КИЕВ (QHA) -

Драматичні події 1917-1921 рр., які були першою за довгий час спробою відновити українську державність, історики як правило аналізують з точки зору помилок, які зробили Центральна Рада, Гетьманат Скоропадського і Директорія.

— Історію 1917-1921 рр. у нас сприймають як щось негативне. Є дуже багато речей, які можна трактувати як помилки, дуже багато акцентується уваги на міжусобицях. Очевидно, що ми маємо про це пам’ятати як про одну з причин, чому українська держава тоді не встояла, — вважає глава Інституту національної пам’яті Володимир Вятрович.

Дійсно, тоді багато чого було зроблено неправильно. Однак, не варто забувати і про історії успіху. Адже вони також були. Однією з них стала військова операція військ УНР під проводом полковника Петра Болбочана — звільнення Криму від більшовиків та спроба приєднати до Української держави Кримський півострів у квітні 1918 року.

Гонка за флотом

Події початку 1918 року в Україні розвивалися стрімко. Після підписання Брест-Литовського мирного договору між Росією, Українською народною республікою та центральними державами, більшовики були змушені залишити захоплений напередодні Київ та більшу частину українських земель. Власне, так і сталося. За період з початку березня до середини квітня, війська УНР за підтримки німецьких союзників очистили від більшовицького впливу практично усе Лівобережжя.

Однією з небагатьох територій, які зберігали за собою “червоні”, залишався Крим. Більшовики захопили його ще у січні 1917 року, піднявши повстання серед моряків Чорноморського флоту.

Півострів, як і зараз, мав стратегічно важливе значення для всіх учасників громадянської війни, що розпочнилася. Окрім важливих портів, що дозволяли налагодити постачання усього необхідного морем, у Севастополі базувався Чорноморський флот Російської імперії.

Зрозуміло, що на такий ласий шматок претендували геть усі.

— Німці розглядали Крим як свій приз, а українці — як невід’ємну частину своєї території за тимчасовим законом про флот, який проголошував, що порти на Чорному морі також є українськими, — розповів 3 травня на презентації своєї книги, присвяченої тим подіям, публіцист Сергій Громенко.

Саме цей збіг обставин і призвів до поєднання на першому етапі зусиль українських військ, німецьких частин та кримськотатарських повстанців. Наказ про звільнення від більшовиків Криму армія УНР отримала 10 квітня. Для цього було сформовано бойову групу чисельністю близько 9 тис чоловік.

Ядром з’єднання став 2-й Запорізький піший полк на чолі з полковником Петром Болбочаном.

У свою чергу головнокомандувач німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршал Герман фон Айхгорн для захоплення півострова виділив 52-й армійський корпус на чолі з генералом від інфантерії Робертом Кошем. Початком походу можна вважати 12 квітня, коли війська Болбочана вирушили зі станції Лозова у південному напрямку на Олександрівськ (сьогодні Запоріжжя).

Це призвело до того, що міністр військових справ УНР Жуковський назвав «скачкою навипередки» — хто ж раніше увійде в Крим і захопить Чорноморський флот. І в неї першими вступили німецькі війська. На світанку 18 квітня вони атакували Перекоп і протягом дня прорвавши оборону більшовиків прорвалися на півострів. У цей час сили Болбочана лише захопили Мелітополь і підійшли до Чонгара аж 21 квітня. Лише 23 квітня українським силам вдалося прорвати оборону ворога і вийти до Джанкоя, де їх вже чекали німці.

Далі події розвивалися ще стрімкіше. Із зайнятого німецькими військами Джанкоя Болбочан рушив на південь і до вечора 23 квітня досяг Сарабуза (зараз Гвардійського), а уже вранці, 24 квітня, українські частини увірвалися до Сімферополя. У цей же час, німецькі війська виступили на Феодосію через Колай (Азовське) та Сейтлер (Нижньогірський).

Так завершився перший етап операції.

За крок до перемоги

Після  захоплення Сімферополя, німецьке командування різко змінило тактику і зробило усе можливе, щоб не допустити прориву військ Петра Болбочана до головного порту Криму.

— На другому етапі, після 25 квітня, виявилося, що німці з українцями перестали бути союзниками і стали суперниками. Тиск німців на кримську групу Петра Болбочана і на українських політиків у Києві призвів до того, що українські війська так і не зробили останнього кроку, не дійшли до Севастополя, хоча його можна було здобути за декілька годин, якби була політична воля і належним чином зорганізовано командування.

26 квітня 15-а німецька дивізія за наказом генерала фон Коша оточила усі місця дислокації українських військ та оголосила Болбочану ультиматум з вимогою скласти зброю, залишити усе військове майно і виїхати з Криму під охороною німецького конвою. Фон Кош пояснював свої дії тим, що згідно з Брест-Литовським договором, УНР не має ніяких прав на Крим.

Кримська група готова була до збройного опору, але зіткнень між українськими і німецькими військами тоді так і не відбулося. Завдяки політичному тиску на українське керівництво у Києві, їм вдалося вирішити конфлікт на свою користь без жертв. Завдяки поєднанню усіх цих сил більшовицький режим в Криму впав.

27 квітня Олександр Жуковський телефоном віддав Болбочану наказ про негайний відхід з Криму.

— Українці були змушені повернутися, а німці не знали що робити далі з Кримом. У них існувало аж 7 різних проектів і в результаті він як та валіза без ручки перебував у німецьких руках аж до листопада 1918 року — повного падіння Німеччини після Першої світової війни. У результаті була втрачена унікальна можливість приєднати Крим до України 100 років тому, — вважає Сергій Громенко.

Хоча у результаті подій квітня 1918 року УНР так і не вдалося закріпити за собою Крим, українські військові продемонстрували неабиякий героїзм та військову майстерність. Як це часто буває, усе вирішила політика, Центральна Рада не наважилася іти на конфлікт з німецькими союзниками, але тим не менш, принаймні формально, завдання поставлене перед Петром Болбочаном було виконане.

28 квітня під впливом новин про просування німців до Севастополя і не знаючи про долю військ Болбочана, командувач Чорноморським флотом Михайло Саблін наказав підняти на кораблях українські прапори і оголосив, що Севастополь  належить УНР.

Щоправда, самій УНР лишалося лічені дні. Вже наступного дня — 29 квітня, у Києві відбувся державний переворот, УНР ліквідували, і до влади прийшов колишній царський генерал Павло Скоропадський. Та це вже зовсім інша історія.

Роман Кот

QHA