщо курди візьмуть і створять державу. Коли розпочалася підготовка до курдського референдуму на Близькому сході і навколо нього розпочались дуже цікаві події, наприклад іранський міністр оборони приїхав в Туреччину зустрічатися зі своїм колегою. Якщо б небо упало на землю, це було б меншою сенсацією ніж цей візит. Більших ворогів ніж Туреччина і Іран важко собі просто уявити. Тим не менш, консультуються бо курди є проблемою для всіх. Там же багато розломів: суніти-шиїти-хариджити, араби-перси-алавіти і так далі. Одних варіантів поміркованого ісламу там штук 15, радикального ще штук 20. Всі почали консультуватися що з цим робити, зокрема і Росія.

QHA: Тобто Сирія була другорядним питанням?

Олексій Арестович: Ні, це було одне з головних: ціни на нафту, Сирія і близькосхідна політика, що робити з курдами та Іраном. Також підписали угоду нібито на постачання С-400, але це для того щоб американці продали Patriot наступного покоління. Це Саудівська Аравія дражнить американців, які, очевидно, не захотіли там поставити сучасну ПРО.

QHA: То виходить, що РФ мало впливає на становище саудівських проксі в Ідлібі?

Олексій Арестович: Її там дуже мало. Коли Росія розпочинала гру проти заходу 2015 року, стратегічний контрнаступ, який мав розхитати основні західні інститути, НАТО і ЄС і укласти новий договір стосовно багатополярності світу, російські планувальники розуміли, що це дуже довга історія, років на 30, вона складалася 30 років і стільки ж буде розв’язуватися. Ресурси обмежені, тому потрібно їх дуже акуратно використовувати. Тому принцип був такий: ми всі наші завдання виконуємо мінімально необхідною кількістю ресурсів. Навіть коли їм потрібно було зупинити українську армію в серпні 2014 року, вони могли ввести 50 батальйонно-тактичних груп зі 100, що у них є, але ввели лише 10.

І так само вони мінімальні сили ввели в Сирію, а це ж схід. Там все дуже чітко. Хто сильніший — той і правий. Якщо вас мало і вас б’ють, і ви там кидаєтесь в різні боки, безладно воюєте і не знаєте, що робити, а нас багато і ми воюємо дуже довго в себе на батьківщині, яку прекрасно знаємо, то Схід рано чи пізно так закручує ситуацію, що стає незрозуміло — тобою грають чи ти граєш. Росіяни вже не розуміють, чи вони гравці чи фігури.

Один із найкращих гравців — це Ердоган, який блискуче виконує всі свої завдання, але й іранці та саудівці і американці та ізраїльтяни і курди — всі набагато краще за росіян це роблять. Щоб Росії щось впевнено почати робити, потрібно вводити кілька дивізій і з позиції сили торгуватися. Вона добре працює лише з Асадом, бо він без Росії та її авіації взагалі загине за лічені місяці. Тобто Росією грають всі, а Росія — лише Асадом.

Саудівці грамотно вторгували кілька преференцій для себе і своїх проксі, які Росія одразу порушить, щойно їй стане вигідно. Тобто це звичайна пітерська підворітня, але Росія там далеко не найстарша. Взагалі вся ця катавасія почалася після того як, помер Примаков (вчений-сходознавець, колишній премьер-міністр Росії та екс-начальник розвідки РФ, — ред.). Він такого не допускав. У Сирії і за нього було багато російських спеців, але прямого військового вторгнення і втягування в бої не було, поки він був живий, а щойно помер — вони полізли туди. Ну, мають те що мають. Це буде для Росії навіть не Афганістан, а гірше.

QHA: Чи може Іран використати Росію як молодшого партнера у конфронтації з США, яка зараз починається?

Олексій Арестович: Тут питання в тому що Росія такий партнер, як у возі п'яте колесо. Насправді Росія працює у Сирії для того, щоб і іранські трубопроводи не пройшли через цю територію. А іранці воюють лише в тих місцях, де вони мають пройти. Тобто Іран тут прибічник, а там конкурент. Вони, мабуть, зможуть використовувати РФ, але обмежено, швидше в обмін на щось конкретне і лише на рівні тактичних і оперативних цілей — взяття певного міста, ніж вирішувати стратегічні завдання. Стратегічно вони швидше конкуренти. Тобто це принцип не “ти мій друг”, а “ворог мого ворога”. Це не завжди означає друг, це може бути ворог, який є ворогом мого ворога, це швидше саме така ситуація, про що свідчать і намагання Росії загравати з усіма: от Путін зустрічається з лідером Туреччини, а потім з лідером Саудівської Аравії. Як йому потім з Іраном розмовляти? Я тільки що пообідав з твоїми ворогами, тепер давай з тобою.

QHA: Якими будуть наслідки візиту президента Туреччини Раджепа Таїпа Ердогана до Києва?

Олексій Арестович: Ми взяли максимум з цих переговорів. Зокрема у ВПК підписані контракти в дуже чутливих для нас сферах. Там, де в нас провали в оборонці, ми уклали угоди з Туреччиною: від закритих систем зв’язку до виробництва артилерійських стволів. Це дуже вдалий візит. Його фахівці суто з оборонних питань оцінюють дуже вдало.

Щодо політичного покриття візиту — найголовнішим є те, що ми почули від Ердогана, що він не підтримує анексію Криму і виступає за введення миротворців на Донбас. А що нам ще потрібно? Цілком вдалий візит, який відбувся через добу після того, як він переговорив з Путіним.

Туреччина — це Візантія, і вони повністю успадкували візантійський стиль політики. Вона завжди ставила на дуже витончену дипломатію, яка на союзах грає дуже складну партію. Туреччина приречена на це. Це одночасно кавказька, чорноморська, балканська, близькосхідна і середземноморська країна. Ви уявляєте, яка це складна система важелів? І вона дуже добре грає цю гру. Ердоган, з усіма звинуваченнями у свій бік, такими як авторитарність, як гравець є дуже вдалим. Туреччина все частіше з’являється у світових новинах, вона як маховик розкручується, і її роль буде лише зростати у світі, вона буде Німеччиною ХХІ століття. Тому, зважаючи на те, що у Туреччині кожен десятий є кримським татарином, це природній міст для нас.

Нам треба грати з Туреччиною. Регіону Чорного моря приділяється дуже велика увага і йде гра, хто контролюватиме його: НАТО, Туреччина, Росія чи антиросійськи налаштована коаліція держав. Поки що ця гра йде, ми є союзниками з Туреччиною, як у ХVII столітті, бо нам з Московією точно не по дорозі, туркам насправді теж, вони тримають вихід з Чорного моря і вони є ключовим гравцем. Скільки б вони не використовували Росію, як би її не схиляли і не обіцяли "турецький потік", боротьбу з курдами і так далі, вони чудово розуміють, що якщо вони будуть противниками блоку, який зараз влаштовують американці, то вони вилетять з НАТО, а далі взагалі все непередбачувано. Тобто бути регіональним лідером під прикриттям НАТО це одне, а грати власну гру — зовсім інше. Вони ніколи не перейдуть на російський бік повністю, а отже є нашими природніми союзниками. Конкурентами також, але поки що 70 на 30, і це прямо відбилося у візитах.

На відміну від порожнього візиту Путіна, де вони домовилися про помідори і бомбардування російських літаків, у нас дуже все конкретно. Буде постачання засобів закритого зв’язку, вони навіть ізраїльтян обійшли в цьому, артилерійських стволів, обговорюється декілька цікавих систем високоточної зброї, і всі політичні реверанси Ердоган зробив. Нам було дуже важливо почути від нього за добу після зустрічі з Путіним, що Крим анексовано і це неприйнятно, а на Донбас треба вводити миротворців, бо там окупанти. Ми все почули.

Спілкувався Роман Кот

QHA


Notice: Undefined variable: replacement in /home/qhamcu/public_html/alfa/news.php on line 122